Політологія (стр. 27 из 80)

Тривалий період основного поділу на лідерів і підлеглих вважались особисті якості людей. Але згодом дослідники беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.

Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають популярності особливо в країнах, які переходять до демократії.

Реалії політичного життя в Україні говорять про те, що за час незалежності Україна все ще знаходиться на роздоріжжі – в державі нема суспільного консенсусу на стратегічні орієнтири розвитку; не зазначені базові цілі та цінності суспільства; народ глибоко переживає проблеми і труднощі, які стримують поступовий розвиток української держави тощо. Значну частину відповідальності за такий стан повинна взяти на себе і політична еліта, яка має всі необхідні владні важелі, але не в змозі якісно виконувати свої функції. Протягом багатьох століть еліта України формувалася “за замовленням” центральної влади. У сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично настроєних верств. Можна виділити три групи політичних лідерів діючої України: першу – політичні діячі, які займають високі державні пости; другу – політичні лідери партій, рухів, профспілок, різних громадянських об’єднань; третю – яка формується з регіональних політичних угрупувань. Сьогоднішню політичну еліту вигідно відзначає динамізм і прагматизм. Професіоналізм прийде тільки зі зміною декількох поколінь. Формування політичної еліти, свідомої її ролі та відповідальності йде повільно. І від того, якими темпами відбуватиметься цей процес, якими якостями оволодіє вона, залежатиме майбутнє нашої цивілізованої держави.

Глибоке систематичне осмислення, теоретичне та практичне обґрунтування феноменів політичної еліти і політичного лідерства, починаючи з давнини, і є реальністю сьогодення, а також закономірністю розвитку в далекоглядному майбутньому світі.

Контрольні запитання

1. Яка специфіка еволюції політичної еліти України в посткомуністичний період?

2. Назвіть найефективніші напрямки діяльності еліти в умовах реформування суспільства.

3. Дайте характеристику і наведіть приклади політичної еліти, яка здійснює владу без згоди мас, переважно методами насильства і примусу.

4. Розкрийте взаємозв’язок політичної і економічної еліти.

5. Дайте оцінку тієї ролі, яку відіграє політична еліта у складі владної еліти.

6. Проаналізуйте природу партійно-номенклатурної правлячої еліти в СРСР.

7. Покажіть на конкретних прикладах з політичної історії України, в ім’я чого, як і якими засобами і методами створювався імідж вождів, політичних лідерів, керівників держави.

8. Розкрийте основні положення сучасних теорій політичного лідерства?

9. Визначте складові іміджу політичного лідера та проаналізуйте основні методи його формування.

10. Ваше розуміння відносно того, який фактор відіграє вирішальне значення при формуванні певного типу політичного лідера.

11. Створіть свою модель політичного лідера.

12. Розробіть технологію передвиборчої компанії.

13. Який на вашу думку політичний лідер сьогодні необхідний Україні (чи буде він їй корисний)?

Тема 8. Соціальні групи як суб’єкти політики

У будь-якому суспільстві, у будь-які часи відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання.

П. Сорокін

1. Соціальна стратифікація.

2. Система соціального представництва.

3. Соціальна мобільність.

4. Роль соціальних класів у політиці.

1. Соціальна стратифікація

У будь-якому складноорганізованому суспільстві люди завжди відрізняються один від одного як за природженими, так і за здобутими в процесі життя характеристиками. У тій мірі, в якій маються однакові риси і властивості, вони утворюють групи; розходження між цими групами створюють той рівень суспільної диференціації, котра може мати найсерйозніші політичні наслідки. У політиці знаходять висвітлення інтереси і потреби різних соціальних груп, які є базою і опорою державної влади. Різні наукові дисципліни підходять до визначення й класифікації груп зі своїх методологічних позицій. Групи розрізняють за об'ємом (великі, малі, середнього рівня), за соціально-економічними критеріями, етнонаціональними, географічними, культурними ознаками. У політології соціальні групи розглядаються як суб'єкти й об'єкти політики.

Під суб'єктом політики розуміється носій практичної діяльності, джерело активності, спрямованої на об'єкт політики (див. рис. 6). У свою чергу, об'єкт у політиці – та частина політичної реальності, системи, на яку спрямована діяльність суб'єкта в політиці. Суб'єкт і об'єкт знаходяться у взаємозв'язку, взаємозумовленості і здатні мінятися місцями.

Основними ознаками політичної суб’єктності є: здатність і можливість прийняття політичних рішень; наявність засобів і можливостей реалізувати прийняті рішення; практична участь у політичній діяльності; відповідальність за наслідки своїх політичних дій перед керівництвом, виборцями, політичними союзниками й ін.

