17. Зробіть аналіз біхевіоризму як основного методу політичних досліджень американської політології ХХ ст.
18. У чому полягає теоретичне та прикладне значення соціологічної теорії П. Бурдьє для вивчення світу політики.
Тема 3. Політична думка України
В. Липинський
1. Політичні ідеї в період Київської Русі.
2. Розвиток політичної думки в Україні ХVI – XVIII ст.
3. Історія розвитку політичної думки в Україні ХІХ ст.
4. Політична думка українського зарубіжжя.
1. Політичні ідеї в період Київської Русі
Українська політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.
Після розпаду Київської Русі (у 40-х роках ХIII ст.) і звільнення від татаро-монгольського ярма формується мала Русь, або Україна, яка поєднувала південно-західні землі колишньої Київської Русі. До речі, назва „Україна” вперше згадується в 1187 р. в Іпатіївському літописі для позначення території східних слов'ян. До грудня 1917 року офіційно південно-західна Русь не називалася Україною. Однак на практиці ширилися назви Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Західна Україна. На українські землі постійно прагнули поширити свою владу сильні на той час сусідні держави: Литва, Польща, Угорщина. У середині XVI ст. українські землі – Волинь, Східне Поділля, Київщина, частина Лівобережжя – були приєднані до Польщі.
Результатом Переяславської Ради в березні 1654 р. з'явилося приєднання Лівобережної України до Росії. Правобережна Україна залишилася в складі Польщі. У XVII ст. відбулося заселення Слобідської України.
Після укладання Союзного Договору в грудні 1922 року Україна ввійшла до складу СРСР. 24 серпня 1991 року перемогла історична справедливість: Україна стала незалежною державою.
Проблеми боротьби українського народу за звільнення від кріпосницького і самодержавного гніта, за державну незалежність обумовили визначену специфіку політичної думки України протягом всієї історії її розвитку. Їй притаманні ідеї патріотизму, гуманізму, демократизму, загострене почуття національної самосвідомості.
У джерел української політичної думки стояла християнська філософія Київської Русі. Перехід Київської Русі від язичества до християнства (988 р.) став важливим етапом у розвитку політико-правової і духовно-культурної думки. Київська Русь виникла в IX ст. у результаті економічного, політичного і культурного розвитку східнослов'янських земель і об'єднання їх на цій основі в державу ранньофеодального типу.
Одним із ранніх політико-правових джерел є “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.) митрополита Київського Іларіона. Тут викладається релігійно-соціологічна концепція, відповідно до якої історія являє собою процес зміни принципів релігії. В основі Нового завіту, стверджує Іларіон, лежить принцип благодаті. З появою благодаті утвориться суспільство рівноправних християнських народів. Благодать для Іларіона – це синонім істини, а закон – лише тінь істини.
Політичні ідеї Київської Русі знайшли своє глибоке відображення в літописах. “Повість временних літ” (1113 р.) Нестора викладає політичну історію Русі, дає характеристику князів, виділяє основну ідею – ідею єдності російських земель. “Новгородський літопис” (1136 р.) виражає антикнязівські тенденції, зокрема, він віддає перевагу владі віча – колективного органу, а не владі князя.
У “Повчанні Володимира Мономаха”, “Російській Правді” (XI – XIII ст.) “Слові о полку Ігоровім” (XII ст.) “Посланні Данила Заточника” (XIII ст.) і інших джерелах закладені ідеї сильної князівської влади і заклик до єднання російських земель. Одноособова влада князя розглядалася як основна умова територіальної цілісності, сили, процвітання держави.
Незважаючи на авторитет і сильну владу князя в Київській Русі, князівське правління не було абсолютним. Деякою мірою влада князя була обмежена діяльністю представницьких органів: віча, князівської думи, боярської думи, феодальних з'їздів, соборів. І хоча вони досягли рівня парламентських форм, однак можна стверджувати про наявність елементів демократизму політичної влади в Київській Русі.
2. Розвиток політичної думки в Україні в XVI – XVIII ст.
У XVI – XVII ст. політична думка України мала гуманістичну спрямованість. Це обумовлювалося необхідністю збереження національної самобутності народу України в умовах загрози його поневолення Польщею. Основною формою протесту проти соціально-економічного, національного і релігійного гніту була літературна полеміка. Прийняття Брестської унії (1596 р.) активізувало творчу діяльність багатьох відомих українських полемістів. Центрами поширення наукових знань у цей період були Острозька і Київська школи. Тут працювали видатні філософи, історики, математики, астрономи. В Острозі Андрій Курбський, один із сподвижників Івана Грозного, виступає з критикою самодержавства, царських реформ, вважаючи основним у державному правлінні обмеженням влади монарха представницьким органом – “Думу”, “раду, що обирається”. Одержуючи знання в Острозі, відомий український полеміст Герасим Смотрицький у праці “Ключі царства небесного” міркує про вічність, про рух матерії і суспільства, про єдине коло долі. У праці “Апокрисіс” український полеміст Христофор Філалет виступає в захист прав, інтересів українського народу, його боротьби проти соціального і національного гноблення, застерігає правителів від беззаконня. У соціально-політичних поглядах Філалета містяться ідеї суспільного договору і природних прав людини.
