По-перше, якщо демократія є ідеальним типом полтичної системи, то поліархія характеризує реальний тип, тобто представляє собою відбиток деякого рівня реалізації ідеального типу.
По-друге, поліархія є подібно демократії якісною ознакою політичної систем та разом з тим (відрізняючись від демократії) їх виміром, тобто можна говорити про ступінь поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.
По-третє, оскільки поліархія не співпадає з демократією (тобто ідеалом), то її характеристика як демократичног режиму обмежується лише найбільш загальними інституційними вимогами демократії (або гарантіями, за Далем).
По-четверте, поліархія як термін використовується для характеристики усієї національної системи, а не окремих її рівнів.
Поліархічна політична система має характеризуватися високим рівнем управлінської відзивчивості на до політичних прерогатив громадян, які є рівноправними. Для того, щоб система характеризувалась високим та достатньо стійким рівнем відзивчивості, в ній мають бути забеспечені наступні невідємні права громадян:
1) формулювати свої інтереси;
2) передати свої переваги громадянам та урядучерез індивідуальні та колективні дії,
3) впливати свохми перевагами на виробку управлінських рішень.
Гарантією дійсності процедури формулювання та передачі та впливу інтересів виступають:
- свобода формування організацій та об’єднання в них;
- свобода вираження інтересів;
- право голосу;
- відносно необмежене право на працю в державних органах;
- право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси виборців;
- альтернативні джерела інформації;
- свободні та справедливі вибори;
- інститути виробки державної політики, які залежать від виборців та інших форм вираження інтересів.
Перші п‘ять гарантій забеспечуються функцію формулювання інтересів, сім – відносяться до передачі інтересів та комунікацій, а всі вісім забеспечують вагомість інтересів для виробки державних рішень.
У книзі “Введення в теорію демократії” Даль аналізує умови прийняття політичних рішень, необхідного для забеспечення демократичного вираження інтересів. При цьому він веде пошук механізма демократії, забеспечуючого гарантії того, що виказані на виборах інтереси дійсно є реальними та є демократична рівність виборців. Саме цей механізм і є поліархічною процедурою вираження інтересів.
Слід зауважити, що мова йде не про нормативну теорію демократії, а про теорію, збудовану на основі аналіза національних держав та соціальних організацій, що відносяться політологами до демократичних. На основі характеристики, що є присутньою вже в популістській моделі демократії (народний суверенітет на політична рівність) Даль формулює правило, згідно яким з існуючих варіантів політичних курсів вибирають той, якому віддає перевагу більшість членів суспільства. Поліархічна процедура прийняття рішень, заснована на данному правилі, регламентується наступними умовами:
1) кожний член даної організації здійснює дію, яка розцінюється як вираження переваг по відношенню до існуючих альтернатив, тобто голосує;
2) при педведенні висновків волевиявлення (підрахунку голосів) зроблений кожним вибір має однакову вагу;
3) перемогшим оголошується варіант, отримавший найбільшу кількість голосів;
4) кожний, хто бере участь у голосуванні, має перед собою набір варіантів, з яких, по крайній мірі один, він вважає більш підходячим у зрівнянні з іншими;
5) кожний голосуючий має ідентичну інформацію про існуючі варіанти;
6) варіанти (лідери або політичні курси), отримавші більшу кількість голосів, замінюють любі варіанти, отримавші меншу кількість голосів;
7) распорядження виборних офіціальних осіб виконуються.
Дані умови визначають вибір рішення перед виборами, у процесі виборів та в період між виборами. До того ж логіка умов будується таким чином, щоб наступні умови виконували функцію корекції недостатньості обмежуючих признаків умов, що були до цього. У додаток до цього розділу роботи Даль дає роз’ясненн відносно виміру наданих умов та можливу класифікацію поліархій.
У полальшому Даль конкретизує необхідний процедурний мінімум вже для таких якостей поліархічних систем, як опозиційність і плюралістичність.
2.4. Економічна модель демократії Ентоні Даунса
Ця модель демократії сформувалась в політичній науці та активно використовується сьогодні у зрівняльній політології. Вона є результатом експансії економічного метода (теорії раціонального вибору)на різні гілки соціальних досліджень в 50-і рр.
Е.Даунс ввійшов в історію політичної науки та зрівняльної політології в якості піонера використання теорії раціонального вибору при концептуалізації демократії. Його книга “Економічна теорія демократії”, видана у кінці 50-х рр., досі є однією з самих популярних. Політологи стали активно використовувати складові його теоретичної моделі: електоральна поведінка, партійна поведінка, максимізація результата політичної дії, обмін в політиці, інформація про вигідність дії, росподіл суспільної думки у систему та ін. У своїй моделі демократії він акцентував увагу на діяльності уряду (або партії, що перемогла) у зв’язку з електоральною поведінкою та суспільною думкою.
