Розподіл політичних систем на демократичні і недемократичні дуже поширено в сучасній політичній науці і політичній практиці. В основу такої типології положено використання двох критеріїв: характера політичного режиму і рівня розвитку громадянського суспільства.
Поняття „політичний режим” характеризує засоби і методи здійснення політичної влади. Політичні режими, які опираються головним чином на такий метод здійснення політичної влади, як насильство, вважаються недемократичними. Демократичний політичний режим базується на волевиявленні більшості шляхом голосування і в здійсненні цієї волі спирається на закон.
Для виявлення суті тієї чи іншої політичної системи застосовується також поняття „громадянське суспільство”. Мова йде про автономну і безпосередньо незалежну від держави системі суспільних інституцій, міжособистих і міжгрупових відносин. До таких інституцій відносять сім’ю, церкву, засоби масової інформації, професійні, наукові й інші недержавні організації, об’єднання і т.д. Через них люди виражають та реалізують свої приватні інтереси і потреби. Громадянське суспільство – своєрідна мембрана, гранична сфера між політичною системою і громадським середовищем. Рівень розвитку громадського суспільства характеризується ступінню незалежності громадян від держави. Співвідношення громадянського суспільства і держави – одна із найважливіших характеристик політичної системи. З’ясувавши характер політичного режиму і рівень розвитку громадянського суспільства в тій чи іншій країні, ми можемо з’ясувати суть (визначити тип) конкретної політичної системи.
Демократична політична система базується на демократичному політичному режимі і розвинутому громадянському суспільстві. Держава обмежена громадянським суспільством, передаючи або розділяючи з його інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, соціальній і духовній сферах суспільного життя.
Недемократичні політичні системи часто позначаються терміном „автократія” (від грецького аutokrateia - самовлада, самодержавство). Під автократією розуміють безобмежну владу однієї особи або кілька осіб. З давнини і до ХХ ст. Автократія була переважною формою здійснення політичної влади. Тиранія Давньої Греції, диктатура і цезаристська імперія в Давньому Римі, деспотія на Сході, абсолютна монархія в середніх століттях – це лише кілька історичних форм автократії.
В ХХ ст. Автократичні системи прийнято розділяти на авторитарні і тоталітарні. І ті й інші базуються на недемократичному політичному режимі. Принципова різниця між ними полягає в відношені до громадянськьго суспільства. Авторитарна політична система (авторитаризм) характеризується необмеженою владою однієї особи (диктатора, монарха) або групи людей (політична партія, воєнна хунта), яка забороняє і пргнічує всіляку діяльність, яка погрожує її позиціям. Безжальна (або вельми жорстока) по відношенню до своїх супротивників, авторитарна система досить нейтрально відноситься до діяльності, яка не погрожує її правлінню. Держава, як правило, не втручається в приватне життя людини; громадянське суспільство або окремі його інститути зберігають відносну автономію.
На відміну від авторитаризма тоталітарна політична система прагне до контролю над всіма сферами суспільного життя, втручається в приватне життя людини. Авторитаризм потребує слухняності, тоталітаризм – покорності і поклоніння. Характерна риса тоталітарної системи – ідеологічний контроль. Громадський інститут, який здійснює ідеологічний контроль (політична партія, церква) підкорює собі державні структури, громадські організації, засоби масової інформації. Тоталітаризм – специфічний феномен ХХ ст., тому що тільки технологічні можливості індустріального суспільства дозволили здійснити ефективний політичний і ідеологічний контроль над всіма сферами життя суспільства.
Політичні системи багатьох країн носять перехідний (від тоталітаризму до авторитаризму, від авторитаризму до демократії) або проміжний характер (сполучають елементи тоталітаризму і авторитаризму, авторитаризму і демократії). В останньому випадку використовується термін „частково демократичні системи”. Такі політичні системи існують в країнах, які розвиваються, громадянське суспільство яких відносно нерозвинуте, а політичні режими зберігають немало ознак авторитаризма.
Нині всі колишні республіки СРСР (Україна також) переживають перехідний період: ідеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою з планово-розподільчою економікою, до демократичної правової держави з вільною ринковою економікою, а в майбутньому – до громадянського суспільства.
Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори контролює їх. За державно-територіальним і адміністративно-територіальним устроєм Україна є унітарною державою: єдина Конституція, єдине громадянство, єдина система права, єдина судова система, єдина система органів державної влади.
Україна є президентсько-парламентською державою. Конституція України визначає Президента як главу держави, який виступає від її імені. В Україні посада Президента держави була введена Законом від 5 липня 1991 р. Перший Президент України був обраний 1 грудня 1991 р. Президент України не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, є найвищою посадовою особою в державі, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина, представляє державу у міжнародних відносинах з іншими країнами.
За Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, конституційний склад якої – 450 народних депутатів України, які є повноважними представниками українського народу у законодавчому органі держави.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.
Підставу діяльності Кабінету міністрів складає Програма діяльсті уряду, яку має розглянути й схвалити Верховна Рада України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом міністрів визначаються законами, ухваленими парламентом, які уряд зобов’язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює контроль за діяльністю уряду шляхом затвердження Державного бюджету та прийняття рішення щодо звіту про його виконання.
Відносно новим соціальним інститутом для України є органи місцевого самоврядування. Згідно з Законом України, місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи жителів кількох сіл, селища чи міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів УкраїниМісцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Система судової влади в Україні складається з Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, міжнародних комерційних арбітражів. Новим інститутом у системі правосуддя України є Вища рада юстиції.Утвердження правової держави значною мірою залежить від ефективного функціонування судової влади, яка є інституційною характеристикою правової держави, важливою гілкою в системі поділу влади. Судова влада тісно пов’язана з принципом верховенства права. Забезпечуючи правосуддя, судова влада доводить, що суспільство має правову державу.
Створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне неухильне дотримання владними структурами Конституції України – неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.