Мислителі Давнього Риму зробили свій внесок щодо розробки сутності прав та обов’язків громадянина. Ним вважали вільну людину, яка мала бути підданим Римської імперії та неодмінно мешканцем Італійського півострова. Його обов’язки були досить широкими: служба в армії, участь у народних зборах, політична діяльність. Otium post negotium – говорили римляни, вказуючи на те, що після справ публічних у них є час для себе, для власного розвитку. Окрім певних прав, громадянин Риму мав певні привілеї, які плягали в тому, що його не могли розіп’яти на хресті [4].
В епоху Середньовіччя емпіричним базисом утворення поняття громадянського суспільства були міські західноєвропейські общини, які впродовж століть протистояли утискам феодальної держави. Міста феодальної Європи, що здобули магдебурзьке право, не були державами в державах. Їхній справжній статус був іншим – вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн [5].
Актуальними, глибокими і самобутніми до наших днів залишаються погляди на зазначену низку проблем видатного італійського філософа Нікколо Макіавеллі. Його кредо: «щоб збагнути сутність народу треба бути державцем, а щоб зрозуміти природу державців, треба належати до народу», - дало змогу авторові у числі перших запропонувати людству ідеї щодо сутності політики як сфери діяльності («Державець»). Він розумів державу як найвище втілення людського духу, а щастя вбачав в служінні їй. Розробляючи різновиди держав та способи їх діяльності, надавав великого значення способам політичної діяльності державців. Саме тому спостерігаємо опис елементів народжуваного громадянського суспільства. «Він (державець) зобов’язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби одні упорядкували свої володіння та не боялися, що їх знищать податки» [6]. Таким чином, Макіавеллі вбачав різницю між державою і громадянським суспільством, яке живе за своїми законами і не підпорядковане державі, котра постійно намагаться піднестися над суспільством. Громадянське суспільство уявляеться науковцю сукупністю різних інтересів – классових, верствних, партійних. Тут немає грунту для демократії, оскільки остання вимогає від народа етичної основи – благородства, честі, відваги в усьому, що відноситься до захисту особистого інтересу і тим паче республіканського строю. Інакше кажучи, вільного суспільства вільних індивідів [7].
Макіавеллі вбачає причину соціальних змін в зхибленні або виправленні нравів. Суспільство, вражене стяжництвом і тільки з цим пов’язуюче своє благополуччя, нездатне ні створити республіканську форму правління, ні тим більш захистити її. Пасивне суспільство не може вважатися громадянським. Макіавеллі першим обгрунтував думку про те що для збереження та захисту держави правомірно та обов’язково використовувати всі наявні в його распорядженні засоби, в тому числі й обман, жорстокість та війну. Держава є метою сама по собі, і правитель повинен при необхідності прийняти всі моливі міри для збереження влади. Інтереси держави у нього отримали пріоритет над всіма іншими міркуваннями. Він боготворив та обожествляв єдину та сильну державу, яка, на його думку, одна й могла спасти Італію. Макіавеллі вимогав повної незалежності держави від церкви, тобто секуляризацію держави та сфери політики в цілому. Він розробив політичне мистецтво створення твердої державної влади любими засобами, не враховуючи ніякі моральні принципи, керуючись максимою «мета виправдовує засоби» [8] .
Отже, такі феномени неполітичного, приватного життя, як сім’я, праця, ініциатива, задоволення особистих потреб тощо властиві людству здавна. Однак, хоча багато мислителів античності й використовували термін «громадянське суспільство» або інші терміни близькі йому, але зміст, що вкладували в нього античні і середньовічні мислителі та сучасні не є ідентичним. Це обумовлюється різним розумінням поняття демократії, свободи, прав та обов’язків громадян. В цілому для античності, як і для Середньовіччя, характерна відсутність чіткого розмежування між державою та суспільством, оскільки полісне, державне та суспільне означали одне й те саме. Таким чином ми можемо стверджувати, що висловлювані в давньогрецьку, давньоримську, середньовічну християнську добу та в добу Відродження ідеї засад громадянського суспільства можна оцінювати як період виникнення джерел та початок еволюції класичного розуміння цього поняття.
