ПЛАН
1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії.
2. Багатоманітність національностей.
3. Феномен націоналізму.
4. Проблема сумісності націоналізму та демократії.
5. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності.
6. Федерація. Конфедерація. Національно-культурна автономія.
Світ є багатоманітним і різнобарвним, а світ людський — тим більше. За відомими сьогодні даними, на Земній кулі є близько 200 держав і територій, люди спілкуються 600 живими мовами, ідентифікують себе з якимось одним з 5000 етносів. Не менше розмаїття знаходимо у соціальних ролях і політичних уподобаннях, економічних достатках і релігійних віруваннях, естетичних смаках і уявленнях про сенс життя. Усі ці виміри багатоманітності, поєднуючись в конкретних індивідах у досить довільних комбінаціях, створюють враження повного хаосу, який перешкоджає людині раціонально скеровувати своє суспільне буття. Це враження підсилюється постійними, часто жорстокими суперечностями і конфліктами, що виникають між окремими особами і різними спільнотами.
Багатоманітність та суперечливість — не тимчасовий тягар недосконалих форм суспільного буття, а неусувна норма існування реального соціуму. Повною мірою це притаманне й демократії. Демократія, за своєю природою, є системою усталених змагань за владу. Без змагань і конфліктів немає демократії. Щоправда, конфліктів повинно бути не надто багато; змагання мають бути тільки у ретельно визначених і загально визнаних межах.
Отже, у реальному демократичному суспільстві багатоманітність має співіснувати з потягом до єдності. Консенсус щодо фундаментальних цінностей і принципів повинен не придушувати інтересів автономних особистостей, колективних прав людських спільнот — як тих, що становлять більшість, так і меншин. Тут ми зіштовхуємося з проблемою оптимального узгодження різноманітних потреб, прав і відповідальності суб'єктів багатовимірної ієрархічно організованої системи — соціуму. Ця система складна настільки, що жоден розум — індивідуальний чи колективний, навіть озброєний найновішою технікою, — не в змозі осягнути її до решти. Тому оптимізація досягається не тільки у свідомо-теоретичний спосіб, а часто-густо — через традиції життєдіяльності, зокрема, через усталені правила змагань і розв'язання конфліктів, що їх люди застосовують за звичкою.
Добре відома й інша позиція. Протилежністю демократії у ставленні до багатоманітності і до можливостей свідомої уніфікації суспільного буття є комуністична ідеологія. Одна з її неодмінних тез полягає в тому, що існують об'єктивні природно-історичні закони розвитку суспільства, осягнувши які можна будувати комунізм за єдиним безпомилковим планом, уникаючи розмаїття та конфліктів окремих людей-цеглинок чи їх груп через знищення приватної власності, ринкових відносин і запровадження планової організації усього «народного господарства» К. Маркс та його послідовники обґрунтовували як наслідок пізнання такого закону суспільного розвитку.
Безперспективність спроб розбудувати «справедливе суспільство» за єдиним раціональним планом обґрунтував відомий мислитель XX ст., лауреат Нобелівської премії з економіки Ф. фон Гаєк. Він ще з післявоєнних часів передрікав крах СРСР і усього соціалістичного табору. Так, у 1978 році Ф. Гаєк писав: «У моральному плані соціалізм не може не підривати підґрунтя усіх етичних норм, особистої свободи і відповідальності. В політичному плані він врешті-решт веде до тоталітарного управління. В економічному плані він виявляється серйозною перешкодою зростання добробуту або навіть призводить до зубожіння».
Критичні передбачення Гаєка щодо долі соціалізму і його ідеологічного підґрунтя збулися, й це переконливо доводить: спонтанність і багатоманітність суспільного буття — аж до конфліктності — насправді не має альтернативи. Демократія, оскільки вона ґрунтується на визнанні цієї властивості й відповідної організації суспільної активності, виявляється набагато життєздатнішою формою соціального буття, ніж соціалізм (або тоталітаризм взагалі), що живиться потягом до повної уніфікації та безпроблемної злагоди людей і їх спільнот. Разом з тим, демократичний лад не заперечує певної єдності і перспектив узгодження численних проявів соціальної активності. Загальна проблема полягає в оптимізації єдності багатоманітного, яка ніколи не може завершитися; почасти вона має здійснюватися силою розуму, а по части — через спонтанно виникаючі традиції життєдіяльності.
