У рамках цієї концепції не заперечується універсальність суспільного і політичного розвитку. Разом з тим принцип універсалізму сполучається з партикуляризмом, а їхній органічний синтез розглядається як запорука успіху модернізаційного процесу. Модерні-зація розглядається як процес, що саморозвивається і залежить не тільки від діяльності політичних еліт, але й, у першу чергу, від впливу об'єктивних обставин і поводження рядових членів суспільства.
У рамках цієї концепції одержують свій розвиток терміни “контрмодернізація” і “антимодернізація” (А. Турен). Контрмодернізація позначає альтернативний варіант модернізації по незахідному зразку (наприклад, сталінську модернізацію), а антимодернізація позначає активну протидію цьому процесу. На думку А. Турена, ці два варіанти і складають головну тенденцію суспільно-політичного розвитку XX ст., засновану на втраті віри в принцип універсальності. Набуває нового звучання питання про співвідношення політичної й соціально-економічної модернізації, відповідь на який стає в цілому ще більш неоднозначним, ніж у попередні десятиліття.
До основних типів політичної модернізації прийнято відносити:
“органічну”, чи “первинну”, характерну для таких країн, як Великобританія, США, Канада, деякі інші європейські країни (модернізаційне ядро). Її початок охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв і проголошення рівних цивільних прав, демократизації і т. д. У цих країнах модернізація здійснювалася переважно еволюційним шляхом на основі власних культурних традицій і зразків;
“неорганічну” чи “вторинна”, “відбиту”, “модернізацію навздогін” (Україна, Росія, Бразилія, Туреччина й ін.), основним фактором якої виступають соціокультурні контакти “відсталих” у своєму розвитку країн з модернізаційним ядром, а основним механізмом – імітаційні процеси. “Вторинна” модернізація, припускає, що одні елементи суспільства “втекли” вперед, більш-менш відповідають розвитку в “передових” країнах, а інші – ще не “визріли”, відстають у своєму розвитку чи зовсім відсутні. Розвиток суспільства при “вторинній” модернізації нагадує, на думку бразильського історика Н. Вернека Содре, “рух квадратного колеса”.
Також існує й інша типологія, заснована на виділенні трьох типів модернізації:
ендогенна, тобто здійснювана на власній основі (Європа, США та ін.);
ендогенно-екзогенна, здійснювана на власній основі, так само як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція та ін.);
екзогенна модернізація (імітаційні, імітаційно-симуляційні і симуляційні варіанти), яка здійснюється на основі запозичень при відсутності власних основ.
У порівнянні з країнами першого типу в суспільствах модернізації, що доганяє (чи ендогенно-екзогенної, екзогенної модернізації), полі-тичний фактор відіграє більш істотну роль. У таких суспільствах не склалося досить передумов для спонтанної трансформації традиційних економічних, соціальних, соціокультурних і політичних структур, тому держава змушена в деяких випадках виступати як “поштовх” і організатор процесу трансформації. З цим часто пов'язують і встановлення авторитарного режиму в цих країнах, що одержав назву “авторитаризм розвитку”. Модернізація становить досить тривалий процес, вимірюваний у масштабі еволюції, в той час як існування авторитарного режиму відбувається в масштабі повсякденності й історії; воно може лише вплинути на специфіку окремого моменту модернізаційного процесу.
5. Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн
Теоретичні розробки сценаріїв модернізаційного розвитку, накопичені на базі світової політичної практики, мають практичну важливість для країн посткомуністичного простору, зокрема для українського соціуму. У середині ХIX ст був сформульований закон політичного розвитку. А. де Токвілль та інші мислителі вважали, що для країни зі слабкою демократією, що зароджується, немає нічого більш небезпечного, ніж занадто швидкі реформи і зміни. У цих умовах участь мас у політиці обганяє розвиток політичних інститутів у суспільстві (партій і т. п.), і, як наслідок, не вдається зупинити процеси, що почалися. Інтенсивна поляризація не сприяє введенню процесу, що почався, у демократичні рамки, настає “тиранія черні” – охлократія. Ні в одній країні перехід від абсолютистських (авторитарних) систем до демократії не був безболісним. В Англії 5 століть ішла боротьба за встановлення демократичних умов. Перехід Франції до демократичної системи здійснювався за 2 сторіччя, супроводжуючись революціями і хвилю-ваннями.
У сучасній політологічній літературі прийнято виділяти 3 шляхипереходу до демократії: еволюційний, революційний, військовий, шлях завоювання.
Етапи переходу:
1) криза авторитарного режиму – може бути викликаний обставинами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, зниженням легітимності на всіх рівнях, виникненням різнополярних течій та ін.;
2) встановлення демократії;
3) консолідація демократії.
