Культура – це надзвичайно складне соціальне, матеріальне і духовне утворення, яке виступає у вигляді політичної, правової, естетичної, моральної, світоглядної або пізнавальної культури, а також науки, освіти, релігії, філософії і міфології. Кожен із цих видів культури, в свою чергу, реалізується на рівні культури суспільства і особи, складається з багатьох компонентів, які мають свою особисту складну структуру. Така багатозначність тлумачення культури дається і в розумінні політичної культури. В деяких випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших – розуміють ширше.
При тому, що ще мислителі давнини опосередковано і прямо описували сутнісні риси політичної культури, термін “політична культура” з’явився лише у XVIII ст. в працях німецького філософа-просвітника Й. Г. Гер-дера. Теорія, що описує концепцію політичної культури як складової політичного життя, сформулювалася лише у кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ ст.
Серед зарубіжних і вітчизняних суспільствознавців ще нема єдиного підходу до трактування як самої категорії “політична культура”, так і її структурних компонентів, змісту, функцій. Щодо цих проблем існує широкий спектр думок, формулювань. Це й природно, якщо зважати на складність і багатоваріантність явищ політичної культури, неможливість її зведення до будь-якого чітко окресленого феномену. Політична культура – це система відносин і водночас процес виробництва і відтворювання елементів, що його складають, в ряду поколінь людей, котрі замінюють одне одного.
Особливість політичної культури міститься в тому, що вона становить не політику або політичний процес у їх реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї або іншої національної чи соціально-політичної суспільності про світ політики, всього політичного життя, закони і правила їх функціонування.
У науці склалися два основних підходи до трактування політичної культури. Одні вчені ототожнюють її з суб’єктивним змістом політики, розуміючи під нею всю сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба). Тому поняття політичної культури розцінюється ними не більш як суб’єктивний контекст владно-політичних відносин і є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи. Друга група вчених, вбачаючи в політичній культурі прояв нормативних вимог, сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно), спосіб політичної діяльності, вважають, що це специфічний, суб’єктивний ракурс політики. Абсолютизація обох поглядів містить в собі однобічність: будь-яка політична позиція виявляється в її практичному прояві, а конкретна поведінка може бути простим наслідком обставин. Лише поєднання обох підходів дає певний оптимізм і усуває недоліки кожного окремо.
З наведеного вище визначення політичної культури взагалі видно, що вона охоплює не всі вияви політичної свідомості і політичної поведінки, а лише ті з них, що є найбільш поширеними, типовими для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.
У широкому розумінні політична культура – це сукупність стійких форм політичної свідомості і поведінки, а також характеру й способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.
Політична культура є політструктурним, багаторівневим явищем. Різноманітні зв’язки політичної культури з різними соціальними і політичними процесами зумовлює її складний стан і організацію. Різноманітні внутрішні структури політичної культури відображають технологію формування політичної поведінки суб’єктів, етапи становлення культурного цілого і окремо взятої країни, наявність різноманітних субкультурних утворень.
Тому слід відзначити, що в різних вітчизняних підручниках і навчальних посібниках структурні компоненти політичної культури розглядаються по-різному. Наприклад, у навчальному посібнику С. Д. Галея і С. М. Рутара [50, С. 214], вони надані на декількох рівнях: ментально-поведінковому – цінності, норми, способи поведінки; ментально-духовному – ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії – елементи культури парламентаризму, політичного державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо. У навчальному посібнику Холода В. В. [129, С. 294] згідно з поглядами Г. Алмонда, який розглядає політичну культуру як психологічний феномен і зводить її до політичної орієнтації, структура політичної культури зображується як трикомпонентні політичні орієнтації:
когнітивний компонент (пізнавальна орієнтація), тобто істинне чи помилкове знання про політичні суб’єкти, об’єкти, інститути та ідеї;
афективний компонент (афективна орієнтація), тобто емоційна реакція індивіда на політичне середовище – різнополюсні почуття і відчуття, зв’язки і залучення або протидія політичній системі;
оціночний компонент (оціночна орієнтація), яка включає цінності, ідеали, вірування, ідеологію.
Вважаючи, що політична культура є однією із сфер культури взагалі, треба схилитися до думки В. І. Муляра [85], що вона за структурою також має бути матеріальною, духовною та функціональною. Звідси основними елементами політичної культури є політична свідомість, політична поведінка і політична інституалізація.
1. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. До її складу входять знання, ідеї, політичні інтереси, погляди щодо різних аспектів політичного життя, і в першу чергу, про політичну систему суспільства, його владу і управління, політичний режим та рівень демократії. Стиль політичної діяльності людини базується на найбільш стійких уявленнях і найбільш типових формах його взаємовідносин з владою, демонструє, наскільки ним засвоєні загальнопризнані норми і традиції державного життя, як вони реалізуються у повсякденності. Такі уявлення формуються як шляхом теоретичного набуття знань, так і на буденному рівні. При цьому на політичні уявлення суттєвий відбиток накладають історичні, національні, психологічні особливості народу. Тому в кожному окремому суспільстві і в кожному його елементі (класи, соціальні групи, індивіди) вони мають свій зміст. Протиріччя, які складаються між засвоєними і незасвоєними людиною нормами політичного життя, стандартами громадянської поведінки, є важливими внутрішніми джерелами еволюції і розвитку політичної культури. Політичні інтереси, потреби, бажання знаходять свій вираз у політичних цінностях, які містять у собі мету, котру людина чи інший суб’єкт політичного процесу повинен реалізувати. До них належать державна влада, суверенітет, політичні свободи, мир, війна, політичні стереотипи про рівність, свободу, соціальну справедливість, правопорядок, гуманізм тощо. На характер політичних цінностей і ціннісних орієнтацій здійснюють вплив тип суспільства, політична система, ідеологія, вони можуть по-різному сприйматися і трактуватися суб’єктами політики як на рівні різних країн світу, так і на рівні окремої держави. Незважаючи на поширення в сучасну епоху загальнолюдських цінностей, політичні цінності зберігають національну специфіку. Так, якщо в країнах Заходу свобода розуміється як можливість вибору, то у посткомуністичних країнах вона часто трактується як вседозволеність. Низький рівень політичної і громадянської культури в посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві і національному нігілізмі.
Практична реалізація політичних уявлень і цінностей здійснюється за допомогою політичних настанов, які є ставленням суб’єкта політичної культури до політичного життя, зумовлене характером та рівнем його політичного світосприйняття: активна або пасивна участь у політичному житті, моральні або аморальні політичні вчинки, законослухняність або зневажливе ставлення до законів.
Співіснування ціннісної і чуттєвої мотивації вчинків, відомий незбіг намірів і дій людини додають політичній культурі внутрішньої суперечливості, дозволяють співіснувати в ній логічним та нелогічним елементам, сприяють одночасному підтриманню нею активних і пасивних форм політичної участі індивіда.
2. Важливим є поведінковий елемент політичної культури, який містить політичну дію, політичну поведінку, норми політичних відносин між державою і громадянином. Вони ґрунтуються на історичних традиціях і характері політичної системи конкретного суспільства і виступають фундаментальними стереотипами політичної поведінки, які, в свою чергу, є схематичним, стандартизованим уявленням про політику, що грунтується як на традиційних фольклорних, побутових, так і на теоретичних знаннях. Основою стереотипу є консервативна масова свідомість, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він є носієм закріпленого політичного досвіду, але важко піддається зміні відповідно до нової політичної ситуації. Стереотипна поведінка балансує між крайніми позиціями від повного підкорення громадянина державною владою до зневажання держави людьми.
Дуже важливу роль у політичній культурі, і, зокрема, в політичній поведінці, відіграють політичні традиції суспільства, суспільних груп. Політичні традиції, розкриваючи історичний аспект політичної культури, виступають важливим фактором розвитку суспільства взагалі, передаючи політичний досвід від одного покоління до іншого. Аналізуючи політичні традиції будь-якого суспільства, можна глибоко розкрити його характер, виявити закономірності і тенденції розвитку державної влади, партійної системи, специфіку багатьох рис політичного процесу. При тому традиції часто гальмують прогресивні темпи розвитку суспільства, і потрібен досить довгий час, щоб їх змінити. Але політичні традиції можуть відігравати і позитивну роль, коли вони стають перепоною для зазіхань на державну владу і законність з боку деструктивних сил. Для цього, наприклад, у США створений і діє інститут конституції.