Ідеї лібералізму з позицій соціології розвивають також О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм.
Конт Огюст (1798 – 1857 рр.) – французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму, соціальний реформатор, який запропонував ліберальну теократичну утопію: на основі “позитивної релігії людства” ввів у вживання поняття “соціологія” (або за терміном XVII ст. “соціальна фізика”).
Для перетворення соціології в практичну науку Конт доповнює її “другою соціологією”, “позитивною релігією”, яка розглядає людство як єдину “Велику істоту”. Цей “другий теологічний синтез” Конт розглядає у якості духовної опори майбутнього суспільства. “Друга соціологія” О. Конта може розглядатися як прообраз “гуманістичної соціології”, нині популярної на Заході.
В основі контовскої „позитивної політики” лежить триступінчаста еволюція людської свідомості: теологічна, метафізична, позитивна (наукова). Цим трьом станам мислення відповідає розвиток усього соціально-політичного життя. На третій, вищій стадії настає розквіт промислової епохи, виникає нова соціально-політична система – “соціократія”, в якій зберігаються класи заможних і робітників. Головна задача соціократії – забезпечити реформістський розвиток соціально-політичної системи, солідарність усіх класів.
Позитивізм Конта дуже вплинув на розвиток політології і соціології позитивістського профілю.
Герберт Спенсер (1820 – 1903 рр.) – найбільш самобутня і суперечлива фігура в англійській політичній думці XIX ст. Він був одним із провідних представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Основою політичного навчання Спенсера стала аналогія держави з біологічним організмом (з його диференціацією і спеціалізацією).
Спенсер виділяв дві стадії розвитку і відповідно – два типи держави: примітивний чи військовий; вищий або індустріальний.
Для Спенсера ідеальний тип держави – індустріальний. Принцип його діяльності мінімальний – охорона прав громадян. Джерело прогресу, на думку Спенсера – приватна ініціатива. Його вчення вплинуло на буржуазну політичну ідеологію другої половини XIX ст.
У сучасній політології одержали розвиток ідеї Спенсера про бюрократію, про системний і структурно-функціональний аналіз, про метод аналогії тощо.
Е. Дюркгейм (1858 – 1917 рр.) – французький соціолог і філософ; з 1902 р. – професор Сорбонни. Він – класик світової соціології. Політичне життя, на його думку, порозумівається схованими мотивами поводження окремої особистості, соціальних груп, шарів. Дюркгейм, так само як і інші видатні вчені (Вебер, Д’юі, Парсонс і ін.), вважав консенсус (згоду) найважливішим фактором запобігання політичних конфліктів. Соціальні явища стосовно індивіда виступають об'єктивними умовами. Дюркгейм запропонував свою типологію суспільства. За критерій даної типології взята структурна організація суспільства з погляду його складності чи простоти (на відміну від таких критеріїв, як рівень розвитку цивілізації, економіки т. ін.). Основні праці: “Метод соціології”, “Про поділ суспільної праці”.
Вільфредо Парето (1848 – 1923 рр.) – італійський економіст і соціолог, один із основних творців класичної теорії еліт. У “Трактаті загальної соціології” він відзначив, що поводження людей пояснюється, головним чином, психологічними стимулами (“залишком”). Відповідно до поглядів В. Парето суспільство поділяється на керуючих (еліту) і керованих.
В основі діяльності еліти лежать різного роду спонукальні начала: соціальні, особистісні, ін. Різна комбінація цих засад сприяє, за Парето, виділенню двох типів еліт: “левів” і “лисиць”. Звідси і створення двох типів правління.
З часом правляча еліта, втрачаючи свою енергію, вироджується. Це веде до необхідності заміни її новим типом еліти.
Моска Гаетано (1858 – 1941 рр.) – італійський учений; поряд з В. Парето є творцем сучасної теорії еліти. З позицій консервативного лібералізму розвивав ідею вічності поділу суспільства – незалежно від соціально-політичних систем – на два класи: „панівний клас” і керований клас. Реальна влада, як він це собі уявляє, завжди в руках політичного класу. При цьому саме поняття “політичний клас” у нього розмито. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, за Моске, – утопії, не сумісні з законами суспільства і людською природою. Моска вважав, що влада може бути від народу, для народу, але не може бути владою самого народу.
Одну з основних задач створеної ним “політичної науки” Моска бачив у виробленні “наукової політики” для правлячої еліти. Маючи такий інструмент, правляча еліта згодом буде формуватися не на майновій основі, а виходячи зі здібностей, розуму, утворення. Чому такий процес необхідний? Усяка еліта, гадав Моска, має тенденції до поступового виродження. А без відновлення її, як згоджується він з Парето, соціальна стабільність неможлива. Можливі три варіанти динаміки „політичного класу”: „увічнення” без відновлення, „увічнення” з відновленням (оптимальний, на думку Моски, варіант) і чисте відновлення.
Сполучення цих варіантів з двома формами державного правління – автократичної та ліберальної – дає чотири типи держави: аристократично-автократичну; аристократично-ліберальну; демократично-автократичну демократично-ліберальну. Найбільшою мірою до упадку “політичного класу”, з його погляду, веде надання політичних прав народу. Він з підозрою відносився до загального виборчого права, парламентаризму, критикував демократичні інститути.
