Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни.
Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто — село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним — «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії — «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», «місто — село» — «0,5», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріалістичні — «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 — 7 [1, 28-29].
І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента.
Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства
3.1 Становлення партійної системи в Україні
Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63].
Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.
Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".
Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, c. 111].
3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності
Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:
Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.
Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".
Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.
Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.
Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.
Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.
Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.
Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [5, c. 56].
Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.
Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.
Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [6, c. 96].
Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ. Політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р. - 50, 2002 - 70, 2003 - 90, 2005 - 110, на початку 2006 р. - 126, у жовтні 2007 р. - 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій [10, c. 115].
Висновок
Взагалі у становищі українських партій чимало спільного:
у багатьох з них відсутній свій електорат;
спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;
вкрай слабкі ідеологічні засади;
переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;
відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;
спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;
відсутність сталого співробітництва партій в головному – побудові незалежної процвітаючої України [11, c. 182].
Отже здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [22, c. 69].
Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.
Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.
"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".