Держава не скасовує правових норм первісних суспільних об’єднань, а, базуючись на них, створює норми для врегулювання відносин між державою та іншими соціальними об’єднаннями. Оскільки норми первісних соціальних об’єднань часто суперечили між собою, то держава з метою забезпечення правової охорони членів суспільства, узгодження інтересів соціальних об’єднань та подальшого їхнього існування та розвитку, створює власну систему правових норм. Іншими словами, держава створює власну правову систему як механізм узгодження різних правових норм.
На думку С.Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенні стабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тоді зможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватись на звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовою державою.
Отже, розглядаючи питання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві, С.Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походження держави [17, 34].
У процесі природного розвитку суспільства, на думку С.Дністрянського, з’являється і народ. Етнічна територія народу збігається первинно з територією держав. Через завойовницьку політику держав їхня територія різко збільшувалась. Часто в історії можна побачити приклади, коли територія однієї держави охоплює етнічні території двох чи більше народів, або етнічну територію певного народу займають дві держави або більше. Така ситуація впливала на боротьбу підкорених народів за власну національну державу. Народ, на думку С.Дністрянського, як свідома, культурна та вища організація суспільства, виникає наприкінці ХVIII ст. Зважаючи на закріплені в кінці ХІХ— на початку ХХ ст. конституційні права народів на самовизначення, народ, як і держава, на думку вченого, є важливими соціальними об’єднаннями вищого рівня. Держава, за С.Дністрянським, не може нехтувати проблемами та потребами того чи іншого народу.
До ознак народу С.Дністрянський зараховував його природне походження, наявність власної етнічної території та власної культури. Власна культура, стверджував учений, відкрила шлях до цивілізації, тобто до утворення на своїй національній території державної організації. На переконання С.Дністрянського, кордонами національної держави мають бути кордони етнічної території народу. Дослідник підкреслював, що держава і народ мають такі спільні елементи, як „територія” і „люди”, але для держави важливішою є „територія”, а для народу — „люди”. Крім того, кордони держави завжди мають політичний статус, а народу —етнічний чи культурний.
Серед форм міждержавних відносин учений виділяв „особову унію”, „реальну унію”, „зв’язкову державу” та „зв’язок держав”. Оскільки жодна з таких форм держав не задовольняла потреби народів, які прагнули до утворення власної національної держави, С.Дністрянський запропонував власний погляд на вирішення міждержавних та міжнародних конфліктів через досягнення миру на землі, а також гармонійного життя суспільства.
Так, у праці „Зв'язок та сполука народів” він висловив ідею одномоментної ліквідації політичних кордонів держав. За таких умов кожен народ повинен визначитись чи створити на власній етнічній території національну державу, чи долучитись за згодою іншого народу до його національної держави. Усе це повинно відбуватись демократичним шляхом, виключаючи будь-яке насильство в процесах утворення національних держав.
Отже, те, що у „зв’язкових державах” (федераціях) було основою їхньої сили та існування, а саме: створення спільної влади, армії та ведення закордонної політики, — не могло стати вихідною точкою для об’єднання різних національних держав. Мета останніх — зберегти народний суверенітет. Об’єднання народів надає їм можливість не лише мати у повноті суверенітет своєї території, а й — культурну та економічну свободу на землях своїх сусідів. На нашу думку, такі ідеї С.Дністрянського носили водночас і новаторський і утопічний характер [17, 44].
Історію походження української державності С.С. Дністрянський об’єктивно пов’язує з соціально-економічним розвитком українського народу, його культури, мови, права. У питанні виникнення держави вчений дотримувався так званої договірної теорії (складової частини теорії природного права). Основою українського права, С.Дністрянський вважає народне право, що твориться стихійно в суспільних зв’язках.
При аналізі етапів розвитку української державності С.С.Дністрянським допущена певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, запереченням існування на східнослов’янських землях феодалізму сеньорно-вассального типу.
