Найбільш “сучасною” країною представники теорії модернізації вважали США, на прикладі яких мали вибудовувалися європейські країни. Однак відсталі країни також мали шанс досягти рівня „сучасності” передових держав. Теорія модернізації пояснювала шляхи й способи вирішення цієї задачі. Для цього з'ясовувалися, наскільки „відсталі” суспільства відповідають “ідеалу”, виявлялися деякі національні особливості і намічалися шляхи вирішення проблем.
Таким чином, однією з основних рис теорії модернізації першого етапу був телеологізм і євроцентризм (точніше американоцентризм). Про це свідчать і деякі визначення модернізації, що народилися в цей період. Зокрема, один із великих дослідників – Ш. Ейзенштадт – визначав модернізацію в такий спосіб: “Іісторична модернізація – це процес зміни в напрямку тих типів соціальної, економічної та політичної систем, що розвивалися в Західній Європі і Північній Америці з XVII по XIX ст. і потім поширилися на інші європейські країни, а в XIX і XX ст. – на південноамериканський, азіатський і африканський континенти” [121, С. 33]. Схоже визначення дає і В. Мур, який відзначав, що модернізація є всеохоплюючою трансформацією традиційного домодернистського суспільства в соціальну організацію, що характерна для передових, економічно процвітаючих західних націй, яка характеризуються відносною політичною стабільністю. Завдяки цим особливостям теорія мала велику прикладну значимість: її положення, наприклад, з успіхом застосовувалися для обслуговування зовнішньої політики США.
Ці особливості обумовили і специфіку поглядів дослідників на зміст політичної модернізації як частини загального процесу „осучаснення”. Політична модернізація на першому етапі розвитку теорії зводилася до наступного:
демократизація країн, що розвиваються, за західним зразком (освіта, посилення національних держав, створення представницьких органів влади, поділу влади, введення інституту виборів);
зміна системи цінностей (розвиток індивідуальних цінностей) і способів легітимації влади (традиційні способи повинні витіснятися сучасними).
Представники теорії політичної модернізації виділяли сприятливі й несприятливі фактори цього процесу в країнах, що розвиваються. Серед сприятливих постає успішний соціально-економічний розвиток країн “третього світу”, а також активне співробітництво з розвинутими державами Західної Європи і США. Серед несприятливих відзначалися збереження елементів традиційного суспільства, небажання правлячих еліт поступитися своїми інтересами заради відновлення країни, неграмотність, відсутність раціональної свідомості в більшості населення, існування традиційних соціальних прошарків та традиційного сектора виробництва. У ході модернізації повинне було, на думку прихильників даної теорії, відбуватися поступове усунення несприятливих факторів.
Політичні події 60-х рр. продемонстрували недосконалість теорії модернізації і необхідність її подальшої доробки. Ці події викликали хвилю критики, в рамках якої умовно можна виділити два напрямки:
радикальну критика модернізації, здійснювану в основному представниками країн, що розвиваються, а також лівим рухом 60-х рр. у Західній Європі. На їхню думку, теорія модернізації виправдовувала колонізацію. Вони виступали проти західної експансії за антимодернізацію (проти модернізації по західному зразку);
критика модернізації, що розвивається в рамках “теорії відсталості”, представниками якої були в основному ліві радикали західних і деяких країн, що розвиваються. Вони критикували теорію модернізації за спрощення картини розвитку, за те, що дана теорія недостатньо враховувала специфіку розглянутих суспільств, особливості культури і не пояснювала механізм гальмування нових відносин та інститутів, що насаджувалися. Ці дослідники вважали, що модернізація за західним зразком веде до консервації відсталості, залежності, порушення економічної структури, руйнування екологічного середовища і соціальних конфліктів.
Другий етап розвитку теорії модернізації характеризувався появою більш зважених трактувань, заснованих на різноманітних факторах політичного, соціального й економічного розвитку (зокрема, такому факторі, як політична культура). У цілому багатьом роботам даного періоду був властивий відхід від евроцентризму. Під сумнів була поставлена теза про ефективність демократизації в країнах „третього світу” з погляду реалізації цілей економічного росту і соціально-економічного прогресу в цілому.
Багато представників теорії модернізації цього часу основну увагу зосередили на проблемі „стабільності” політичного розвитку як передумови для соціально-економічного прогресу. Вчені знаходили різні рецепти підтримки такої стабільності. У цілому в літературі, присвяченій теоріям модернізації, виділяється умовно два напрями, представники яких давали різні відповіді на питання про фактори стабільності: консервативний і ліберальний.
