Смекни!
smekni.com

Політологія (стр. 26 из 80)

Ф. Ніцше дає біологічне, соціопсихологічне обґрунтування феномену лідерства. Лідер в його понятті – це надлюдина, це найдосконаліші її екземпляри. Лідери – геніальні люди. Г. Тард (1843 – 1904 рр.) стверджував, що єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені неординарними особистостями. Він також є одним із засновників теорії соціалізації. У марксизмі політичний лідер є послідовним виразником і реалізатором класових інтересів. Маси осередок в цілому диктують, контролюють поведінку лідера, хоча більшість сучасних мислителів не розділяють такої точки зору. Історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною, але трактується неоднозначно. Проблемами лідерства займаються крім політології такі науки, як психологія, соціологія, економічна теорія, антропологія тощо.

Феномен лідерства відображається також в його визначеннях:

лідерство – це особливий вид влади;

лідерство – це особливий статус управлінської діяльності;

лідерство – це особливий постійний, авторитетний вплив на людей;

політичне лідерство – це особливе підприємництво;

лідер – це еталон політичної поведінки соціальної спільноти.

Ці різноманітні характеристики визначення лідерства говорять про відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, за вирішальну роль лідера в політиці. І це дає підстави дати загальне поняття цього феномена у синтезованому визначенні: політичне лідерство –це процес, у ході якого авторитетні особи, які мають реальну владу або можливість впливу на людей, здійснюють постійний, пріоритетний і легітимний вплив на суспільство або його частину, яка чекає, приймає і підтримує їх дії задля досягнення означених і поставлених ними цілей.

Структура лідерства має три головних компоненти: індивідуальні риси, ресурси, ситуацію. Всі вони мають вплив на ефективність лідера.

Найбільш повна характеристика лідерства надається в ряді теорій і концепцій, які і розкривають сутність цього феномену. На сьогодні не втратила актуальності теорія рис. Вона обгрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й неординарності мислення, неаби-яких організаторських здібностей, відповідальності, поваги до людей. Вони (риси) виключно різноманітні, проте всю їх сукупність можна об’єднати в 3 великі групи:

1) природні – сила характеру, воля, рішучість, тонка інтуїція, особиста привабливість;

2) моральні – чесність, вірність, справедливість, турбота за людей;

3) професійні – аналітичні здібності, вміння аргументовано протистояти сторонній думці, компетентність, політична мудрість, культура, професіоналізм у прийнятті рішень тощо.

В демократичних державах до обов’язкових якостей сучасних політичних лідерів відносять також фототелегенічність, здатність викликати довіру у людей та ін.

Дійсно, для заняття лідируючих ступенів в умовах конкуренції потрібно мати певні психологічні й соціальні якості. Але їх набір значно варіюється в залежності від держав, конкретних умов та ситуацій, від історичних діб.

Факторно-аналітична концепція вводить в теорію лідерства поняття цілей та завдань, зв’язаних з певними ситуаціями і особистою поведінкою лідера в цих умовах.

Ситуаційна концепція лідерства не відміняє індивідуальних якостей особистості, але віддає пріоритет в поясненні природи лідерства обставинам. З точки зору цієї концепції, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може їх виявити на мітингу, друга – в повсякденній організаторській роботі тощо.

Розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції з’явилась теорія конституєнтів – теорія, яка роз’яснює феномен лідерства через його послідовників. Лідер і його конституенти складають єдину систему: вони сприймають лідера, ситуацію і остаточно приймають лідерство або відмовляються від нього. Взаємодія лідера і його послідовників – це двостороння дія. В демократичному суспільстві політичні лідери можуть мати успіх лише тоді, коли їх імідж співпадає з очікуванням більшості населення.

Пояснити психоаналітичні підходи до лідерства допомагають психологічні теорії. Наприклад, для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє їй звільнитися від особистих комплексів шляхом нав’язування своєї волі іншим людям. Це є прояв не сили, а слабкості; особистість керується в першу чергу емоціями і нестерпна до рівності і демократії.

Спробою інтерактивного аналізу здійснюються комплексні дослідження лідерства, які включають чотири головні аспекти: риси лідера, завдання, його послідовників і конституентів, систему взаємовідношень лідера і його конституентів. При чому цей універсальний комплексний підхід дослідження лідерства також не дає повної картини цього феномену. Історичні умови, типологія політичних систем здійснюють особливий, а іноді вирішальний вплив на результати дослідження.