За своєю природою людина є істотою соціальною, вона не може повноцінно існувати поза суспільством. А суспільство не є однорідною множиною своїх членів, воно досить складно внутрішньо структуроване. Можна виокремити різні виміри цієї структурованості — ґендерний, етнічний, економічний, релігійний, соціально-політичний, фаховий і т. п. Деякі з них існують од віку, а інші виникають на певному етапі розвитку людства й колись можуть зникнути. Національний вимір буття суспільства не є одвічним, він почав набувати своїх визначальних рис з настанням доби Нового часу. Знаковими подіями на шляху формування розмаїття модерних націй визнають Велику Французьку буржуазну революцію (1789-1794) та війну за незалежність британських колоній у Північній Америці, яка, зокрема, привела до створення 4 липня 1775 року нової держави — Сполучених Штатів Америки.
Сьогодні впливовим чинником визначення стану будь-якої країни та світу загалом є активність різноманітних соціальних суб'єктів у вимірі національного. Окрема особа, громадська організація або політична партія, нація, держава чи міждержавний союз — усі ці актори діють у вимірі національного тому, що мають тут свої інтереси або ж у такий спосіб прагнуть вплинути на інші сфери взаємопов'язаного суспільного буття.
На шляху становлення незалежної демократичної України проблеми національного виміру виявляються вельми актуальними. Внаслідок тривалої монополії марксистсько-ленінського підходу до розуміння націй як історично безперспективних після пролетарської революції спільнот, а націоналізму в нашій країні — як виключно «українського буржуазного націоналізму», ворожого «новій історичній спільноті — радянському народу», науковці й політики були відлучені від накопиченого в світі теоретичного і практичного досвіду. Але події кінця 80-их - 90-их років, коли у Центральній, Східній та Південній Європі виникла низка нових незалежних держав, довели життєздатність національного чинника, безпідставність і шкідливість його ігнорування в осягненні найновіших регіональних і загальносвітових процесів. Тому ефективний поступ України як суверенної держави, а її народу — як сучасної повноцінної нації не відбудеться без ретельного вивчення відповідних здобутків суспільствознавства та їх використання задля оптимізації процесів творення нації, держави, демократії.
Нація і народ. Різновиди та основні функції націй
Серед ознак націй слід виділяти ознаки об'єктивні та суб'єктивні. До перших належать: спільне етнічне походження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути тощо; до суб'єктивних ознак — усвідомлення окремими людьми приналежності до певного колективного цілого й воля до його підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» — все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.
Переважання ознак тієї чи іншої з зазначених множин визначає основні різновиди націй. Інколи нація виникає на ґрунті одного або кількох усталених етносів й об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етнічною нацією. Проте інколи — як, наприклад, у випадку з американською нацією, — вихідна людська матерія формується головним чином власною політичною волею — волею спільноти, котра в цей момент не має ані усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані багатовікової історії. В останньому випадку нація називається політичною, а націогенеза неможлива поза створенням власної держави. Приклади, що підпадають під визначення політичної нації, крім американців, являють також людності Австрії, Канади, Швейцарії. Саме швидкоплинний політичний розвиток привів тут до формування спільнот, суттєвим чинником єдності яких було те, що кожна людина свідомо ідентифікувала себе як громадянина конкретної держави. Всі громадяни є рівними, незалежно від етнічного походження, мови, культури, інших об'єктивних ознак.
Крім етнічної та політичної, сьогодні виділяють ще й повномасштабну націю: вона існує тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших.
Між етнічною і повномасштабною нацією немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, врешті-решт, вибороти власну державу і набути статусу повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслідок тимчасового поділу їх держави у 1795 р.
Необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштабної) нації є її державне оформлення. Держава — основний інструмент виконання нацією політичної функції. Етнічна ж нація може існувати і без власної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Проте наявність принаймні інтенції до «гри у політичному полі» є обов'язковим критерієм буття етнічної нації. Інакше кажучи, народ — вихідна матерія будь-якої нації — не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизначення через власну державу або федеральний статус чи автономію в межах певної держави.