У доіндустріальному суспільстві багатство, утворення, престиж і влада були тісно зв'язані, і це призводило до нагромадження нерівності і домінування однієї соціальної групи над іншими. В економічно розвинутому суспільстві складається зовсім інша модель розподілу нерівності, котру визначають як систему дисперсійних (розсіяних) нерівностей, а розбіжність рангів того самого суб'єкта в різних соціальних ієрархіях становить соціальну декомпозицію. Таким чином, одна тільки різниця соціальних статусів (“соціальна декомпозиція”) здатна викликати соціальну і політичну напруженість у поводженні людини. Здійснення такої моделі руйнує нерівність, дає можливість доступу до найважливіших політичних ресурсів з боку різних суб'єктів. Коли групи людей починають задаватися питанням про те, що вони повинні мати, і водночас відчувати різницю з тим, що є і що могло б бути, тоді з'являється почуття відносної депривації.
Як відзначає американський учений С. Ліпсет, “положення багатьох людей у різних вимірах стратифікаційної системи піддає їх суперечливим політичним впливам. Як показали численні дослідження, коли люди займають несумісні соціальні стани, два взаємосуперечливих статуси можуть породити реакції, відмінні від дії кожного з них, узятого самого по собі, а інший раз навіть викликати до життя більш екстремістську реакцію”.
Соціальна стратифікація в широкому змісті містить у собі всі групи, що володіють різними, у тому числі й політичними статусами і ресурсами. Г. Моска і В. Парето писали, наприклад, про пануючу меншість (еліту) і неелітарні шари суспільства, які не виконують у політиці управлінських функцій. Однак у вузькому, більш спеціальному змісті важливо розрізняти власне соціальні і політичні види стратифікації.
Види соціальної стратифікації.
Люди здавна намагалися осмислити причини появи соціальної нерівності. Про соціальну ієрархію суспільства, про зв'язок соціальної стратифікації з визначеними системами політичної влади мріяли античні філософи Платон і Арістотель, мислителі Нового часу й епохи Просвітництва. Велика увага вивченню соціальної стратифікації приділяють сучасні вчені.
Стратифіковане ранжирування (градація) груп може здійснюватися на різних підставах (ресурсах), кожна з яких має неоднакову політичну значимість. У науці склалися різноманітні способи визначення соціальних розходжень між групами:
психологічний підхід (Р. Парк і Э Богарадус), відповідно до якого, чим більшу симпатію люди відчувають один до одного, тим вони більш соціально близькі, і навпаки, якщо відчувають взаємну ворожнечу чи навіть ненависть, то вони соціально віддалені;
репутаційний метод (У. Уорнер), при якому поділ суспільства на страти відбувається на основі самоідентифікації громадян, тобто віднесення ними себе до тієї чи іншої соціальної групи. У результаті такого стратифікування виділяються наступні значущі для суспільства групи: вищий шар вищого класу, нижчий шар вищого класу, вищий шар середнього класу, нижчий шар середнього класу, вищий шар нижчого класу і нижчий шар нижчого класу;
характеристика соціальної структури з погляду виділення великих (класи, професійні групи, етнічні спільності й ін.), середніх (виробничі та деякі територіальні об'єднання) і малих груп (родини, сусідські громади і т. ін.);
специфіка цільових (функціонуючих відповідно до заздалегідь установлених цілей) і соціально-психологічних (неформальних) об'єднань.
Однак більш розповсюдженими виявилися підходи, що кладуть в основу соціальної стратифікації об'єктивно існуючі розходження у володінні тими або іншими ресурсами. Так К. Маркс запропонував варіант диференціації суспільства на класи, що розділяє великі групи людей за їх відношенням до засобів виробництва та припускає тверду прихильність індивідів до такого роду груп. На противагу йому Т. Парсонс і інші “інтеграціоністи” висунули ідею, відповідно до якої соціальна стратифікація є набором статусів і ролей, що позначають гнучку, рухливу і тимчасову приналежність людей до тих або інших груп.
Широкий вплив на наукову думку зробив підхід до соціального стратифікування, розроблений М. Вебером. Як фактори, що визначали нерівність у розподілі ресурсів між групами, він запропонував розглядати: багатство, яке визначає положення соціальної групи в залежності від величини благ, що привласнюються нею; престиж, котрий виражає прийняті в суспільстві оцінки і стандарти щодо способу життя того або іншого шару; владу, яка характеризує здатність різних об'єднань впливати на сферу керування.
