1. Сфера політики чітко не відділена від сфери суспільних і особистісних відносин.
2. Опозиційні партії і політичні еліти в боротьбі за владу часто використовують революційні методи.
3. У політичному процесі невелика значимість явних, органі-зованих груп інтересів.
4. Політичний процес відрізняється домінуванням у ньому клік.
5. Велика роль харизматичних лідерів та ін.
Культура західного світу неоднорідна. Вона відбиває цивілізаційну й історичну специфіку конкретних країн. Саме ця специфіка обумовила, на думку Л. Пая, різноманіття форм політичної демократії, що затвердилися в західних суспільствах. Те, що звичайно називають “сучасною демократією”, є лише однієї з її різновидів, що отримала переважний розвиток спочатку в англосаксонських країнах, які відрізняються певною культурною однорідністю. Однак на Заході існують країни, які складаються з різних етнічних, релігійних і культурних угрупувань, що робить політичний процес у цих країнах досить специфічним. Ось чому протиставлення "Захід" – "не-захід" втрачає всякий сенс, якщо аналізувати суспільства, які характеризуються плюралізмом мов, етносів і релігій, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург і ін.
Другий підхід виходить з того, що культурна неоднорідність західних суспільств є основою для існування різних варіантів політичного процесу, які відповідають двом типам політичної культури – демократичний і технократичній. Відповідно обидві політико-культурні орієнтації обумовлюють поділ політичних процесів на горизонтально і вертикально організовані. Звичайно, даний поділ досить умовний, тому що в реальній політичній практиці обидва види тісно переплітаються й у чистому вигляді практично не зустрічаються. Таке виділення контекстів у понятті "політичний процес" дозволяє побачити найбільш типові риси політичної взаємодії, які здійснюються в рамках неетатистської і етатистської систем цінностей.
Згідно з цим підходом горизонтально організований політичний процес є взаємодія раціонально діючих суб'єктів, що мають і здатність до цілепокладання. Іншими словами, політичний процес будується на визнанні формальної рівності і відносної автономності його головних акторов (суб’єктів), які дотримуються тих самих моральних і юридичних вимог і норм. Їхня діяльність характеризується постановкою реально досяжних цілей і раціональних способів їхньої реалізації. У даному випадку раціональний суб'єкт представлений урядом і групами тиску, границі між якими досить прозорі. У ліберальній трактовці даного підходу горизонтально організований політичний процес може приймати форму культурного "торгу" між його учасниками, в якому кожний жертвує чимось заради досягнення поставленої мети. Відповідно до консервативної інтерпретації, політичний процес являє собою "узгодження" позицій функціонально спеціалізованих елементів соціальної системи. Ідеальною формою горизонтального політичного процесу є "круглий стіл", де проводяться багатобічні консультації головних учасників, у ході яких приймаються найважливіші політичні рішення.
Вертикально організований політичний процес становить стихійний, неорганізований прояв інтересів та потреб мас, якому протистоять державна влада, організована система цінностей і політична наука. При вертикально організованому політичному процесі сутність взаємин держави і підданих зводиться до визначення правил поведінки керуючих і керованих. Так, керуючі повинні вміти погоджувати інтереси різних груп суспільства і гарантувати своїм громадянам певний ступінь свободи, а керовані повинні вміти домовлятися один з одним і визнавати авторитет влади. При вертикально організованому політичному процесі раціональність політичної взаємодії формується урядом, який прагне нав'язати громадянам цінності певної політичної культури. Найбільш адекватною формою вертикально організованого політичного процесу є "експертна рада" політиків, вчених, промисловців тощо.
Таким чином, вказані типи політичного процесу являють собою ідеальні конструкції. Однак на практиці політична взаємодія зводиться до процесу прийняття рішень, які реалізують інтереси і вимоги учасників політичного процесу.
Крім розглянутих підходів, політологи розрізняють політичний процес за об'єктом політичного впливу; за формами політичного регулювання соціальних відносин; за ступенем публічності здійснення своїх функцій; за мірою стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур суспільства; за характером перетворення влади.