С.С. Дністрянський спробував дослідити питання обмеження княжої (центральної) влади, оскільки він вважав, що “принцип поділу начальної влади” був основною причиною розпаду Київської держави.
Аналізуючи подані С.С. Дністрянським історичні етапи розвитку української державності, можна відзначити, що ним зосереджена увага не на історії народних рухів, а на проблемах державного будівництва, що було нове в дослідах над добою Хмельниччини.
Вчений віддавав перевагу домінантному становищу нації над державою. До основних елементів сутності нації він включав: людей, територію, народну культуру. Основою народного самовизначення повинна служити національна ідея, навкола якої об’єднується народ на боротьбу проти чужих територіальних посягань на основі усвідомлення ним спільної культури, традицій, звичаїв, мови. Реалізація національної ідеї можлива у двох формах, а саме змагання до одної національної держави або національної автономії.
Під національною ідеєю дослідник розумів психологічний чинник, який об’єднує всіх членів окремого народу без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народу до самовизначення.
Вченим був запропонований політико-правовий механізм вирішення національного питання в єдності з етнічним та соціальним. Соціальне за вченим — це наявні в суспільстві правові відносини та соціально-класова структура суспільства. До етнічного науковець перш за все відносив мову, культуру, традиції, звичаї, особливості психології, свідомості. С.С. Дністрянський був одним із ініціаторів створення і унормування української правничої термінології.
Отже, підсумовуючи, можна відзначити, що в більшості своїх праць вчений користувався методологічним інструментарієм соціологічного позитивізму з елементами матеріалістичної діалектики. Науковець розробив концепцію правової держави, дав грунтовний аналіз основних її ознак, умов створення і подальшого розвитку, сформулював основні теоретичні положення — поняття, ознаки, функції тощо.
Історико-юридичні праці С.С. Дністрянського сприяли новому сприйняттю багатьох аспектів розвитку української державності. Вченим досліджено передумови виникнення української державності та права, формування козацької державності; соціально-політичні і правові аспекти її устрою, співвідношення різних тенденцій у державотворчих процесах; форми і методи державного будівництва, участь у ньому провідних верств населення, причини і наслідки втрати Україною своєї незалежності. Науковець обгрунтував домінуючу роль народних мас в історичному державобудівному процесі. Фундаментальне висвітлення в працях вченого одержала концепція суверенітету народу відносно суверенітету держави.
С.С. Дністрянським зроблено вагомий внесок у розвиток положень конституційного права. Свої здобутки вчений реалізував у розроблених ним конституційних проектах: «Устрій Галицької держави» та «Конституція Західно-Української народної Республіки».
Науковець обґрунтував перспективу руху від авторитарної держави до демократичної. Теоретичною базою такого положення стала вироблена ним концепція самовизначення українського народу в результаті реалізації права нації або окремих регіонів на політичне самовизначення. Основу останнього на думку вченого складала національна ідея як об’єднуючий психологічний чинник українського народу, що усвідомив етнічність своєї території та спільність культури.
С.С. Дністрянський одним із перших підтримав проведення реформи автрійського приватного права. Пропозиції науковця мали позитивне значення для вдосконалення норм тогочасного законодавства, оскільки його концепції носили новаторський характер. Вчений вважав, що законодавець повинен приймати нормативно-правові акти з врахуванням інтересів держави, народу й суспільства, щоб забезпечити спільне життя між собою.
Значно розширивши предмет регулювання сімейно-правових відносин, правознавцем зроблена спроба виділити сімейно-правові відносини в окрему галузь права.
Вчений сформулював основні завдання авторського права. Обгрунтував поняття інтелектуальної власності та застосував узагальнюючий термін «духовні твори» авторів, який аналогічний сучасному терміну «інтелектуальна власність» [17, 51].
2. Михайло Драгоманов (1841-1895) — Політико-правові погляди
Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895)- публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів "Старої громади" у Києві.
З 1870 р.– доцент Київського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції. У 1889–1895 рр. – професор Софійського університету.
Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» — згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої [9, 85].