Фашизм. У політичній науці склалося подвійне розуміння фашизму. Одні вчені розуміють під ним конкретні різновиди політичних ідеологій, що сформувалися в Італії, Німеччині та Іспанії в 20 – 30-х рр. нинішнього сторіччя, які служили популістським засобом виходу цих країн із післявоєнної кризи. Родоначальником фашизму був колишній лідер лівого крила італійських соціалістів Б. Муссоліні. Його теорія, котра базувалася на елітарних ідеях Платона, Гегеля і концепції держави, що реабілітує агресивні дії властей в ім’я блага відданого йому населення, проповідувала крайній націоналізм, “безмежну волю” держави і елітарність його політичних правителів, прославляла війну і експансію.
Характерним різновидом фашизму був і націонал-соціалізм Гітлера (А. Шикльгрубера). Німецька версія фашизму відрізнялася більш реакційним ірраціоналізмом (“німецький міф”), вищим рівнем тоталітарної організації влади і відвертим расизмом. Використавши ідеї расової преваги А. Гобіно, а також ряд положень філософії І. Фіхте,
Р. Трейчке, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, теоретики німецького фашизму побудували свою ідеологію на пріоритеті соціальних і політичних прав якогось міфічного народу – “аріїв”. Відповідно до визнання його привілейованості була проголошена політика підтримки держав “культуротворчих рас” (до справжніх аріїв були віднесені німці, англійці і ряд північних європейських народів), а також обмеження життєвого простору для етносів, що “підтримують культуру” (до них зараховували слов’ян і жителів деяких держав Сходу і Латинської Америки) і нещадного знищення “культуроруйнуючих” народів (негрів, євреїв, циган). Тут державі відводилася вже другорядна роль, а головне місце займала раса, захист цілісності якої виправдовував і припускав політику експансіонізму, дискримінації та терору.
Конкретно-історичні трактування фашизму дозволяють побачити його політичні контури, крім названих держав, також у франкістській Іспанії, Японії 30 – 40–х рр., Португалії при А. Салазарі, Аргентині при президенті Пероне (1943 – 1955 р.), Греції кінця 60-х, в окремі періоди правління диктатур в Південній Африці, Уганді, Бразилії, Чилі.
Інша точка зору інтерпретує фашизм як ідеологію, що не має певного ідейного змісту і формується там і тоді, де і коли на перший план в ідейних і практичних спрямуваннях політичних сил виступають цілі придушення демократії, а жадання насильства і терору вирішують задачі захоплення і використовування влади. Таким чином, найбільш переважною ідейною основою для фашизму є доктрини, що містять визнання переваги тих чи інших расових, етнічних, класових, земляцьких та інших груп суспільства. Тому від фашистського переродження не застраховані ані національні, ані комуністична, ані релігійні, ані інші ідеології, що стоять на принципах політичного перевлаштування суспільства, що зберігають привілейоване положення для “корінного населення”, прихильників “справжньої віри”, “гегемона історичного процесу” і пропонують радикальні засоби для забезпечення цим групам необхідного суспільного статусу.
Розуміючи таким чином фашизм, суспільство повинне вкрай уважно ставитися до появи на політичному ринку ідей, що прагнуть закріпити чию-небудь соціальну перевагу за рахунок інших громадян і неохочих зупинитися ні перед якою соціальною ціною для досягнення поставлених цілей. І хоча таке ставлення до фашизму драматизує авторитарні методи управління в демократичних режимах, проте воно дозволяє своєчасно побачити небезпеку наростання насильства, національного мілітаризму, вождізму і інших рис цієї агресивної ідеології, що чревата руйнуванням цивілізованого вигляду суспільства.
Анархізм (від грецьк. – безвладдя) – соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, проголошує своєю метою заміну усіх форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян, обґрунтовує абсолютну свободу особистості.
Як політична течія анархізм склався в 40 – 70-х рр. ХІХ ст. в Західній Європі. Ідеологію анархізму розробляли М. Штірнер (1809 –1865 рр.), П. Прудон (1809 – 1865 рр.), М. Бакунін (1814 – 1876 р.), П. Кропоткін (1841 – 1821 рр.).
Основна суть ідей анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Залежно від різних підходів його прихильників до питання про досягнення проголошених цілей розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.
