Як бачимо, мудрець на одну дошку ставить християнське нашестя і монголо-татарську навалу.
В’ячеслав Липинський, бувши дисциплінованим католиком, шанобливо ставився до світогляду наших Предків:
«Першою відомою в історії релігією на Україні було паґанство: розуміється, що слово «паґанство» вживаю не в пізнішому йому наданому в нас, глумливому значенні» [16, 29]. Лев Силенко пояснює: «Він вважає, що називати дохристиянську релігію України (Руси) паґанською, значить глумитися з неї: кияни свою віру не звали паґанською. Її назвали паґанською чужинці, достойний українець ніколи не буде оцінювати віру своїх батьків оцінкою чужинців»[16, 29].
Липинський тужить за «духом старих національних богів», про що вказує далі Лев Силенко: «Липинський пише, що «Оцей «вітер» Перуновий – оцей дух старих національних богів – віяв і віє на Україну з-за «Порогів» мабуть з того часу при кожнім нашім національнім відродженні» [14, 69] В. Липинський (в ім’я державотворення) хоче, щоб «дух старих національних богів» (тобто дух відродженої національної сили) був дисциплінованим, об’єднаним, ідеалістичним. Бо без цього «зовні принесених богів йому не перемогти і плачучій по ньому Україні не вийти зі свого трагічного зачарованого кола» [14, 69]
Досліджуючи феномен московського комуно-більшовизму, ще тоді на його зорі, Липинський це явище влучно оцінив як подобу новітньої релігії: «влада большевицька… в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка» [14, 89]
Продовжуючи мову про характерні ознаки доктрини В. Липинського, не можна обминути засадничі принципи його світосприйняття. Свою головну працю, – "Листи до братів-хліборобів" В Липинський називає не лише політичною програмою, але перш за все світоглядом. Сам світогляд, на його думку, – це спосіб мислення [12, 78].
В його основі у В. Липинського лежить "християнський і ієрархічний погляд на світ". Все у цьому світогляді Липинського в'яжеться між собою "органічно" [12, 79]. Цей світогляд "виростає... з нашої минувшини, з цілого нашого життя". Такі настанови вже самі по собі відносять В. Липинського до органічно-консервативного стилю мислення.
У В. Липинського був суто консервативний погляд на природу людини, яка не удосконалюється і завжди розривається різними інстинктами. "А порода людська все остається та сама. Бо людина, в протилежности до звіря, бореться з природою не переміною свого організму, а удосконаленням своїх машин", – писав український вчений. "І чи в камяній, паровій чи електричній добі, чи за капіталізму чи за соціалізму – люди все ті самі однакові люди, що б усяких епохах для опанування й використовування своїх машин, для боротьби з природою їм потрібних, мусять у першу чергу опанувати самі себе, свої антигромадські, антиорганізаційні інстинкти, мусять творити в собі нові складніщі соціальні вартости, мусять разом з новою кращою і більш скомплікованою машиною творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову, більшу силу духа. В противному разі “вежа вавілонська” падає, сотворена людьми техніка та цивілізація повертається їм же на погибелі”, з цілого “поступу” лишається смішна й глупа байочка, й усе треба починати наново “від Адама” [12, 78-79]. Ці песимістичні думки перегукуються із тим загальним настроєм, що панував не лише серед українців, але й серед західних європейців 1920-х рр. [10, 43].
В. Липинський розрізняв універсальні поняття ідеї і матерії, звертав увагу на взаємовплив ідеї та матеріального виробництва, але попереду у нього – завжди ідея, віра. У 1931 р. вин писав, що "основним в процесах здійснюваня єсть образ, єсть ідея. Вона приводить в порядок, організує, оформлює хотіння" [10, 45]. "Хотіння" у В. Липинського тотожне поняттю волі. Він у "Листах" часто пише про "стихійне, ірраціональне хотіння українського народу" утворити власну державність. "...Штука будови і зберігання Держав лежить вся в умінню керувати істнуючими вже інстинктами і хотіннями" [12, 81]. Вірність та самопожертва у захисті ідеї — природна річ для. справжнього державника. Але коли В. Липинський пише про життя суспільства, то важливим стає матеріальне виробництво, бо тільки участь у ньому дозволяє продукувати ідеї. Тому власне Липинського не можна назвати "голим" ідеалістом, оскільки шанування ідеального, месіансько-харизматичного чиннику в історії для нього є результатом цілком матеріалістичного аналізу функціонування суспільства та історичного процесу. Ті ж ідеї, що висуваються відірваними від виробництва людьми (інтелігенцією), – не відбивають реальних інтересів суспільства [7, 27]. Тобто, – у кожному суспільстві є різні "ідейнотворчі групи" з різними політичним інтересами. Узгодження інтересів (міжкласовий компроміс) різних груп виробників е підвалиною стабільності та розвитку національного організму.
Загалом, процес формування суспільно-політичних поглядів В. Липинського та шлях використання ним доробку європейських ідейних напрямів свідчить про його виразно консервативні настанови, які, втім, не впадали у крайність банальної реакційності. В. Липинський свідомо шукав для українського консерватизму надійного суспілоствознавчого підґрунтя, безвідносно до того, праві чи ліві концепції він використовував. Головним критерієм була здатність певної ідеї чи розробки відповідати прагматичному завданню побудови стабільної української державності.
Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [7, 28].
Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [7, 28]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).
Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців». Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [6, 92].
Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає» [6, 85].
Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації.
«Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави».
Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання.
Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.
Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.