Розуміння толерантності як терпимості є традиційним, але не вичерпним. Від толерантності-терпимості як вимушено пасивної реакції на «інше» — через, щонайменше, нейтральне сприйняття та захист «іншого» там, де воно не вступає в суперечність з правом на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання — до свідомого надання слабкому «іншому» певних переваг у самореалізації. Але сприйняття толерантності в такому обсязі вимагає не тільки мудрості, але й мужності.
Чому мужності? Тому, що досконала толерантність потребує, як було вже зазначено, підтримки опонента. Такий акт не завжди можливий. Він неприйнятний тоді, коли маєш справу з категорично антитолерантним суб'єктом або з суттєвим виходом за межі терпимого, окреслені загальнолюдськими цінностями (наприклад, з навмисним аморальним вчинком або кримінальним злочином). Але і в іншому випадку людину не залишає відчуття тривоги: а якщо той, хто завдяки твоїй толерантності підсилиться, буде небезпечним тобі, твоїй родині, нації або державі? Навіть коли людина або її позиція є сильними настільки, щоб не лякатися жодної зовнішньої загрози, залишається загроза внутрішня, якої уникнути неможливо. Вона полягає в «утраті твердого ґрунту під ногами» через деабсолютизацію власної точки зору та визнання права на вільну самореалізацію «іншого». Передбачити такого типу ситуацію й осягнути можливості її цивілізованого подолання — складне й психологічно нелегке завдання. Проте уникнути його розв'язання в суспільстві, що прагне демократичного перетворення, не можна.
Федеральне виокремлення етносу — національної меншини — є одним із способів здійснення його права на самовизначення, прийнятих у демократичних державах. Через федеральну організацію центральна державна влада передає вагомим меншинам на території їх компактного проживання більші або менші контрольні повноваження, можливість здійснювати управлінські функції різних рівнів і використовувати територіальні ресурси. Національні федеральні одиниці мають встановлену законом автономність та певні ознаки державності, наприклад, кордони, владні інституції, систему освіти, право збирати і використовувати частину податків тощо. Федеративний принцип закладений в основу державності багатонаціональної Росії. У США й Канаді застосовано форму територіального федералізму. Натомість Україна, як уже мовилось, — унітарна держава (ст. 2), хоч у її складі виділено Автономну Республіку Крим, яка є територіальною, а не національною одиницею. Наявність АРК порушує «чистоту» унітарності української держави, проте не перетворює її у федеративну (подібне маємо й в інших унітарних країнах, наприклад, Гренландія або Фарерські острови в Данії).
Територіальна концентрація національної меншини завдяки лише просторовому відокремленню від інших зменшує ймовірність конфліктів на етнонаціональному ґрунті. Через федеральне самовизначення меншина отримує можливість повнішої культурної або політичної самореалізації. Проте федералізація містить у собі не тільки позитивні, але й негативні потенції, особливо тоді, коли вона має штучний та/або примусовий характер. Федералізація може вступати в суперечність із правом людини на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави. Вона здатна порушити усталені в державі господарські або економічні зв'язки, розподіл ринку праці, політичну та іншу керованість. Нарешті, недобросовісні політики можуть використати гасло федерального виокремлення або набуття незалежної державності як інструмент досягнення власних цілей, які зовсім не відповідають оптимізації національного і, ширше, соціального буття тієї чи іншої меншини.
7. Націоналізм та національні проблеми в незалежній Україні
Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виникненню українською етнічної нації. Витоки історії нашого народу криються у середині першого тисячоліття н.е. Його державотворчі змагання та здобутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Мономаха, Б. Хмельницького і П. Орлика. Але становлення модерної української нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення власної високої культури, в першу чергу — унормованої мови, зазвичай пов'язують із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.
З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизначення українського народу. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени виробляли ідеологію самовизначення українства.
Боротьба за самовизначення після революційних подій 1917р. увінчались створенням Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 p.), а зрештою — їх злукою 22 січня 1919р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні передумови існування української повномасштабної нації. Проте військово-політичний тиск, з одного боку — поляків, а з іншого — російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу.
За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо-повномасштабної». Насправді, УРСР у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національною, а партійною — переважно російською — владою, не у Харкові або Києві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоіснування» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.
Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що поняття «українська нація» сьогодні має два нетотожних значення. Це, по-перше, та повномасштабна українська нація, яка остаточно конституювалася 1991 р. через набуття українським етносом власної незалежної та суверенної держави. По-друге, це українська політична нація, яка виникла тоді ж на підставі волевиявлення усього населення УРСР щодо створення нової держави — України.
Повномасштабна українська нація є цінністю сама по собі і для себе. Водночас, вона має й певну інструментальну цінність, оскільки служить тим етнічним осердям української політичної нації, без якого та не існувала б як визнаний член світової спільноти.
Найближчим часом розвиток української повномасштабної нації та української політичної нації має набути характеру взаємоузгодженого симбіозу двох нетотожних, але й нероздільних культурно-політичних сутностей. В іншому випадку Україні загрожуватиме фізичне й історичне забуття.
Український націоналізм
Український націоналізм можна визначити як психічно-практичну активність, ядром якої є усвідомлення прав, ідеологічна й політична боротьба за вільний розвиток української нації поряд з іншими націями. Проте одразу ж варто зауважити, що ця робоча дефініція суттєво залежатиме від того, як ми будемо розуміти націю — як повномасштабну, чи як політичну. У першому випадку ми отримаємо визначення українського етнічного націоналізму, пов'язаного з інтересами власне українського народу. В іншому — українського громадянського націоналізму, спрямованого на висловлення та захист прав і інтересів усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження.
Український етнічний націоналізм виник і утвердився, як вважають фахівці, приблизно у другій половині XIX - на початку XX ст. в загальному контексті націогенези. Його представниками були Шевченко, Костомаров та інші кирило-мефодіївці. Витоки громадянського націоналізму доречно пов'язати зі створенням ЗУНР, УНР та їх злукою на початку 1919 р. Завдання етнічного та громадянського націоналізмів не збігаються повністю ані теоретично, ані в реальній історії країни. Оптимізація їх позитивних виявів і блокування негативних — одна з важливих задач національної політики українського держави та суспільства сьогодні.
Після десяти років незалежності актуальною залишається консолідація української нації, захист та примноження її культурних і політичних надбань. У такій ситуації аж ніяк не можна ігнорувати український націоналізм як одну з потужних сил розв'язання зазначених проблем.
Література
1. Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради України.- 1991.-№38.
2. Закон України «Про національні меншини в Україні» // Голос України. — 1992. — 16 липня.
3. Конституція України. — Київ, 1996.
4. Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. — Київ, 1999.
5. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. — Харків, 2001.
6. Націоналізм: Антологія. — Київ, 2000.
7. Попович М. Нарис історії культури України. — Київ, 2001.
8. Субтельний О. Україна: Історія. — Київ, 1991.