НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ ТА АЛЬТЕРНАТИВИ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕКИ РОЗВИТКУ.
Зовнішня політика будь-якої країни залежить від рівня соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, географічного розташування, національно-історичних традицій, забезпечення територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки. Вони фокусуються в концепції національного інтересу.
У світовій науковій думці щодо практики використання поняття «національний інтерес» панує дві парадигми: політичного реалізму та ліберально-ідеалістична.
Прихильники політичного реалізму — однієї з провідних шкіл міжнародної політичної думки — розглядають національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої країни.
Пріоритетом тут є концепція інтересу, сформульована в поняттях сили. Вони стверджують, що зовнішня політика, заснована на національному інтересі, морально переважає зовнішню політику, натхненну деякими моральними принципами.
Теоретики ліберально-ідеалістичної парадигми готові підтримати думку про національні інтереси, але за умови, що їх основою повинні визнаватися моральні норми та глобальні проблеми сучасності.
На їх думку, захист суверенітету та пов’язані з ним намагання досягти могутності в умовах посилення взаємозалежності країн світу дедалі більше втрачає своє значення.
Очевидно, що за умови швидкої глобалізації міжнародних відносин Україна має впевнено і чітко відстоювати свої національні інтереси, рішуче забезпечувати власну національну безпеку.
Адже наслідком для держави, не спроможної відповісти адекватним чином на виклики та загрози, пов’язані з глобалізацією, може стати її неминуче послаблення та деградація.
Формування національних інтересів України
Розглядаючи визначення множини національних інтересів, їх зміст, характер та пріоритетність як одне з головних завдань, вітчизняні вчені здійснюють активні дослідження цієї проблеми. В.Ковальський, О.Маначинський, Є.Пронкін визначають національні інтереси як реальну основу дій нації й держави, спрямованих на виживання, функціонування й розвиток, сукупність національних цілей і базових цінностей, які відіграють важливу роль у стратегії й тактиці у сфері національної безпеки. Г.Костенко пропонує класифікувати національні інтереси за: характером (коаліційні, національні); взаємністю (однобічні, взаємні); ступенем черговості (першочергові, інші); масштабом (глобальні, регіональні, локальні); ступенем важливості (життєво важливі, важливі, істотні); ступенем терміновості (постійні, довгострокові, середньострокові, поточні). П.Ситник висуває підхід до побудови ієрархії (пріоритетів) національних інтересів, в основі якого — ступінь важливості інтересів для забезпечення національної безпеки. Пропонується класифікувати множину національних інтересів як таких, реалізація (захист та досягнення) яких має високий, середній і низький ступінь важливості для забезпечення національної безпеки. В.Ліпкан стверджує: становлячи першооснову національної безпеки, національні інтереси можуть розглядатися як усвідомлені особою і суспільством, гарантовані державою цільові настанови щодо необхідності існування та розвитку людини, нації і держави як єдиного організму.
Очевидно, що проблема визначення, класифікації національних інтересів через оцінку їх важливості залишається нерозв’язаною, що негативно позначається на політиці національної безпеки. Імовірно, дана проблема зумовлена тим, що:
· відсутнє розмежування та обгрунтування співвідношення таких понять, як «національна безпека» та «національні інтереси»;
· категорія національних інтересів, як і теорія інтересу взагалі, тривалий час не розглядалася і не вивчалася вітчизняною суспільною думкою. Це словосполучення застосовувалося головним чином для ідеологізованої критики зарубіжних поглядів на проблеми міждержавних відносин;
· класифікація національних інтересів здійснювалася за відсутності чітких і зрозумілих критеріїв ідентифікації їх важливості, що призвело до простого переліку абсолютно необґрунтованих і декларативних національних інтересів.
Визначити множину та важливість національних інтересів на практиці досить складно. Аналіз зарубіжних публікацій із зазначеної проблеми засвідчує, що переважна частка політологів-теоретиків класифікують національні інтереси згідно з категоріями, визначають ступінь їх важливості для того, щоб продемонструвати пріоритетність чи серйозність даного національного інтересу.
Так, до першої групи національних інтересів — життєво важливих, недотримання яких негайно призведе до загроз національним інтересам, ми віднесли:
· виживання та розвиток України як суб’єкта системи міжнародних відносин (6,859%);
· консолідація суспільства, міжетнічна та міжконфесійна злагода (6,619%);
· соціально-економічні реформи, забезпечення та примноження матеріальних цінностей (6,458%);
· збереження та примноження духовних цінностей та зміцнення соціально-культурної ідентичності українського народу (6,378%);
· збереження суверенітету та незалежності (6,177%);
· ефективна система оборони та безпеки (6,137%);
· розвиток науково-технічного потенціалу держави (6,017%).