1.2. Громадянське суспільство в працях науковців Нового часу
Перехід від Середньовіччя до Нового часу визначається визріванням громадянського суспільства і, відповідно, формуванням усвідомлення різниці між ним і власне державними інститутами. Розвиток ідеї громадянського суспільства в рамках концепцій природнього права та суспільного договору XVII – XVIII ст. пов’язаний з іменами Ф. Бекона, Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Д. Юма, Б. Спінозы, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтескье та багатьох інших мислітелів, які у своїх працях висловлювали потреби часу, що зводились до боротьби абсолютної монархії та зароджуючоїся буржуазної демократії. Актуальним також буде дослідити інституціоналізацію поняття громадянського суспільства в перод ХІХ – поч. ХХ сторіч.
Формування громадянського суспільства йшло паралельно з формуванням держави нового типу – буржуазної держави. Це був процес перетворення традиційного классової держави у правову. З цього моменту співвідношення політичного та громадянського суспільства стає предметом уваги соціально-філософської думки [9].
Видатний англійський теоретик Томас Гоббс у своїх творах «Філософські елементи вчення про громадянина» та «Левіафан» виклав нову концепцію громадянського суспільства. Громадянське суспільство, на його думку, виникає внаслідок переходу від натурального некерованого первісного стану до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого керуються дисципліною. Разом з громадянином вдосконалюється і саме суспільство із спектром своїх взаємин. При цьому структура громадянського суспільства виглядає у нього багаторівневою: 1) держава, володіюча верховною владою суверена; 2) групи та об’єднання громадян; 3) окремі громадяни як піддані державця та суверена і як представники тих чи інших груп та об’єднань. Громадянське суспільство – «союз індивідуальностей», колектив, у якому окремі люди набувають високих якостей [10].
Що ж стосується Дж. Локка, то варто звернути увагу на його ідею природного права людини на власність – незалежно від дозволу держави. Отже, це можна вважати важливою підставою для визнання незалежності громадянського суспільства від держави, а, можливо, і його первинність щодо неї. Для Локка громадянське суспільство в цілому є рівним державі. Але при цьому він не міг не бачити й існуючих між ними різних ознак, оскільки з розвитком капіталізму настає все більш різьке розділення економіки та політики, особистої та публічної сфери, що втілювали особистий та суспільний інтерес [11].
Наступним кроком розвитку теорії громадянського суспільства можна вважати теорію Ш.-Л. Монтеск’є. Він писав, що громадянське суспільство є результатом історичного розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану, сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації цієї ворожнечі необхідна держава [12]. Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не тотожна йому. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом, взаємозалежними. Ж.-Ж. Руссо вважає громадянським суспільство, перетворене суспільним договором на державу. Він практично ототожнює громадянське суспільство з державою [13].
Але сама концепія індивідуалізму, розроблена Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є та ін., ставила питання про свободу особистості як громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна концепція, особливо з другої половини XVIIIст. почала переглядатись. Це вже виразнише стало відображатись в традиції, представленої С.Пуфендорфом, І.Кантом, В. фон Гумбольтом та ін. слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту існування суспільства вже в природньому стані. Отже, держава приходить не на зміну суспільству, а покликана керувати ним, держава – це інструмент суспільства, за допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в роботах шотландського вченого ХVІІІ ст. А.Фергюсона.
Поступово формується уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається, стає на перешкjді вільного волевиявлення окремого індивіда в реалізації його потенційних можливостей [14]. І. Кант драматизує ситуацію утворення громадянського суспільства. На відміну від Ж.-Ж. Руссо, він вважає людину від природи швидше злою, аніж доброю. Недружність, марнославство, жадібність поєднуються в людині з прагненням до згоди, тому громадянське суспільство стає єдиним шляхом узгодження свободи одного зі свободою іншого. Основними, до того ж апріорними, тобто до-досвідними принципами, на яких базується громадянське суспільство, є, за І. Кантом, свобода члена суспільства як людини, рівність його з іншими як підданого, а також самостійність члена суспільства як громадянина. Ця самостійність грунтується на самоврядності людського розуму та на незалежності сумління кожної людини [15]. Отже, сутність громадянського суспільства, за І. Кантом, полягає в можливості прийняття свідомого і відповідального рішення кожним громадянином.
Інші ж вчені і мислителі ХІХ ст. надто велику свободу громадянського суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації конфліктів і, відповідно, закликали до більш жорстокого державного регулювання і контролю. Тема «Держава проти громадянського суспільства» проходить в працях І.Бентама, Ж.Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершену форму у Л. фон Штейна та В.Ф.Г.Гегеля [16].