Виділяють також моделі переходу до демократії:
1. Лінійна модель – вона є класичною, має на увазі поступове обмеження прав влади і розширення прав і свобод особи, ватрату виборчих цензів та ін.
2. Циклічна модель – характеризується чергуванням авторитарних і демократичних форм правління за визначеними циклами. Правителі або усуваються військовими хунтами, або самі втрачають владу.
3. Діалектична модель – для неї характерна нестабільність переходів політичних режимів, перехід до демократії при такій моделі завжди здійснюється тільки під тиском назрілих передумов.
4. Кооперативна модель – володіє сутнісним потенціалом демократії, перехід до неї здійснюється в ході поступової лібералізації політичного режиму.
5. Конкурентна модель – характеризується різкою лібералізацією, розпадом колишньої системи і спробами впровадження нових політичних інститутів за будь-яку ціну. Така модель переходу може супро-воджуватися насильством і громадянською війною.
Якщо звернутися до досвіду соціально-економічних і політичних трансформацій, що відбуваються в українському суспільстві, то можна стверджувати, що процес політичної модернізації в Україні відноситься до ендогенно-екзогенного типу. Характерною рисою цього типу модернізації є сполучення різних власних і запозичених інститутів і традицій. Багато дослідників відзначають, що для більшості посткомуністичних країн характерна тим, що періодично реалізується різновекторність процесів модернізації держави і модернізації суспільства. Завдяки слабості цивільного суспільства і виняткової ролі, що відіграє держава в даних країнах, модернізація суспільства постійно підмінюється модернізацією держави – його військово-індустріальної моці, бюрократичного апарату, репресивних органів. Також варто підкреслити, що модернізація в українському суспільстві за своєю природою циклічна. Перехід від однієї фази модернізації до іншої, як правило, супроводжується соціальними потрясіннями і навіть ката-строфами, що характеризуються зламом основних соціальних інститутів, які регулюють поведінку індивідів. Після періоду “смути” спроби вирішення проблем модернізації відновляються з застосуванням обновлених інструментів.
Разом з тим наявність невирішених проблем, непояснених політичних явищ актуалізує проблему удосконалення й універсалізації дослідницьких підходів до політичного розвитку.
Контрольні запитання
1. Який аспект політичного життя можна проаналізувати термінами “політична модернізація” та “політичний розвиток”? Обгрунтуйте відповідь.
2. Охарактеризуйте основні теорії політичної модернізації.
3. Яку модернізаційну модель переходу до демократії можливо застосувати до реалій українського суспільства?
4. Які існують критерії політичного розвитку? Проаналізуйте на снові цих критеріїв стан політичного розвитку в Україні?
5. Чи є різниця між процесами політичної модернізації, які мають місце в посткомуністичних країнах? Обґрунтуйте свою відповідь на прикладі України, Росії, Білорусії.
Тема 19. Політичні конфлікт і кризи
Той, хто вміє опанувати кон-флікти шляхом їх визнання, той бере під свій контроль ритм історії.
Р. Дарендорф
1. Суть і значення політичних конфліктів і криз.
2. Типологія політичних конфліктів і криз.
3. Врегулювання політичних конфліктів і криз.
1. Суть і значення політичних конфліктів і криз
Уся історія людської цивілізації пов’язана з великими і малими конфліктами. Термін „конфлікт” (від лат. – зіткнення) означає розбрат, розбіжність, суперечку, яка загрожує ускладненнями. Їх вплив на життя і особливо часті трагічні наслідки здавна привертали до себе увагу людей.
Спроби раціонально розглянути сутність соціальних конфліктів робили ще древні греки. Так, Геракліт стверджував, що конфлікти природно властиві людському життю і є умовою його розвитку. Епікур у ІІІ ст. до н. е. висунув ідею про необхідність людей жити в мирі, тому що війни тільки породжують соціальне зло.
Рання християнська філософія торкалася питань соціального конфлікту. У працях „святих батьків церкви” ІІІ століття Орігена, Тертуліана та інших досить широко представлені пацифістські ідеї. Але вже відомі християнські теологи середньовіччя А. Августин і Ф. Аквінський закликали до “священної війни” на захист церкви і віри.
Першим аналіз причин і передумов соціальних конфліктів зробив англійський філософ XVI – XVII ст. Ф. Бекон. Головною причиною виникнення конфліктів він визнавав тяжке становище народних мас, яке було особливо характерне для періоду первісного нагромадження капіталу. Серед інших причин він називав помилки правителів і соціальну заздрість. Засобами запобігання соціальних конфліктів Бекон вважав усунення їх матеріальних чинників і політичне маневрування.