Сучасні трактування стратифікації досить різноманітні, серед них виділяються теорія функціоналізму і теорія конфлікту.
Функціональна теорія, яка обумовлена поглядами французького соціолога Е. Дюркгейма, була створена в 40-і рр. XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К. Девисом, У. Муром і ін. У роботі “Поділ праці в суспільстві” Е. Дюркгейм зробив висновок, що в усіх суспільствах деякі види діяльності вважаються більш важливими, ніж інші, і найталановитіші люди повинні виконувати в процвітаючому суспільстві найважливіші функції. Для залучення найкращих, суспільство сприяє їхньому доступу до соціальної винагороди. На думку функціоналістів, соціальна нерівність функціональна й універсальна, соціальна стратифікація неминуче існує у всіх суспільствах.
Прихильники теорії конфлікту не згодні з функціоналістами в тім, що нерівність – це природний спосіб забезпечити виживання суспільства. З їхнього погляду, нерівність виникає тоді, коли люди, під чиїм контролем знаходяться суспільні цінності (в основному, багатство і влада), мають можливість витягати для себе вигоди.
В останнє десятиліття деякі західні і вітчизняні вчені звернули увагу і на ряд порівняно нових соціальних джерел політичних відносин. За їхніми спостереженнями, у процесі інтенсивного динамічного розвитку в постіндустріальних суспільствах намітилися стійкі тенденції до диверсифікованості й індивідуалізації суспільного становища людей. Це виразилося насамперед у виникненні і навіть посиленні розходжень соціокультурного характеру.
Підсумовуючи уявлення про соціальні розходження, що мають політичне значення, можна виділити ряд різновидів, які характеризують соціальну дистанцію між групами:
статтево-вікові (між молоддю і пенсіонерами, жінками і чоловіками т. ін.);
родинні й етнічні (між тими або іншими сімейними групами, національними й етнічними спільностями);
конфесійно-релігіозні (між віруючими й атеїстами, представниками різних віросповідань);
соціокультурні (розходження в стилях поводження, життєвих орієнтаціях, що домінують в традиціях і інших культурно значимих компонентах поводження громадян);
соціально-економічні (розходження в доходах, рівні утворення, професійної компетенції тих або інших груп працівників);
територіально-мовні;
соціальні розходження за характером оцінки суспільством важливості і значимості тих або інших сторін або форм поводження групи (престиж, повага і честь різноманітних людських об'єднань у соціумі);
розходження за ступенем владної могутності і впливу (по можливості прямого або непрямого впливу на прийняття управлінських рішень).
Кожний із цих різновидів групових розходжень має власні джерела політичної активності громадян.
2. Система соціального представництва
Кожне суспільство володіє тією або іншою соціальною структурою, але далеко не кожна група здатна включитися в політику, використовуючи інститути державної влади для зміцнення своєї цілісності, завоювання нових ресурсів або досягнення більш високих статусів. Приміром, багато груп можуть будувати свої відносини на ідеях співробітництва і співучасті в розв׳язанні тих або інших проблем без звертання за допомогою до держави. У той же час у певних, зокрема, в тоталітарних системах, групи, як правило, є об'єктами, а не суб'єктами влади. Політична пасивність груп може бути викликана і їх соціальною інерцією, звичкою зберігати з державою досягнутий баланс відносин. Таким чином, соціальна група з політичної точки зору – це ще суб'єкт у потенції. Становлення її реальним, діючим суб'єктом політичних відносин, що, коли перебуваючі в її розпорядженні ресурси починають використовуватися для зміни характеру функціонування державної влади і керування, залежить від багатьох причин, насамперед – від соціальних протиріч і інтересів груп, цінностей, що домінують здібностей до самоорганізації і т. ін.
Першорядним спонукальним мотивом політичної активності групи виступають, як правило, найбільш істотні, тобто владно значимі, інтереси, які вона не може реалізувати без залучення механізмів державного керування. Владно значимі соціальні інтереси, свобода груп подаються на “вхід” політичної системи у вигляді вимог або солідарної підтримки влади з метою вплинути на прийняті політичні рішення. Однак не всі вимоги стають змістом політичних рішень. Ефективний вплив безпосередньо залежить від активності тих політичних асоціацій, які ніби озвучують і транслюють інтереси груп у політичному просторі (за визначенням А. Токвіля, це такі “вторинні асоціації”, як групи інтересів, партії, різноманітні інститути влади, елітарні об'єднання тощо).