Макс Вебер (1864 – 1920 рр.) – німецький соціолог, філософ, історик. Йому належить особливе місце в розвитку проблем політики. Він засновник теорії соціальної дії, займався соціологією економічного поводження людей.
Його основні роботи: “Господарство і суспільство”, “Політика як покликання і професія”, “Протестанська етика і дух капіталізму”.
Починаючи з Вебера, в західній соціології розробляється теорія бюрократії. Вебер стверджує, що в сучасному капіталістичному суспільстві політичне життя у вирішальній мірі визначається бюрократією – швидко зростаючим шаром професійних керуючих. Сучасне суспільство має тенденцію до загальної раціоналізації, проникнення в усі сфери наукової організації і панування бюрократії в структурі влади. Вебер у розробленій ним теорії демократії основну увагу приділяє механізму соціального контролю над бюрократією. У цьому механізмі Вебером розглянуті три типи панування: харизматичне, традиційне й легальне.
Традиційне панування спирається на віру підданих у те, що влада є законною, оскільки вона склалася давно на основі традицій і норм. Тільки особиста вірність служить підставою для просування службовими сходами.
Другий тип панування – харизматичний. „Харизма” (на грецьк. означає якусь незвичайну якість, дарунок, яким володіють люди (чи предмети); деякі вважають, що харизма додає магічної сили тим, хто нею володіє. Харизматичне панування базується на вірі керованих; підвладних в якісь особливі якості правителя. Такими, відзначав Вебер, є революційний вождь, далекоглядний державний діяч, який рятує країну від кризи, релігійний пророк.
І, нарешті, легальне панування – це панування правової держави, в якому підкоряються не особистості, а законам.
Усі три типи правління для Вебера є легітимними, тобто заснованими на визнанні суспільством існуючої влади.
Найважливіший момент веберовської концепції влади полягає в тому, що система легального правління повинна обов'язково підкріплюватися або силою харизми, або силою традицій, тобто авторитарними політичними конструкціями. Ліберальна ж політична система для своєї стабільності повинна підкріплюватися або владою спадкоємного монарха (традиційне панування), або владою плебісцитарно-виборного політичного вождя (наприклад, президента). Вебер вважав найбільш оптимальним варіантом обрання політичного лідера не парламентом, а народом (плебісцитарний шлях). Це дає можливість лідеру безпосередньо звернутися до народу. Таким чином, три галузі влади – уряд (бюрократія), президент і парламент взаємно доповнюють, контролюють і обмежують один одного.
В сучасних умовах, у зв'язку з розширенням бюрократії, проблеми, досліджувані М. Вебером, здобувають виняткову актуальність.
У середині XIX століття в Західній Європі формується один із впливових напрямків політичної думки – марксизм. Марксизм є спадкоємцем усіх попередніх радикально-демократичних ідей. Основним теоретичним джерелом марксизму став утопічний соціалізм.
У розвитку утопічного соціалізму в Західній Європі виділяються два етапи: ранній, що охоплює XVI – XVII ст., період зародження капіталізму і буржуазних революцій. Другий етап – це період початку – середини XIX ст., період утвердження капіталізму, етап критично-утопічного соціалізму.
Родоначальник утопічного соціалізму – англійський мислитель Томас Мор (1478 – 1535 рр.) у своїй книзі "Утопія" втілив мрії про справедливий суспільний лад, вільний від приватної власності й експлуатації. Він уперше розкритикував існуючу суспільну систему Англії. Трохи пізніше в Італії домініканський чернець Томмазо Кампанелла, кинутий у в'язницю інквізицією, створює свій варіант ідеального суспільства в книзі "Місто Сонця". У XVII – XVIII ст. ідеї представників утопічного соціалізму Ж. Мелье (1664 – 1729 рр.), Г. Маблі (1709 – 1785 рр.), Мореллі (XVIII ст.), Г. Бабефа (1760 – 1797 рр.), Дж. Уінстлі (біля1609 – біля 1652 рр.) відбивають не тільки абстрактні мрії-ідеали, й і реальні дії, вимоги, заклики до боротьби в напрямку справедливої перебудови суспільства.
Критично-утопічний соціалізм представлений видатними мислителями Анрі Сен-Симоном (1760 – 1825 рр.), Шарлем Фур'є (1772 – 1837 рр. ), Робертом Оуеном (1771 – 1858 рр.). У їх вченнях утопічний соціалізм досягає свого найвищого розвитку. При наявності в цих вченнях зовсім неоднакових уявлень про політику, про державний устрій, усім їм присущі ідеї про необхідність суспільної власності на засоби виробництва, колективізму, планового керування господарства, праці як першої потреби особистості, соціальної рівності, рівноправності жінок, передачі землі селянам, відмирання держави в силу марності політичної влади й ін. Основною заслугою Сен-Симона, Фур'є, Оуена є гостра критика капіталістичного суспільства, в цілому, на їхню думку, несправедливого, паразитичного, історично неспроможного.