Як підкреслює Бодрук О. С., життєво важливий інтерес охоплює коло питань, настільки важливих для добробуту нації, що керівництво відмовляється йти на компроміс далі певної межі, оскільки відсутність рішучих дій, спрямованих на зміну загрозливої ситуації, може призвести до серйозних втрат країною.
Другу групу національних інтересів — важливих, недотримання яких може завдати збиток, що зрештою вплине на життєво важливі інтереси, становлять:
· вдосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування (5,977%);
· гарантія права приватної власності (5,897%);
· збереження територіальної цілісності (5,856%);
· розвиток демократії, утвердження прав і свобод людини, структур громадянського суспільства (5,535%);
· інтеграція в європейський та світовий цивілізаційний простір (5,455%);
· забезпечення та закріплення верховенства права (5,255%);
· підтримання екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності (4,854%);
· система стратегічного партнерства та підтримання регіональної безпеки, в тому числі з країнами Центральної і Східної Європи та Чорноморсько-Каспійського регіону (4,854%).
Важливим є інтерес, який, незважаючи на вагомість, не має вирішального значення для добробуту країни. Важливі інтереси пов’язані з тенденціями економічного, політичного та ідеологічного характеру, стосовно них можна вести переговори з потенційним супротивником. У даному випадку політики, як правило, доходять висновку, що доцільні переговори та компроміс, а не конфронтація, навіть тоді, коли результати незадовільні. Якщо ситуація загострюється настільки, що подальший компроміс для розв’язання конфлікту неможливий, питання має життєво важливе значення.
До останньої групи національних інтересів — периферійних, недотримання яких може завдати збиток, що суттєво не вплине на життєво важливі інтереси, можна віднести:
· раціональне використання природних ресурсів (4,693%);
· механізми громадського контролю над сектором безпеки (4,139%);
· підтримка української діаспори за кордоном (2,848%).
Периферійні національні інтереси серйозно не впливають на добробут держави, хоча можуть завдати шкоди приватним інтересам громадян країни за кордоном.
Основу стратегії національної безпеки держави мають становити національні інтереси, засновані на національних цінностях. Виокремлені нами групи національних інтересів підтверджують попередні дослідження авторів, де було продемонстровано, що українське суспільство відповідає всім ознакам «суспільства ризику». Тому не дивно, що найвагоміші життєво важливі національні інтереси України — це інтереси виживання людей, суспільства та Української держави взагалі.Вони, окрім захисту Вітчизни, охоплюють питання економіки, світового порядку, ідеології тощо.
З погляду міжнародних відносин, виживання — це збереження національної держави як носія і гаранта загальних цінностей, що характеризують спосіб життя даного народу. Однак, з огляду на останні політичні події, можна дійти висновку, що сучасна Україна, на відміну від розвинутих країн Заходу, досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими національними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався б консенсус і всередині політичної еліти, і переважної частки її громадян.І це в умовах, коли міжнародні політичні і політико-економічні структури розмивають залишки національного суверенітету. Колективне втручання під егідою ООН у внутрішні справи суверенних держав (миротворча діяльність чи гуманітарна інтервенція) для захисту прав людини стає нормою міжнародної політики. Винесення вироків національним політичним діячам Міжнародним судом у Гаазі створює прецедент і закладає основи нових норм міжнародного права. Національні та міжнародні чиновники керують державами — членами Європейського Союзу приблизно рівнозначно зсередини та зовні, при цьому вони дедалі більше контролюють принципові для будь-якого суспільства питання — від оборони і фінансів до індустріальної та податкової політики.
Для України, народ якої пережив громадянську війну, колективізацію, голодомори, сталінські «чистки», горбачовську «перебудову» тощо, розмежування цих категорій національних інтересів має надзвичайно важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення.
Її історичний досвід розвінчує головну ілюзію минулого сторіччя: достатньо спочатку створити «наддержаву», підпорядкувавши цьому зусилля всього суспільства, а вже потім, залежно від волі політичного керівництва, гарантувати громадянам деякий обсяг їхніх природних прав і свобод.