Типологія політичного лідерства дає об’єктивну змогу розкрити внутрішнє багатство цього феномену. Найпоширенішою типологією лідерства є розподіл лідерства в залежності від відношення керівника до підлеглих – авторитарне й демократичне.

Типологія М. Вебера є “класичною”, основа її – типи суспільного правління:

1) традиційне лідерство, основане на звичаях, традиціях, вірі, що влада законна, оскільки існувала завжди;

2) раціонально-легальне лідерство, яке передбачає демократичні процедури виборів лідерів;

3) харизматичне лідерство, засноване на вірі народних мас в особливий “дар благодаті”, “харизму”, виключні якості та здібності даної людини до правління.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другого – розум, третього – віра і емоції. Всі ці три типи М. Вебер виводив як легітимні. Особливу увагу приділяв він харизматичному лідерству. Р. Таккер виділяє теж три типи лідерства: консерватори, реформатори, революціонери.

Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип.

В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера:

прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, завдання, механізм їх досягнення;

служитель, який найбільш чітко висловлює інтереси своїх прибічників, послідовників, виборців і вирішує їх;

торговець, здатний переконувати своїх прибічників, виборців, котрі приймають його ідеї та плани і потім включаються і залучаються до їх практичного здійснення;

пожежник, здатний швидко і адекватно реагувати на найгостріші проблеми, що виникають у реальному житті суспільства аж до їх остаточного розв’язання;

актор – як правило, демагог, досить епатажний екстравагантний.

У політичному житті всі вищеназвані типи зустрічаються в поєднанні, в різних варіантах та пропорціях, що ще раз доказує неповторність особистостей кожного політичного лідера.

Достатньо діючою класифікацією лідерства є вияв таких трьох типів (за роллю лідера):

1) ділове лідерство;

2) емоціональне лідерство;

3) ситуаційне лідерство.

Політолог Є. Вятр виділяє лідерів за наступними критеріями: ставлення до ідеології особистого руху, лідер-ідеолог, лідер-прагматик, ставлення до суперників, лідер-угодовець, лідер-фанатик.

Ці та інші типології лідерства є досить умовними. Але, аналізуючи існуючі типи політичного лідерства, більшість сучасних вчених, дослідників виділяють в характеристиці лідерів такі основні критерії, як:

реальна, власна, зрозуміла для всіх верств населення політична програма, яка відповідає і задовольняє інтереси більшості в суспільстві;

реальний механізм реалізації даної політичної програми;

політичний авторитет, уміння створити діючу ефективну систему політичного керівництва.

Вищезазначені критерії політичного лідера водночас можуть виступати й функціями в зрілому громадянському суспільстві, яке відрізняється високим ступенем розподілу ролей і функцій в соціальному і політичному житті, де до влади, владних структур не мають можливостей попадати випадкові особи з низькою політичною свідомістю.

У змістовній характеристиці діяльності лідерів можна виділити наступні найважливіші функції:

інтеграцію суспільства, об’єднання громадян навколо національної ідеї, загальнолюдських цінностей, де лідер повинен стати політичним авторитетом для всіх народних мас;

орієнтаційну функцію – вироблення та прийняття оптимального політичного курсу рішень, відображаючи тенденції прогресу й потреби всього населення;

інструментальну функцію – визначення механізму, засобів й методів виконання поставлених перед суспільством завдань;

мобілізаційну функцію – ініціювання необхідних змін за допомогою вироблення стимулів для населення;

комунікативну функцію – забезпечення стійких форм, засобів політичної самоорганізації, основою якої повинні стати дійсні контакти, зв’язки з громадськістю, різними об’єднаннями, ЗМІ, телебаченням;

гаранта справедливості, законності, порядку, захист громадян від бюрократичного апарату чиновництва, соціальний патронаж;

легітимацію існуючого соціально-політичного устрою; ця функція лідера має місце в тоталітарних суспільствах.

Від рівня політичної культури й активності населення залежить соціальна значущість політичного лідерства. Політичні лідери й еліти займають керівні позиції і виконують свої функції в колі певних політичних систем, які виступають реальним механізмом влади в суспільстві.