Політологія (стр. 63 из 80)
Контрольні запитання
1. Які підходи до визначення політичного процесу існують у політичній науці?
2. Які критерії типології політичних процесів?
3. У чому полягають достоїнства і недоліки класифікації, що її запропонував Л. Пай?
4. Чому сучасний політичний процес в Україні неможливо віднести до жодної з систем класифікацій, що існують у західній політології?
5. Які підходи до визначення типу сучасного політичного процесу в Україні ви могли б назвати? Назвіть достоїнства і недоліки кожного з них.
6. Сформулюйте протиріччя, що лежать в основі "хвилеподібного" характеру політичного процесу.
7. Назвіть особливості сучасного політичного процесу в нашій країні.
8. Назвіть фактори, що впливають на політичний процес у порядку посилення їхнього впливу.
Тема 18.
Політична модернізація й політичний розвитокШлях до свободи є переходом від закритого суспільства до відкритого. А відкрите суспільство – не система, а лише механізм для вивчення альтернатив. Економічні структури і політика в ньому не визначені.
Р. Дарендорф
1. Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”.
2. Основні підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії.
3. Зміст, механізми політичної модернізації.
4. Етапи політичної модернізації, її типологія.
5. Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн.
1. Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”
У сучасному світі багато країн вирішують проблему переходу суспільства від політично простих до більш складних форм організації політичного життя. Особливу актуальність ці питання мають для України. Аналіз перехідного етапу розвитку багатьох сучасних суспільств базується на таких поняттях як, “політична модернізація” і “політичний розвиток”.
Поняття політичний розвиток було введене в західній політології в другій половині XX ст. для відображення динаміки політичного життя, позначення процесів її зміни, а також для визначення рівня політичного розвитку суспільства.
Центральну роль у політичному розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Особливий внесок у її розробку внесли роботи Г. А. Алмонда, Г. Пауелла, Л. Пая, С. Хантінгтона. Відповідно до їх концепції, політична модернізація – це процес зміни системних якостей політичного життя та функцій інститутів політичної системи в умовах переходу від традиційного суспільства до сучасного. При цьому поняття „традиційне суспільство” і „сучасне суспільство” відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. Можна зробити висновок, що поняття політичної модернізації є більш вузьким стосовно поняття політичного розвитку. Політична модернізація входить у політичний розвиток, виступаючи як його функція.
Таким чином, політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно й ефективно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей та створювати нові інститути, що забезпечують канали взаємодії уряду і народу.
Як показує історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Єдності думок щодо рушійної сили процесу політичної модернізації в західній політології не існує, але найбільшим авторитетом користується позиція, що ґрунтується на функціональному підході Г. Алмонда і Л. Пая. Вони вважають, що політична модернізація, як і політичний розвиток, вимагає постійного удосконалювання функцій, котрі повинна виконувати політична система для забезпечення стабільності й ефективності всього соціального організму [25].
2. Підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії
Політичний розвиток полягає в послідовній зміні якісних станів політичної системи в цілому і її окремих складових частин. Іншими словами, політичний розвиток заснований на якісних змінах. Масштаб політичного розвитку – це в основному масштаб еволюції.
Прикладом політичного розвитку є створення націй-держав з республіканською формою правління в Західній Європі в період Нового часу в результаті буржуазних перетворень і революцій. У даному прикладі мова йде про серйозні якісні зміни, що носять еволюційний характер. Разом з тим ці тривалі еволюційні процеси реалізовувалися за допомогою нагромадження кількісних політичних змін, що поступово перейшли в якісні.
Термін “політичний розвиток” доцільно позначати не одно-спрямований розвиток, що має логічний кінець (тобто не реалізацію християнського, просвітницького, комуністичного і т. п. проекту). Політичний розвиток – процес, що має кілька еволюційних альтернатив, вибір яких залежить від конкретної сукупності факторів, що впливають на нього, тим більше в політичному розвитку немає єдиного заданого алгоритму. Крім того, політичний розвиток здійснюється не лінійно. Дослідники відзначають його циклічний, хвилеподібний, дискретний і т. д. характер. У такий спосіб політичний розвиток можна охарактеризувати як процес, що йде різними шляхами з різними конкретними результатами.
Разом з тим при всій різниці шляхів і результатів можна виділити кілька основних підходів, що аналізують рушійні сили, й спрямованість політичного розвитку. Дані підходи можна згрупувати в декілька груп.
