Політична психологія є однією з нових політичних наук. Вона виникла на межі політології з деякими “поведінковими” дисциплінами, серед яких особливу роль відігравали психологія та соціологія. Відомо, що в останні десятиріччя з’являються наукові дисципліни, в назвах яких фігурує слово “психологія”. Першою серед них була соціальна психологія, яка виникла на початку ХХ століття і остаточно затвердилась у 20 – 30-х роках. Потім наукову галузь поповнили економічна та історична психологія. Нарешті, в результаті політизації психології та психологізації політики у 70-ті роки виникла відносно самостійно складова системи політичних наук та оформлена у наукову дисципліну політична психологія. Природно, що по відношенню до загальної психології, соціології, політичної економії, історії та політології, ця наука отримала междисциплінарний характер.
У межах світової науки доля політичної психології ще тільки визначається. Зовсім недавно в галузі політичних наук висловлювались сумніви відносно політичної психології як самостійної наукової дисципліни. Так, політологи традиційної орієнтації піддали сумніву сам підхід до політики, який, за їх думкою, страждав редукціонізмом, тобто зводив самі політичні явища до психологічних.
У психологів були свої нерозуміння відносно предмету нової дисципліни. Вітчизняна психологія радянської доби була – серед небажаних феноменів в аналізі політики. Псевдомарксистський економічний детермінізм виносив за дужки будь-які чинники впливу на політику, що не вписувалися до традиційної схеми аналізу. У колишньому СРСР до 60-х років ХХ ст. політичної психології як науки фактично не існувало, оскільки політична свідомість громадян ототожнювалася з панівною ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважались абсолютно неприпустимими. Інакше кажучи, політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології. В той же час західні політологічні школи, в основному позитивістської орієнтації, розглядали свій предмет як природно наукову дисципліну.
У дискусії про предмет політичної психології можливо відокремити декілька істотних моментів. По-перше, розуміння того, що психологічні компоненти є невід’ємною частиною політичного процесу, відбувалося поступово і гальмувалося методологічними попередніми дослідженнями піонерів-дослідників у цій галузі. По-друге, і праці сучасних психологів, які обирають своїм предметом політичну поведінку, політичне мислення чи політичну культуру, нерідко методологічно недостатньо забезпечені і включають у якості наукового інструментарію політичні й психологічні, статистичні та соціологічні категорії і підходи без їх потрібного перекладу на мову своєї науки. По-третє, політико-психологічна проблематика розвивається не тільки в межах самої цієї науки, але й у працях з етнографії, країнознавства, економіки, історії, соціології та ін.
В останні роки з’явилось чимало цікавих публікацій, які мають міждисциплінарний характер і розкривають закономірності формування особистості в політиці, вплив політичної культури на долю держави, вплив менталітету, що історично склався на розвиток нації, і т. ін. Всі ці проблеми входять до кола досліджень психології політики, але не отримали в ній ще достатнього освітлення і не усвідомлюються фахівцями з суміжних дисциплін в їх політико-психологічному звучанні. Подібно до відомого героя Мольєра, який не здогадався, що він говорить прозою, вони розмовляють на політико-психологічній мові, не підозрюючи про це. Психологія політики знаходиться на початковому етапі свого розвитку з характерними для цього етапу дискусіями з ключових питань. Навіть назва цієї науки викликає спори. Одна група авторів віддає перевагу назві “політична психологія”, друга – “психології політики”, треті використовують назву “соціально-політична психологія”. Суперечки про назву не несуть на собі змістовного навантаження, якщо не враховувати те, що різні автори стоять на позиціях тієї “материнської” науки, з якої вони й вишли. Відповідно вони використовують переважно методологічне забезпечення, яке їм більш звичне. В одному випадку психологія політики розглядається як розділ політології, в іншому – як психологічна субдисципліна. Так, враховуючи, що політична психологія вивчає психологічні компоненти політичної поведінки людей, відомий вчений Г. Щокін вважає, що політична психологія – це галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їхніх конкретних політичних діях [96].
Різні й точки зору фахівців на обсяг політико-психологічних феноменв, які включають до предмета. Так, Г. Г. Дилигенський услід за рядом американських політичних психологів гадає, що політична психологія не повинна займатися макрополітичними процесами. Її предмет повинен трактуватися як психологія політиків. Така позиція зменшує предметну галузь, але й передбачає використання виключно інструментарію індивідуальної психології. Другий підхід, якого дотримуються М. Херманн, Дж. Кнутсон, Х. Юлау та інші не менш авторитетні політичні психологи, вважає за необхідне включити до предмета політичної психології не лише поведінкові й когнітивні аспекти особистості політиків-професіоналів, але й усе різноманіття групових процесів, що відбуваються в політиці.
