Найбільш загальною типологією прав людини є підрозділ їх на негативні та позитивні. Як критерій даної типології виступають позитивний і негативний аспекти свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, у позитивному – як свобода вибору, як можливість і здатність індивіда до свого розвитку. Негативні права відповідно до даного розуміння свободи виражаються в обов'язках держави відносно захисту громадян від усіх обмежень і примусу. Здійснення негативних прав, до яких відносяться практично всі ліберальні, фундаментальні права людини, не залежать від рівня розвитку країни, її економічних і соціальних ресурсів. Негативні права являють собою основу індивідуальної свободи особи.
Культурні права гарантують доступ людини до благ культури, свободу художньої, наукової, технічної творчості, її участь у культурному житті й користуванні установами культури. Цей вид прав дозволяє реалізувати культурні потреби людини, забезпечити зростання рівня його культури, без якої людина не може повноцінно здійснити свої цивільні та політичні права.
У сучасних умовах однією з найбільш гострих глобальних проблем людства є екологічна. Унаслідок цього особливу актуальність здобувають екологічні права особистості: право на мир, на соціальний і культурний розвиток, право на здорове екологічне навколишнє середовище, вільне пересування по світу тощо. Реалізація цих прав у значній мірі утруднена через цілий комплекс факторів, протиріч у сучасному складному світі (політика диктаторських, тоталітарних режимів, різноманіття політичних, військових, національних конфліктів і т. ін.). Дотримання прав людини – всеосяжна комплексна задача, ступінь вирішення якої безпосередньо характеризує демократичність і гуманістичність будь-якої країни. У масштабах усього світового співтовариства практична реалізація всього комплексу прав людини – найважливіша гарантія побудови міжнародних відносин на справді гуманістичних, моральних засадах, збереження і зміцнення миру. В наш час у світі виділяються такі групи порушень прав людини, як геноцид, етнічні „чистки”, тероризм, громадянські війни, апартеїд, расова дискримінація, сегрегація, порушення політичних прав громадян, забруднення навколишнього середовища, дискримінаційна мовна політика, обмеження на одержання інформації і т. д. Забезпечення прав кожній людині, незалежно від державних, національних, расових і інших розходжень, – основний шлях до об'єднання людства в єдине ціле, єдиний економічний, інформаційний, духовний організм; шлях до побудови земної цивілізації на засадах гуманізму і високої моральності.
Контрольні запитання
1. Дайте визначення поняттю “особистість як суб'єкт політики”.
2. Охарактеризуйте основні моделі відносин особистості і влади.
3. Назвіть основні типи мотивів участі особистості в політиці.
4. Які основні форми політичної участі особистості?
5. Розкрийте основні фактори політичної активності особистості.
6. Сформулюйте поняття “права людини”.
7. Перерахуйте й охарактеризуйте основні типи прав людини.
8. Яка роль міжнародних організацій у справі захисту прав людини?
9. Охарактеризуйте стан прав людини в сучасній Україні.
Тема 7. Політичні еліти. Політичне лідерство
Нема століття без героїв.
Б. Шоу
Кожне національне відродження починається з відродження еліти.
В. Липинський
Велич великої людини виявляється у тім, як вона поводиться з маленькими людьми.
Т. Карлейль
1. Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти.
2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства.
1. Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти
У різних суб’єктів політики неоднакові дії відносно неї. Громадяни та окремі соціальні групи безпосередньо повсякденно не приймають участі у політичному житті. Цим зайняті особливі верстви населення, які в перекладі з французької – є “elite” – краще, відбірне, вибране коло людей, тобто політична еліта.
Політична еліта – це відносно нечисленна верства населення, яка займає керівні посади в державних органах влади, а також в політичних партіях, об’єднаннях, рухах, суспільних організаціях, окремих колективах і тому має можливість постійно впливати на прийняття тих чи інших рішень в державі та суспільстві.
Політична еліта в суспільстві має постійний зв’язок з економічно пануючими верствами, і цей зв’язок має двобічну спрямованість.
Реальність минулого, існуючого та майбутнього стану цивілізації політичної еліти обусловлено наступними факторами:
по-перше, різними підходами до політичного життя з боку соціальних верств населення, їх психологічного та іншого стану;
по-друге, законом розподілу праці;
по-третє, політичною пасивністю широкого кола народних мас;
по-четверте, можливістю використання управлінської діяльності для здобуття багатьох соціальних привілей.
Політична еліта також диференційована, вона розподіляється на:
Правлячу,яка безпосередньо володіє політичною владою;
опозиційну (контреліту), що стоїть до пануючої влади в опозиції;
вищу правлячу, котра приймає впливові на всю державу рішення;
середню, яка є основним висновником суспільної думки;
адміністративну – управлінців-службовців (бюрократію).
Виходячи з цього, в суспільстві формується політичний механізм, який повинен забезпечувати максимальну ефективність політичної еліти, її підконтрольність.
У політичній науці термін “еліта” характеризує носіїв найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей, здібностей та функцій. Теорія еліти відображає змагання та конкуренцію в галузі політичного життя, його ієрархічність та динамізм.
Наукове застосування категорії “політична еліта” ґрунтується на визначальних уявленнях місця та ролі політики, її безпосередніх носіїв у суспільстві.
Французькій термін “elite” набув свого розповсюдження завдяки працям Сореля і Парето на початку ХХ-го ст., хоча ідеї політичного елітизму виникли ще в далекій давнині. Найбільш послідовно ці ідеї були виражені у Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше та інших мислителів. А перші класичні, сучасні концепції еліти виникли лише в кінці ХІХ-го – на початку ХХ-го ст. у працях Г. Моски, В. Парето та Р. Міхеліса.
Цих учених італійської макіавеллістської школи політичної соціології по праву називають творцями класичних теорій еліт, ідеї яких і на сьогодні не втратили сучасної значимості, а широко використовуються в науці.
Їх об’єднують наступні положення:
особливіпсихологічні та соціальні якості еліти, даровані природою, або вихованням, необхідні в боротьбі за владу або в керівництві державою;
згуртованість груп еліти, яка об’єднується не тільки за елітарною самосвідомістю, а й за професіональною спільністю, соціальним положенням та спільними інтересами;
визнання елітарності кожного суспільства, поділ його на привілейовану, владну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість;
формування, циркуляція та зміна еліт у боротьбі за владу (багато людей з великими психологічними, та соціальними якостями дуже хочуть зайняти пануюче положення на всіх гілках влади);
в основному конструктивна роль еліти в суспільстві, так як суспільство не може існувати без еліти, хоча вона не завжди діє ефективно і має тенденцію вироджуватись.