Представники консервативного напрямку (С. Хантінгтон, Дж. Нельсон, X. Лінц і ін.) вважали, що головною проблемою модернізації є конфлікт між мобілізованністю населення, його включенням до політичного життя і інституціонализацією, наявністю необхідних структур і механізмів для артикулювання й агрегування їхніх інтересів. У той же час непідготовленість мас до управління, невміння використовувати інститути влади, а отже, і нездійсненність їхніх чекань від включення до політики сприяють дестабілізації політичного режиму. У роботі “Політичний порядок у мінливому суспільстві” С. Хантінгтон писав, що головна задача політичної модернізації – здатність політичних інститутів пристосуватися до умов, що змінюються, заснована не на рівні їхньої демократизації, а на міцності й організованості. На стадії змін тільки стабільний авторитарний режим, що контролює порядок, здатний акумулювати необхідні ресурси для трансформації й забезпечити перехід до ринку і національної єдності. С. Хантінгтон виділив і ряд умов, сприятливих для перетворень, а також сформулював список “порад” для авторитарних правителів перехідних епох, яким, на його думку, необхідно випливати з метою ефективності реформістської політики. У цілому умови і “поради” зводяться до компетентної політики, що враховує кон'юнктуру і розміщення політичних сил.
Прихильники “ліберального” напрямку (Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай і ін.) під основним змістом модернізації розуміли формування відкритої соціальної і політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності й інтеграції населення в політичне співтовариство. Головним критерієм політичної модернізації вони вважали ступінь включення населення до системи політичного представництва: характер і динаміка модернізації залежать від відкритої конкуренції вільних еліт і ступеня включення рядових громадян у політичний процес. Умовою успішної модернізації, на їхню думку, було забезпечення стабільності і порядку (за допомогою діалогу між елітою і населенням) і мобілізації мас. При цьому представники даного напрямку виділяли наступні варіанти розвитку подій:
при пріоритеті конкуренції еліт над участю рядових громадян формуються найбільш оптимальні передумови для послідовної демократизації суспільства і здійснення реформ;
в умовах значного посилення ролі конкуренції еліт в умовах низької активності основної маси населення складаються передумови встановлення авторитарних режимів і гальмування перетворень;
домінування політичної участі населення над змаганням еліт може сприяти наростанню охлократичних тенденцій, що провокує жорсткість режиму й уповільнення перетворень;
одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі населення веде до хаосу, дезинтеграцї соціуму і політичної системи, що також сприяє встановленню диктатури.
Обоє перераховані вище підходи, як і теорії модернізації, на першому етапі поєднував погляд на модернізацію не як на спонтанний процес, що саморозвивається, а як на процес, ініціаторами і провідниками якого виступають, у першу чергу, політичні еліти, що проводять відповідну політику модернізації.
Ще на другому етапі розвитку теорій модернізації сформувалися передумови для більш складного розуміння цього явища, що відкидає однозначне протиставлення сучасності і традиційності в суспільному розвитку. Багато авторів теорії модернізації стали думати, що модернізація, припускає не викорінювання традиційності, а розвиток з використанням традиції, що визначає сам характер модернізаційного процесу, а також виступає його стабілізуючим фактором.
Подальша еволюція теорій модернізації на третьому етапі виражалася в усе більшому поширенні ідеї про неспроможність чіткого протиставлення традиції і сучасності. Багато авторів, не заперечуючи важливість таких факторів, як технологічний прогрес, упровадження “західних” інститутів і норм, відзначають вторинність цих факторів і їхня залежність від пануючих у тому чи іншому суспільстві соціальних відносин і соціокультурних цінностей.
У другій половині 80-х років одержує свій розвиток концепція “модернізації в обхід модерніті”, тобто концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав'язування західних зразків (А. Абдел-Малек, А. Турен, С. Хантінгтон, Ш. Ейзен-штадт та ін.). “Модерніті” зв'язувалася з прихильністю західно-європейському раціоналізму, ідеям індивідуальної свободи і соціальної рівності, ліберальної демократії і соціальної держави, правової держави і цивільного суспільства; з орієнтацією соціальних суб'єктів на інноваційні форми діяльності як основою економічного росту і добробуту.