Визначення предмета політичної психології зараз є головною турботою вчених. Про сучасний стан політико-психологічної науки висловилась редактор-укладач одного з найбільш фундаментальних американських праць з політичної психології М. Дж. Херманн, яка підкреслила її розкиданість, фрагментарність, дуже слабкий зв’язок між окремими напрямками та сферами досліджень [136, P. 4].
У цілому розуміння політичної психології як наукової дисципліни хитається між двома полюсами. З одного боку, вона інтерпретується як психологія політиків (політичних лідерів, активістів, членів партій, парламентаріїв), тобто політичної діяльності, якою вони займаються. З іншого – її розуміють як вивчення усіх психічних процесів, що так чи інакше впливають на політику. В першому випадку політична психологія найбільш адекватна своєму найменуванню, виявляє близькість до психології особистості, значну вагу в ній мають прикладні розділи, наприклад розробка оптимальних способів прийняття політичних рішень. У другому випадку вона схожа з тим, що має назву соціально-політична психологія. Це дійсно природно: якщо не замикати вивчення політики у ній самій, а спробувати виявити її роль та місце в суспільстві, мотиви та інтереси, які її спрямовують, вплив політики на суспільство, доводиться звертатись до галузей суспільного життя, які лежать за межами саме політичного життя.
Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається зі свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення).
По суті, реальна практика політичної психології показує, що в своєму розвитку вона – свідомо чи стихійно – йде своїм шляхом. Тематика більшості монографій та статей, а також узагальнюючих навчальних робіт з політичної психології показує, що значна їх частина трактує сюжети, які виходять за рамки психології політичної діяльності, чи навіть мають лише непряме відношення до політики. Це особливо типове для праць, присвячених масовим політичним процесам та масовій свідомості, відносинам між ідеологією та суспільною думкою, потребам та цінностям, які впливають на політичний розвиток, політичну соціалізацію. В основі цієї тенденції лежить очевидний факт: неможливо зрозуміти психологію “політичної людини”, якщо не пізнати її як людину взагалі, як особистість, яка належить до певного суспільства і пов’язана з певними суспільними групами.
Отже, найбільш загальним і простим можна вважати таке визначення політичної психології: політична психологія – це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя.
Виокремлюють такі основні функції політичної психології :
пізнавальну – дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичному житті і вибирати способи своїх дій;
адаптаційну – сприяє пристосуванню суб’єкта політики до навколишнього середовища;
мотиваційну – дає змогу втілити наміри у певні політичні дії.
Політична психологія бере участь в усіх реально існуючих політичних процесах і має різноманітну та розвинену внутрішню структуру. В силу того що вона включена до різних сторін політичного життя, її структурні компоненти можуть характеризувати зміст політичної поведінки різних суб’єктів, різні (біофізичні, індивідуально-психологічні і соціально-психологічні) рівні їх психологічних потреб, національно-цивілізаційні риси “людини політичної”, які характеризують особливості американської, китайської, російської та інших різновидів психології, та інші політичні явища.
Однією структурною ланкою політичної психології є індивідуальні та групові форми свідомості, що обумовлюють зміст політичних почуттів та емоцій. Так, до індивідуальних психологічних утворень, породжених міжособистими зв’язками людини з іншими суб’єктами та інститутами влади, відносяться: персональний досвід; специфічні емоційні реакції на зовнішні виклики середовища; певна здібність до самоаналізу; особливості індивідуальної волі та пам’яті.
Ці елементи надають неповторний відтінок будь-яким формам політичної поведінки індивідів.
Емоційно-чуттєві утворення, які формуються в групові об’єднання, а через них людина реально включається до політичних відносин, відрізняються особистою емоційною реакцією на політичні події, своїм психологічним темпераментом, пам’яттю та традиціями, які утворюють деяку психологічну ауру, атмосферу співучасті в спільних політичних справах. У межах групової психології зазвичай відокремлюють психологічний склад певної групи (здоровий сенс і групове мислення, сміливість, рішучість, цілеспрямованість, духовність, подвійність тощо); звичайні для більшості психічні реакції на політичні явища, що доповнюють груповий характер (стійкі звичаї, навички, смаки, настрої, ілюзії та ін.), а також такі внутрішні явища, як колективні страхи, чутки, паніка, мода на групові стандарти, поведінки і мислення тощо.