Перша група авторів виходить з того, що політичний розвиток здійснюється або в однолінійному напрямі, або досягається в результаті розвитку різних політичних систем. У свою чергу, в рамках даного напрямку можна виділити три основних підходи, представники яких розрізняються в поглядах на основні фактори і рушійні сили політичного розвитку. Автори, яких можна умовно об'єднати в рамках першого підходу, як основну причину політичного й у цілому всього суспільного розвитку виділяють розвиток економіки (У. Ростоу, С. Ліпсет і ін.). Разом з тим у роботах деяких із них підкреслюється значення не тільки рівня розвитку економіки, але й пов'язаних з ним соціальних факторів. Зокрема, С. Ліпсет як фактори політичного розвитку (точніше демократизації, оскільки він фактично ототожнює поняття політичний розвиток і демократизація) виділяє, поряд із власне економічними, і такі, як ступінь урбанізації і рівень утворення.
Представники другого підходу як основний фактор називають зміну в системі цінностей і моделях поводження (ранній Д. Аптер, К. Дойч, А. Інкельс, Р. Інглхарт і ін.). Наприклад, К. Дойч вважав, що основним фактором політичного розвитку (у даному випадку – модернізації) є „мобілізація” населення, тобто включення громадян у політичний процес у якості активних акторов у результаті економічних інновацій, змін у соціальній структурі та системі цінностей і моделях поведінки.
Автори, яких поєднують у рамках третього підходу, вважають основною причиною політичного розвитку функціональну диференціацію усередині суспільної системи в цілому і політичної зокрема (як правило, у числі цих вчених називають Т. Парсонса). Як основні причини “головних процесів” розвитку, „які, взаємодіючи один з одним, складають “прогресивну” еволюцію до більш високих системних рівнів”, Т. Парсонс, крім функціональної диференціації, виділяє „підвищення адаптивної здатності, включення і генералізацію цінностей” [98, С. 123]. Таким чином, згідно з Т. Парсонсом, основний зміст суспільного розвитку заключається в підвищенні адаптивної здатності системи в результаті функціональної диференціації й ускладнення соціальної організації.
Представники другої групи авторів виходять з посилки нелінійного розвитку з можливістю досягнення різних результатів (Ф. Ріггз, Г. Алмонд і Г. Пауелл, С. Хантінгтон, Л. Пай, Б. Мур і ін.). Ці дослідники також не відрізняються єдністю думок у відношенні основних факторів і аспектів політичного розвитку. Зокрема, група вчених як основні причини розвитку відзначає внутрішньополітичні. При цьому у якості важливого параметра цього процесу розглядається взаємодія політичної системи (чи її елементів) із зовнішнім середовищем і роль політичних інститутів у його здійсненні. Так, С. Хантінгтон відзначає, що основним фактом політичного розвитку є ступінь інституціалізації інтересів та специфіка політичних інститутів у тій чи іншій країні. При цьому він відзначає, що характер політичного розвитку залежить від того, чи відповідає характер інституціалізації рівню участі громадян у політиці і ступені соціальної мобілізації. Відставання процесу інституциалізації від темпів росту мобілізації й участі, на його думку, є основною причиною політичних криз і нестабільності в перехідних суспільствах. Основну роль політичних інститутів у процесі політичного розвитку підкреслюють і інші автори (Г. О'Доннел, Ф. Шміттер, А. Пшеворський, Т. Скокпол, Дж. Марч, Д. Олсен і ін.).
Г. Алмонд і Г. Пауелл, узявши за основу ідеї структурного функціоналізму про диференціацію й підвищення адаптивності як про рушійні сили й основні прояви суспільного розвитку, запропонували свою концепцію політичного розвитку (у їхній інтерпретації – концепцію еволюції політичних систем), що має неоднолінійний характер. Для цього вони побудували матрицю, засновану на трьох основних показниках: зростанні субсистемної автономії, збільшенні структурної диференціації й культурної секуляризації [25]. Діючі системи і політичні системи, які існували, (а точніше моделі чи ідеальні типи ситем) вони розташували в цій системі координат.
Усі названі автори не заперечують того, що на політичний розвиток впливають багато факторів, а сам цей процес є багатоаспектним. Так, наприклад, С. Хантінгтон у роботі “Третя хвиля” виявляє залежність існування демократичних режимів від рівня економічного розвитку країни [126]. Проте вони виділяють головні, з їх погляду, фактори і рушійні сили цього процесу, зосереджуючи на них основну увагу.