Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом.
Далі слід додати: будь-якій нації крім політичної функції притаманна ще й функція культурна. Нація, що турбується про укріплення своїх підмурків, не може ухилитися від виконання різноаспектної культурної функції, адже «люди хочуть бути політичне об'єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру».
Важливим їх розвитком є віднесення до ознак модерної нації не культури взагалі, а «високої культури» — на відміну від «низької», повсякденної народної культури. Висока культура знаходить поширення, зокрема, через усталення способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до потреб точного бюрократичного та технологічного спілкування. Завдяки внормуванню мови поширюється та вдосконалюється той єдиний комунікативний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації, держави.
Нація та держава
Як не кожна етнічна нація має свою власну державу, так і не кожна держава є моноетнічною в тому розумінні, що на її території володарює одна-єдина повномасштабна нація. Сучасні держави за етнонаціональною підставою зазвичай поділяють на національні та багатонаціональні. Треба відрізняти багатоетнічні національні держави (наприклад, США) від багатонаціональних держав (наприклад, Велика Британія або Російська Федерація). Адже у першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — кількох етнічних націй поряд з корінною повномасштабною. Етнічною групою вважатимемо ту частину повномасштабної або етнічної нації, яка проживає за межами своєї держави чи «природного місця» на Землі. Євреї є повномасштабною нацією у сучасному Ізраїлі, тоді як в Україні вони становлять етнічну групу.
Зазвичай, хоч і не завжди, серед націй, які співіснують у конкретній державі, одна є корінною та відносно сильнішою й численнішою. Представники інших націй та етнічних груп перебувають у меншості, їх називають національними меншинами. В Україні більшість становлять етнічні українці, завдяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціонувати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представники ще близько 100 етнічних груп і етносів, коли вони є громадянами України, репрезентують відповідні національні меншини і водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права і обов'язки, що й етнічні українці. Вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада України ухвалила «Декларацію прав національностей України». У цьому фундаментальному документі стверджується, що всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.
Національне самовизначення і національна самосвідомість
Усі народи мають право на самовизначення. Необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розвиток національної самосвідомості. Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під державною владою могутніших сусідів, генеза національної свідомості, а також пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді описується схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідовні фази.
фаза А — період «наукового зацікавлення».
фаза В — період «патріотичної агітації».
фаза С — період «масового національного руху».
Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань національної свідомості, що створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасштабної нації.
Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інколи еволюція у напрямку А → В → С буває зірвана через несприятливі внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію українства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і, відповідно, три історичні спроби українства здійснити право на самовизначення.
1. З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створення УНР і ЗУНР, а потім — УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершився у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий прошарок національної наукової, культурної та політичної еліти.
2. Кінець 1950-их - 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей період характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латентному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.
3. Друга половина 80-их - дотепер. Цикл знов-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних програм і приводить до проголошення незалежної української держави у 1991 р. Можна вважати, що цей цикл триває й досі, бо процеси усталення національної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.
Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принаймні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жертви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-національні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політичними перетвореннями. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікації та на консолідацію новонародженої політичної нації, що ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцненням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.
У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість — як на особистому, так і на колективному рівні — має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей. За умов посилення потягу до національного самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або зберігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв'язання. Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: культурну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншому примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти — носія змін.
Феномен націоналізму
Національна самосвідомість споріднена з націоналізмом і почасти знаходить у ньому своє втілення. Щонайменше можна стверджувати: розвиток національної свідомості недосяжний без певних форм націоналізму, які виступають необхідною умовою державотворчих змагань етнічної нації, перетворення її у націю повномасштабну і, врешті-решт, успішного довершення процесу її самовизначення.
З наукової точки зору націоналізм полягає у почутті та (інколи) у розумінні особистістю або спільнотою належності до нації та в наявності менш-більш свідомого й інтенсивного прагнення піднести культуру, добробут, державність своєї нації. Тому націоналізм — це феномен ідеальної природи, глибоко вкорінений у нормальній людській психіці. Залежно від статусу і мети тієї нації, якій він відповідає, націоналізм може бути спрямований на виконання наступних завдань:
- мобілізація ресурсів для того, щоб вибороти певну автономію у межах вже існуючої багатонаціональної держави (наприклад, через федеральний статус),
- мобілізація ресурсів для створення політичної нації або повномасштабної нації через державне самовизначення,
- захист політичних та/або культурних інтересів уже існуючої нації.
У будь-якому випадку націоналізм висловлює і підносить інтереси окремої — етнічної, політичної чи повномасштабної — нації всупереч інтересам інших спільнот, він так чи інакше відокремлює «своїх» від «інших». Якщо прихильність до своєї нації супроводжується зневагою і нетерпимістю до інших, то маємо справу з екстремальною формою націоналізму — шовінізмом.
Звернімося до специфіки тієї форми українського націоналізму, яка розроблялась і була реалізована в ідеологічній і політичній активності Організації Українських Націоналістів (ОУН). Фахівці класифікують цю форму як український різновид відомого у світі «інтегрального націоналізму». Він виник як природна реакція на поразку змагань за українську державність 1917-1920 pp. і був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відтворювати. Розчарована у соціалістичних та демократичних ідеях, що не привели до успіху, молода генерація українців відкинула їх. Натомість вона закликала до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі національного самовизначення, готового скоріше до силових дій та героїчних жертв, ніж до поміркованих політичних переговорів і компромісів. Предтечею українського інтегрального націоналізму був Д. Донцов (1883-1973) — виходець зі Східної України, соціаліст замолоду.