Суб'єкти влади (політики)Учасники політичного життя, що мають особливі, усвідомлювані ними потреби й інтереси, здатні визначати засоби їхньої реалізації і впливати на процес здійснення політичної влади
Види
що беруть участьбезпосередньо:держава, партії, політичні лідери й еліти, громадські організації і рухи		що приймають опосередковану участь: великі соціальні групи і спільності,різні групи інтересів
Рушійна сила діяльності – соціальний інтерес – це прагнення суб'єкта політики зберегти або поліпшити свій соціальний стан, свої життєві умови. Соціальний інтерес, реалізований за допомогою політичних засобів, є політичним інтересом.

Рис. 6. Соціальні суб’єкти влади

Найбільш повно риси суб’єктності виражені у тих групах, які безпосередньо наближені до політичного життя. Такі групи можуть бути малими, або контактними, (парламентські фракції, політичні “команди”), і відносно великими (активні прихильники партій і інших громадських організацій). Багато хто з таких груп є інституціональними, наприклад, політична партія є одночасно і політичним інститутом, і групою. Безпосереднім суб'єктом політики є і ті інституціональні організації, що формуються з метою захисту інтересів соціальних груп. До них відносяться підприємницькі, профспілкові, лобістські, молодіжні й інші громадські організації.

Переплетення інтересів груп, їхні різні зв'язки і взаємини впливають на зміст політичних процесів. Норми поводження, на які орієнтуються різні групи, способи комунікації між ними, доступ до різних ресурсів не є однорідними. Вони відповідають статусові даної групи або її положенню в суспільстві. Характер впливу груп на політику визначається насамперед тим, чи зберігаються розходження у володінні тими або іншими ресурсами, які вони можуть використовувати для захисту своїх інтересів. Іншими словами, як своє найважливіше джерело політика має реально існуюче розшарування населення, що характеризує нерівність суспільного становища груп. Там, де структурна диференціація груп приймає ієрархічний характер, заходить мова про “соціальну стратифікацію”.

Соціальна стратифікація (лат. stratum – шар, facere – робити) – система соціальної нерівності, що складається із сукупності взаємозалежних і ієрархічно організованих соціальних шарів. Властива сучасному суспільству система багатомірної стратифікації формується на основі таких вимірюваних ознак, як престиж професій, обсяг владних повноважень, рівень доходу й утворення. Це поняття характеризує ту постійно існуючу асиметрію у відносинах груп, що структурує суспільство, але завжди є результатом впливу конкретних соціально-економічних та інших суспільних відносин у конкретній країні. Як писав В. Парето, „змінюючись за формою, соціальна стратифікація існувала у всіх суспільствах” і навіть у тих, котрі „проголошували рівність людей gene” (Pareto V. Traite de sociologio rale. P., 1919. Vol.1. P. 613). У той же час соціальна стратифікація – це результат взаємодії тенденцій до розшарування населення і його подолання. „У будь-якому суспільстві, у будь-які часи, – писав П. Сорокін, – відбувається боротьба між силами стратифікації і силами вирівнювання” [118, С. 334].

Існує безліч стратифікаційних критеріїв, за якими можна будь-як поділяти суспільство, і з кожним із них позв'язані особливі способи відтворення соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і спосіб його твердження утворюють стратифікаційну систему. Стратифікаційною системою називається система регульованої нерівності, при якій члени суспільства розташовуються вище або нижче відповідно до прийнятих ступенів розходження.

Сутність сучасних концепцій соціальної стратифікації полягає в розміщенні людей і груп, на певних соціальних позиціях, що ранжируються як володарі різних ступенів соціального престижу.

Деякі фахівці висловлюють думку, що соціальна стратифікація виражає тільки ієрархічні зв'язки між групами. Однак більшість учених усе-таки вважає, що це поняття характеризує суспільну дистанцію, яка складається між людьми не тільки по вертикалі, але й по горизонталі. Різнобічність і різноманіття соціальної стратифікації, крім фіксації групових розходжень, означає також і те, що людина одночасно належить до різних соціальних страт (скажімо, особа водночас є батьком родини і членом визначеної професійної, а також національної групи, жителем того або іншого міста тощо). Кожна із соціальних позицій, позв'язана з визначеними правами й обов'язками, називається статусом. Таким чином, соціальна стратифікація показує, що людина володіє різними соціальними статусами, серед яких є “головний статус” (Н. Смелзер), який обумовлює найбільш важливу для людини групову характеристику. Статуси поділяються на “приписані” (аскриптивні) і “досягнуті” (придбані). Аскрипція означає одержання статусу завдяки зовнішнім, неконтрольованим з боку людини характеристикам (вік, стать, національність). Придбані статуси аналізуються за допомогою професійних, економічних, політичних критеріїв. Люди прагнуть відтворювати дійсність відповідно до норм, що визначаються більш високим статусом. Однак “опір” представників інших статусів найчастіше викликає певну конфліктність у сприйнятті свого місця в суспільстві і – як наслідок – їхню загострену політичну реакцію на різні ситуації.