Так, за об'єктом політичного впливу виділяються внутрішньополітичні і зовнішньополітичні (міжнародні) процеси. Вони розрізняються специ-фічною предметною сферою, особливими способами взаємодії суб'єктів, функціонування інститутів, тенденціями і закономірностями розвитку.
З погляду значимості для суспільства тих або інших форм політичного регулювання соціальних відносин політичні процеси можна підрозділити на базові і периферійні. Перші з них характеризують ті різноманітні зміни в різних галузях політичного життя, що стосуються модифікації її базових, системних властивостей. До них можна віднести, наприклад, політичну участь, що характеризує способи включення широких соціальних прошарків у відносини з державою, форми перетворення інтересів і вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичних еліт тощо. У такому ж розумінні можна говорити і про процес державного управління (прийняття рішень, законодавчий процес й ін.), що визначає основні напрямки ціле-спрямованого використання матеріальної сили держави. У той же час периферійні політичні процеси виражають зміни і в не значимих для суспільства галузях. Наприклад, вони розкривають динаміку формування окремих політичних асоціацій (партій, груп тиску та ін.), розвиток місцевого самоврядування, інших зв'язків і відносин у політичній системі, що принципово не впливають на домінуючі форми і способи здійснення влади.
Публічність здійснення електоратом і елітою своїх функцій дозволяє визначити форму протікання політичних процесів: відкриту і сховану. Наприклад, явний політичний процес характеризується тим, що інтереси громадян і груп систематично виявляються в їхніх публічних домаганнях до державної влади, яка, в свою чергу, робить доступною для суспільного контролю фазу підготовки і прийняття управлінських рішень. На противагу відкритому прихований тіньовий політичний процес базується на діяльності привселюдно не оформлених політичних інститутів і центрів влади, а також на владних домаганнях громадян, які не виражені у формі звертання до офіційних органів державного управління.
Важливим є і підрозділ політичних процесів за критерієм стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур на стабільні і перехідні. Стабільні політичні процеси виражають чітко окреслену спрямованість змін, перевагу певного типу владних відносин, форм організації влади, що припускають стійке відтворення політичних відносин навіть при опорі тих або інших сил чи тенденцій. Зовні стабільні політичні процеси можуть характеризуватися відсутністю війн, масових протестів і інших конфліктних ситуацій, які погрожують скиненням або зміною правлячого режиму. У нестабільних же процесах не має чіткої переваги тих або інших базових якостей організації влади, які виключають можливість якісної ідентифікації змін. У цьому контексті здійснення влади відбувається і в умовах неоднакового впливу основних (економічних, соціальних, ціннісних, правових) чинників, і в умовах незбалансованості політичної активності основних суб'єктів у політичному просторі.
За характером перетворення влади політичні процеси підрозділяють на революційний і еволюційний. Для революційного політичного процесу характерні такі риси:
1. Відносно швидка якісна зміна влади, „повний перегляд Конституції” держави.
2. Використання як мирних, так і насильницьких засобів повалення попереднього режиму.
3. Електоральні переваги поступаються місцем стихійним довільним формам масових політичних рухів.
4. На всіх рівнях влади відзначається дефіцит часу для прийняття управлінських рішень.
5. Зростання відповідальності політичних лідерів за прийняті рішення.
6. Наростання конфлікту між традиційною і новою елітами.
Специфіка еволюційного політичного процесу виражається у:
1) поступовому вирішенні протиріч, що накопичуються, і раціона-лізації конфліктів;
2) розведенні функцій і ролей різних політичних суб'єктів;
3) стійкості сформованих механізмів прийняття політичних і управлінських рішень;
4) спільній діяльності еліти й електорату, які взаємо контролюють один одного та володіють свободою дії, в рамках знайдених ними статусів;
5) легітимності влади і наявності єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керуючих і керованих;
6) наявності конструктивної опозиції;
7) доповненні управління самоврядуванням і самоорганізації політичного життя.
Отже, макромасштабний політичний процес складається з багатьох взаємозалежних елементів. Їхня сукупність складає динамічну й основну частину політичного життя суспільства. Завдання політичного керівництва є раціоналізація політичного процесу, очищення від примусу й удосконалення демократичних засобів і методів його протікання.