Мета, яку Даунс поставив перед собою, була в тому, щоб “надати правило поведінки у демократичній системі управління та знайти його сенс”. Намагаючись сконструювати модель раціональной політичної поведінки, ураховуючи ціну або інших альтернативні можливості, Даунс й будує свою економічну теорію демократії.
Перед усім, економічна модель демократії базується на ідеї раціональності політичної поведінки: кожна діюча особа (видборець, партійний функціонер, член уряду, навіть організація в цілому) намагається макксимізувати результат своєї діяльності в економічному сенсі, тобто отримати кращий результат при менших затратах. Раціональна поведінка є передбачуваною, включає в собі переваги в процесі політичного обміну. При такому підході політика розглядається у вигляді ринку, де існує конкурентна боротьба та взаємний обмін з метою отримання найбільш вигідного результату. Дві основні тези економічної теорії демократії в цьому зв’язку були важливими:
1) “кожний уряд намагається максимізувати політичну підтримку”,
2) “кожний громадянин намагається максимально максимізувати користь результату своєї дії”.
Ці посилки зумовлюють розуміння особливостей демократичної системи, в якій і ті, що правлять, і ті, ким правлять, діють, керулючись не ідеалами, а реальними особистими інтересами. Змоги будь-якого уряду максимізувати підтримку переслідують прагматичну ціль: зберігти своє господство або завоювати вигідні позиції. Ідеології, соціальний стан, переваги населення не є основними мотивами поведінки. Хоча ці фактори включені в процес поведінки, але непрямим образом. Якщо партії та уряди вважають ідеологію або прграму важніше електорального успіху, вони діють не стільки раціонально, скільки іраціонально. Аксіома особістої зацікавленості передбачає, що етичні проблеми в політиці виступають “просто як фактуральні параметри, а не нормативні”.
Це відноситься до поведінки виборця на виборах. Він керується сподіванням, що обрані ним політики задовільнять його інтереси краще, ніж йнші, тобто уряд буде ефективним. За думкою Даунса, користь, якою користується громадянин. Не є егоїстичною у вузькому сенсі слова. В цьому відношенні громадянин може діяти альтруїстично, завдяння полягає лише в тому, щоб зрозуміти, в чому індивідуальна користь альтруїстичної поведінки. Даунс пише: “Самообмежена благодійність є великим джерелом індивідуальної вигоди. Таким чином, наша модель допускає альтруізм, не дивлячись на базову установку особистої зацікавленості.” Неоюхідно також додати, що так чи інакше виборець орієнтується на те, як будуть голосувати інші.
Раціональний вибір здійснюється на основі проінформованості діючої особи відносно стратегії інших людей. В цьому зв’язку Даунс говорить про дві можливі моделі політичної поведінки: та, що основана на повній інформації та тій, що заснована на неповній неточній інформації. Уряд користується у своїй діяльності інформацією відносно стратегії опозиції, очикуваємої поведінки виборців (співвідношення рішення та користі її для виорців), числа підтримуючих голосів. Модель поведінки змінюється в залежності від ясності та повноти інформації.
Таким чином, демократичний процес управління складається з:
1) періодичні вибори;
2) суперництво між двома та більше партіями (електоральними коаліціями);
3) боротьбу партій за голоси виборців;
4) перемогша на виборах партія керує урядом без посередництва парламенту до наступних виборів;
5) невтручання в право опозиції виражати себе та організовувати компанії та заборону на зміну періодичності виборів.
Праця Даунса мала великий вплив на розвиток зрівняльної політології. Дослідники знаходять в ній протиріччя, але ніхто не відмовляється від її піонерського характеру, пов’язаного з використанням теорією раціонального вибору в політичній науці.
2.6. Інституційна модель “інтегративної демократії”
Відміченний раніше інтерес до ролі інститутів у політичному процесі мав своє вираження не тільки в перегляді місця інституціонального фактора, але й самого поняття інститута. Не дивлячись на те, що інституційних підход до дослідження демократії базується на попередніх легалистських та структурно-функціональних моделях, а також на теорії раціонального вибору, в політичній науці та в адміністративних дослідженнях ряд вчених підкреслюють значення такої інституціональної моделі демократії, яка близька до комунітарних, а не до ліберальних інтерпретацій. коМунітарна модель представлена в так званому соціально-історичному інституціоналізмі. Інституціональна модель “інтегративної демократії” спирається на ідею несхожості агрегативного та інтегративного політичного процесу.