Український полеміст Кирило-Транквіліон Ставровецький у працях “Зерцало Богослов'я”, “Євангелії учительноє” досліджує проблеми походження і вічності світу, християнської етики, сутності держави, говорить про соціальну рівність, про волю людини. Основна задача держави, на його думку, – вміння погодити різні, а часом і непримиренні інтереси. А для всіх громадян інтереси держави понад усе. Видатний релігійний письменник і мислитель Іван Вишенський, який багато років жив, діяв і проповідував в монастирі на Афоні, в палких трактуваннях (найбільш могутнє з них – “Писання до втеклих від православної віри єпископатів”) різко критикує Брестську унію, соціальне зло, світських і духовних панів, призиває до соціальної рівності, до духовної чистоти, любові до батьківщини, до простої людини. Неприпустимо, на його думку, відступ від соборності керування, тому що це божественне явище, прояв рівності, демократизму, раннього християнства.
Важливе місце у творчості видатного українського гуманіста С. Орихівського займають проблеми держави, права, закону. Він розвиває ідеї поділу влади, незалежності суду, відстоює необхідність керуватися винятково законом у діяльності всіх структур влади, в тому числі й влади монарха.
Представники українського гуманізму зробили значний внесок в розвиток теорії суспільного договору, в розробку проблеми пріоритету двох влад – світської і духовної, виступаючи проти підпорядкування державної влади – влади церковній. Заслугою українських гуманістів є їхня виняткова увага до проблем морального і патріотичного виховання громадян. Любов до Батьківщини, сумлінне служіння їй, суспільна активність – ось основні складові добробуту країни.
Величезну роль у розвитку створення науки і культури, в досягненні незалежності України відіграла Києво-Могилянська академія, – перший вищий навчальний заклад України, Росії і Білорусії. Цей титул академії вона одержала у 1701 році. У трактатах її засновника, київського митрополита Петра Могили (1574 – 1654 рр.), обґрунтовується ідея незалежності України. П. Могила був прихильником правління освіченого монарха, яскравим прикладом служіння своєму народу, активної участі в утворенні і вихованні молоді.
Могила Петро Семенович (1574 – 1654 рр.) народився в Молдавії, вчився у Львівській школі, вищу освіту одержав у Франції. У 1627 році його було обрано Києво-Печерським архімандритом. Будучи істинним патріотом, Могила встає на шлях просвітництва, розвитку освіти і виховання молоді і створює Києво-Могилянську академію. Він сприяв письменникам і художникам, піклувався про поширення друкарства.
Видатним і послідовним прихильником „освіченої монархії” був і Феофан Прокопович – філософ, письменник, ректор Києво-Могилянської академії, пізніше – сподвижник Петра I. Узявши за основу західно-європейські теорії суспільного договору і природного права, розділяючи погляди Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендрофа з проблем держави, права, закону, Ф. Прокопович розробив теорію освіченого абсолютизму. Відповідно до цієї теорії, оптимальною формою державного прояву є „освічена монархія”, яка володіє необмеженою владою, що втілює в собі єдність, цілісність і благо.
Професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський рішуче протестував проти соціального і національного гноблення. Підтримуючи в цілому реформи Петра I, С. Яворський займав відмінні від Ф. Прокоповича позиції стосовно церковної реформи, виступаючи за політику невтручання держави у справи церкви.
У ХVІІІ ст. провідним напрямком політичної думки в Україні було просвітництво. Просвітництво стало відображенням кризи феодальної системи, яка почалася, зародження і розвитку капіталізму в цілому у всій Росії. Це супроводжувалося посиленням антикріпосницьких і антисамодержавних тенденцій у філософських та політичних вченнях. Представниками українського просвітництва в цей період виступали Г. Сковорода, С. Десницький, С. Гамалея, Я. Козельський, П. Лодій, В. Каразін та ін.
Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) – філософ, просвітитель, поет, відомий насамперед своїми просвітницькими ідеями, спрямованими проти феодально-кріпосницького ладу, соціальної нерівності, на захист трудового народу. У центрі його уваги була проблема людського щастя. Шлях до щастя людини, на його думку, лежить через досягнення волі його духу, заключається у самопізнанні. Як просвітитель, він вірив у велику силу розуму. Григорій Сковорода виховував у народу патріотичні почуття, проповідував високі моральні ідеали. Ідеал суспільства він показав у образі „горньої республіки”, де існують справедливість, рівність, дружба, загальне щастя.