Ідейним засновником анархо-індивідуалізму був М. Штірнер, який, аналізуючи суспільні відносини, прийшов до висновку, що релігія, політичні і державні інститути є народженням суб’єктивної волі, ілюзорної свідомості окремих осіб. Вільна особа не повинна визнавати для себе суспільні норми. Приватна власність є необхідною умовою реалізації внутрішнього “я” людиною. М. Штірнер заперечує державу і зводить соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, у якій соціальні зв’язки обмежуються налагодженням вільного обміну товарів між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.
Ці ідеї знайшли свій розвиток у працях П. Прудона, який зазначав, що джерелом експлуатації в суспільстві є несправедливий і нееквівалентний обмін. Тому він убачав можливість ліквідації соціальної несправедливості в реформах системи товарного обігу і тим самим заперечував революційне насильство як засіб перебудови суспільства. В теорії держави він висунув план “соціалістичної ліквідації” держави, зміст якого зведений до заміни держави договірними відносинами між індивідами, общинами і асоціаціями виробників, що означає повну незалежність індивіда від держави і робить останню непотрібною.
Об’єктивно ідеї М. Штірнера і П. Прудона відображали реформістські тенденції соціальної ідеології першої половини ХІХ ст., орієнтували на відмову від класової боротьби, на взаємну угоду робітничого класу з буржуазією. Але загострення класової боротьби у другій половині ХІХ ст., поширення революційних настроїв породили новий напрям в анархізмі – анархо-комунізм.
Найвідомішими теоретиками анархо-комунізму були російські революціонери М. Бакунін і П. Кропоткін.
Бакунін заперечував марксистське трактування ролі держави, диктатуру пролетаріату, історичну роль робітничого класу і його партії. Основну революційну силу він бачив у селянстві, якому властива громадська колективістська психологія. Скасування юридичного права, права власності, адміністративного керування, релігії, юридичної сім’ї, з його точки зору, повинно означати не тільки розкріпачення індивіда, але й скасування держави. На яких принципах повинні співіснувати автономні громади, анархізм відповіді не давав. Вважаючи державу знаряддям гноблення народних мас, М. Бакунін виступав за її повне знищення шляхом революції. Диктатуру пролетаріату він зневажав тому, що, на його думку, весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе і, відповідно, ця диктатура поступово стане владою меншини з акцентом на власні інтереси.
П. Кропоткін розробив глибоко обґрунтовану теорію анархізму, яка багато в чому відрізнялася від попередніх ідей. Він створив теорію комуністичного анархізму, основна ідея якої полягала в тому, що в суспільстві на основі інстинкту солідарності в боротьбі за існування індивіди повинні об’єднуватися в громади, асоціації, різні спілки. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний і перервний рух. В кожному циклі суспільство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація заступає іншу. Період державного розвитку є фіналом будь-якої цивілізації. П. Кропоткін підкреслював, що держава пов’язана з корисливими інтересами окремих соціальних шарів суспільства, які вступають у правові відносини з метою експлуатації інших соціальних шарів. Тому держава є знаряддям пригноблення, і воно повинно бути знищене революційним шляхом. Замість держави він пропонував створення федерацій на основі добровільно укладеної між об’єднаннями людей угоди, що й буде суспільством “вільного комунізму”.
Анархо-синдикалізм (від франц. – профспілка) – це течія в міжнародному робітничому русі, яка надає великого значення діяльності профспілок. Теоретиками цього напряму анархізму, який одержав широке розповсюдження в Європі, США, країнах Латинської Америки, були французькі соціологи Ж. Сорель, Е. Пуже та ін. Вони відкидали необхідність політичних інститутів і політичної боротьби. Єдиними носіями соціалістичних ідей, з їх точки зору, є профспілки або виробничі групи – синдікати. Для здійснення соціалістичної революції потрібні не політичні партії, а об’єднання виробників на економічній основі. Замість централізованої держави пропонується створення федерації виробників.
Наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. анархізм активізував свою пропаганду і діяльність в деяких країнах на території колишнього СРСР, зокрема в Україні. У Києві, Донецьку, Харкові, в інших містах України відбулися установчі конференції Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), яка була створена в 1988 р.