Парадоксальним є той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почалася соціальна диференціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».
Партійна система в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не буде сформований сильний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який зможе нейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньої української партійної системи характерні:
1)слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії вибору власного електорату;
2)розрив між партійним керівництвом і масами, відсутність менеджерського принципу внутріпартійного управління;
3)суперечність між стратегічними цілями і тактичними засобами;
4)дефіцит у партійних рядах управлінських та політичних кадрів;
5)слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів;
6)наслідування багатьма партіями організаційної структури КПРС і ОУН-УПА, що не сприяє реалізації політичних потенцій особистості;
7)недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади;
8)законодавче обмеження умов для піднесення престижу партійної діяльності, відсутність стимулювання партійної конкуренції;
9)неспроможність партій розробити конкретні механізми реалізації власних програмних засад. Тому нове виборче законодавство і законодавство про партії має створити правові умови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.
2. Національно-державницький напрям в українській історико-політичній науці
ПРОЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ ТА ІДЕЯ ФЕДЕРАЦІЇ
Національно-державницький напрям в українській політичній науці займає особливе місце. Вчені - представники цього напряму першими зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові державно-національні та етнопсихологічні традиції. Обидві конституції, авторами яких були С. Дністрянський і О. Ейхельман, складалися відповідно для Галичини і Наддніпрянської України (ЗУНР і УНР). У них враховувався досвід державного будівництва інших країн, використовувались власні політичні концепції авторів. Крім того, вчені-державники розробили концепцію федерації, де обгрунтували право народів на самовизначення.
С. Дністрянський у своїй теорії суспільних зв'язків органічно поєднує право народів на самовизначення з самовизначенням держав на основі національної ідеї та національної території. При цьому він розрізняє зовнішній і внутрішній бік поняття народного самовизначення. Перший, на думку вченого, стосується права кожного народу вільно заявити про своє бажання належати до тієї чи іншої держави, або ж мати свою самостійну державу; другий, навпаки, «звертається до існуючих і будучих держав з жаданням, щоб дати всім народам повну самостійність, або повну політичну автономію». Водночас учений диференціює поняття зовнішніх і внутрішніх міжнародних зв'язків, або сполук. Він зазначає, що перші з них носять характер міжнародних відносин між державами, другі - державно-правовий. Ці останні служать закріпленню взаємин між державами на юридичних засадах державного права. Зовнішні зв'язки - це, як правило, міжнародні альянси, що укладаються з метою ведення війни або забезпечення миру на зразок Антанти або Троїстого союзу, внутрішні - це зв'язки держав на зразок федерації або конфедерації, де держави «задержують про себе державну самостійність, але відступають добровільно зі своєї суверенності стільки різних прерогатив, скільки потрібно, щоб перенести їх на державну сполуку, та в цій спільності піднести свій власний престиж». До внутрішніх зв'язків Дністрянський відносить чотири основні категорії державних союзів: зв'язкові держави (США, Швейцарія), зв'язки держав (Німеччина часів німецького бунду), особиста і реальна унії, зміст яких розглядався нами в ході аналізу праць Р. Лащенка. Проте вчений зазначає, що всі ці об'єднання є «сполуками поодиноких держав, не сполуками поодиноких народів», і пропонує нову конструкцію «політичної сполуки, яка так само є сполукою з внутрішнім характером, але для народних, а не для державних цілей». Свою теорію єднання народів С. Дністрянський обґрунтував ще в 1920 р., орієнтуючись переважно на Галичину (ЗУНР), доля якої у міжнародному аспекті тоді ще не була визначена.
Вчений вважає, що ані «зв'язок держав», ані «зв'язкова держава» не зможуть стати в майбутньому основою нових міжнародних союзів через суперечність своєї внутрішньої суті, як феноменів, реаліям нового часу. На думку дослідника, зв'язок держав як тривалий союз незалежних країн, укладений з метою охорони спільної території від ворожих наскоків, втрачає своє давне значення, «бо зв'язки держав основуються на тривалій сполуці, та не можуть в політичному житті теперішньої доби мати такого значення, як альянси, котрі не в'яжуть держав на неозначений час, та не мають спільних органів зв'язку і тому легше осягають свої імперіалістичні цілі, чим зв'язки держав». Тобто, за Дністрянським, зв'язок незалежних держав, будучи формою тривалої спілки, для України як майбутньої самостійної держави є неактуальним, оскільки незалежна держава визначає свою власну політику виходячи з конкретної зовнішньої і внутрішньої політичної ситуації, а в таких умовах більш придатними є тимчасові альянси.
Визначаючи актуальність зв'язкової держави як спілки народів, Дністрянський спирається на один із елементів своєї теорії суспільних зв'язків - національну ідею. Він вважає, що форма зв'язкової держави може бути актуальною лише там, де роз'єднані національні елементи прагнуть до об'єднання в одній державній сім'ї, і що «нема в Європі таких держав, котрі могли б змагати до сполуки з другими державами на основі національної ідеї». Навпаки, існують ще такі держави, які включають території кількох народів. Тому право на національне самовизначення таких народів має вирішуватись шляхом національного відокремлення від тієї держави, яка придушує своєю суверенністю їхнє право на самовизначення.
Вчений вважає, що форма зв'язкової держави непридатна для тих держав, де проживає багато народів, які прагнуть відділитися від них на основі свого права на самовизначення. Він наголошує, що при виборі тих чи інших форм державного будівництва необхідно враховувати, перш за все, ті інтереси, котрі для національних держав випливають із спільного порозуміння в галузі економічної і культурної політики. Аналізуючи питання про можливі шляхи розвитку України як національної держави, Дністрянський акцентує увагу на двох основних «стратегічних моментах», що мають обумовлювати цей вибір: 1) збереження Україною ісвоєї суверенності І водночас забезпечення прав національних меншин, що проживають на її території; 2) шляхом укладення „відповідних договорів з найближчими сусідами, з якими Україна має давні дружні стосунки, необхідно створити «внутрішню сполуку народів, не торкаючись ані питання державного престижу, ані питання якої-небудь верховної влади».
Тобто, на відміну від зв'язкової держави, обов'язковими атрибутами якої виступають спільна влада, армія, зовнішня політика, основою союзу різних національних держав, окрім збереження народної суверенності, поєднання своєї власної свободи зі свободою інших народів, має стати «спільне взаємне порозуміння». Таке «порозуміння», на думку Дністрянського, може бути організоване на основі спільного права, «спільного виміру справедливості» і спільних адміністративних органів, які «повинні полегшувати сполученим народам повне користування з громадянських, культурних і економічних свобод, на всіх землях сполучених народів».
Проект української конституції, на думку вченого, мав передбачати безпосередню участь найширших народних мас у житті держави й водночас функціонування, добре організованої влади, обраної на основі народного довір'я. Національні традиції, зокрема ідея віча, лягли в основу сформульованого Дністрянським у проекті конституції принципу національного кадастру, який він з огляду на свою теорію суспільних зв'язків вважав більш придатним для України, аніж пропорційна система виборів, запропонована професором О. Ейхельманом.
На зовсім Інших засадах побудований проект конституції -УНР, складений професором О. Ейхельманом. Автор, використавши ідеї М. Драгоманова, поклав в основу проекту федеративну систему української держави. Однак на відміну від останнього він поширює свій проект лише на українські землі і будує державну конструкцію не від громад до федеративної держави, а, навпаки, від центральної державної влади, через конструкцію земель як окремих держав федерації до громад. У своєму проекті вчений спочатку визначає компетенції федеративної влади, а вже від неї, відповідно до неї і в її рамках виводить компетенцію федеральних земель і нижчих самоуправних одиниць.
Слідом за Дністрянським автор проекту звертається до досвіду державного будівництва США і Швейцарії, використовує положення їхніх конституцій. Україну він хоче бачити незалежною суверенною демократичною федеративною республікою, в якій би послідовно втілювався в життя принцип народного суверенітету. У проекті чітко простежується цей принцип: «Основною засадою будівництва національної самостійної держави, після усталення відповідних етнічних кордонів,- є певне і послідовне проведення демократичного республіканського принципу. А саме - весь народ, в міру здібності кожної одиниці, що входить в його склад, повинен бути допущеним до громадсько-державної роботи. Панування в державі мусить належати організованому демократичному розумові, серйозній політичній дієздатності, бо тільки вони є суто міцною державною підвалиною для здійснення соціальної справедливості в людськім суспільстві І в кожній окремій нації».