Французькі просвітники ХVIII століття Ш. Монтеск’є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо вважали, що ліквідація феодального ладу приведе до знищення збройних конфліктів і “вічного миру”.
Німецький філософ І. Кант писав про позитивну роль соціальних конфліктів, без яких, на його думку, всі найкращі задатки людства залишились би назавжди нерозвиненими. Але до війни між державами він відносився негативно. Натомість Кант висунув проект утворення космополітичного союзу самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом, що повинно було б призвести до „вічного миру”.
Другий видатний німецький філософ Г. Гегель, критикуючи кантівську ідею “вічного миру”, стверджував, що війна відіграє прогресивну роль у розвитку суспільства, тому що зберігає моральне здоров’я народів і запобігає їх загниванню.
Т. Мальтус (1766 – 1834 рр.) пояснював причини соціальних конфліктів “нерозумним” розмножуванням переважно серед працівників робітничого класу. Ч. Дарвін (1809 – 1882 рр.) пояснював соціальні конфлікти проявом біологічних законів природного відбору. Г. Спенсер вбачав у конфлікті основний принцип соціального життя, універсальний природний процес боротьби, що забезпечує рівновагу і досконалість соціальних систем як в межах окремого суспільства, так і між суспільством і його природним оточенням. Приблизно так само розглядали конфлікт М. Вебер, а також Л. Гумплович, Т. Веблен, Т. Боттомор.
Теорія політичного конфлікту затвердилася в науці з XIX ст. і пов’язана с працями А. Токвіля, К. Маркса, Л. Гумпловича, Г. Зіммеля, а згодом К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа, А. Бентлі т. ін.
Г. Зіммель розглядав конфлікт як нормальну і виключно важливу форму соціального життя, як провідне джерело політики, яке сприяє її позитивному розвитку і виступає однією з форм соціалізації особи.
Німецький соціолог Леопольд Візі (1886 – 1969 рр.), відкидаючи дарвіністський підхід до конфлікту, як прояву природного відбору, висунув ідею регуляції конфліктів через дружню угоду або за допомогою соціальних інститутів.
Один із засновників в Чикаго школи соціальної екології Роберт Парк (1864 – 1944 рр.) включив конфлікт в число чотирьох основних видів соціальної взаємодії разом зі змаганням, пристосуванням і асиміляцією. З його точки зору змагання, що є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів, до співпраці і сприяти кращому пристосуванню.
Ральф Дарендорф (народ. у 1929 р.) назвав соціологічну теорію “теорією конфлікту”. Конфлікт він вважав результатом опору існуючим у всякому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Придушення конфлікту, на думку вченого, веде до його загострення, а раціональна регуляція – до контрольованої еволюції. Хоча причини конфліктів такі, що їх усунути не можна, “ліберальне” суспільство може зладжувати їх нарівні з конкуренцією між індивідами, групами і класами.
Соціальний стан конфлікту становить класичну сферу інтересів марксистської теорії суспільного розвитку. На всіх рівнях пізнання соціальних процесів – сутнісному, загальному, конкретно-історичному, соціологічному і політологічному – марксизм визнає соціальні конфлікти і антагонізми як явища можливі, а в умовах гострої класової боротьби в межах антагоністичної формації – і як неминучі.
Правда, в політичній науці існує і протилежна точка зору. Е. Дюргейм, М. Вебер, Д. Дьюї і ряд інших учених виходять з вторинності конфлікту для розуміння суті політики і підлеглості базовим суспільним цінностям, об’єднуючим населення і інтегруючим соціум і політичну систему. Із їхньої точки зору, єдність ідеалів і соціокультурних цінностей дозволяє вирішувати існуючі конфлікти і забезпечувати стабільність режиму правління. У зв’язку з цим багато конфліктів розглядалися ними як аномалії політичного процесу.
У сучасній західній літературі поняття політичного конфлікту має велику кількість визначень, з яких найбільше розповсюдження одержало визначення, дане американським соціологом Л. Козером, яке увійшло до багатьох словників, а також до енциклопедії з суспільних наук. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії до певного соціального статусу, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага, боротьбу, в якій цілями в конфлікті сторін є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника. Цінність конфліктів Л. Козер завбачає у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Л. Козер виходив з посилання, що немає соціальних груп поза конфліктними відносинами і що конфлікти відіграють позитивну роль у функціонуванні і зміні соціальних систем. Його концепція “позитивно-функціонального конфлікту” доповнила класичні теорії структурного функціоналізму. Він виводив стабільність суспільства з кількісних характеристик існуючих в ньому конфліктних відносин і типу зв’язків між ними. Збільшення чисельності конфліктів неминуче обумовлює поділ суспільства на групи за інтересами, які лежать в основі самих конфліктів, а така соціальна ситуація утруднює створення “двополюсного” суспільства, тобто поділ його на два табори, що не мають жодних спільних норм і цінностей. Тому чисельні незалежні один від одного конфлікти оптимізують передумови для єдності суспільства.
Реальне політичне співавторство людей завжди формується через їх взаємодію як на основі співпраці, так і на основі змагання. Тому політичний конфлікт є одним із можливих варіантів взаємодії політичних суб’єктів. Проте через неоднорідність суспільства, що безперервно породжує незадоволеність людей своїм положенням, відмінності в поглядах та інші форми на сподівання позицій, найчастіше саме конфлікт лежить в основі поведінки груп і індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів.
Сучасні політичні науки під політичним конфліктом розуміють зіткненням інтересів, дій, поглядів, позицій окремих осіб, соціальних груп, держав, що оспорюють один у одного розподіл владних повноважень або ресурсів.
Важливо також і те, що конфлікти, означаючи суперництво тих або інших суб’єктів (інститутів) з одними силами, як правило, виражають їх співпрацю з іншими, стимулюючи формування політичних коаліцій, союзів, угод. Тим самим політичні конфлікти припускають чітке формулювання позицій сил, що беруть участь у політичній грі, яка сприятливо впливає на раціоналізацію і структуризацію всього політичного процесу.
Конфлікти, сигналізуючи суспільству і властям про існуючі розбіжності, суперечності, неспівпадання позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, подолати виниклі збудження в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а через невміння врегулювати політичні суперечності, а то й просто із-за елементарного ігнорування цих колізій. Тому тільки безперервне виявлення і врегулювання конфліктів може вважатися умовою стабільного і поступального розвитку суспільства. Конфліктологи помітили: якщо енергія людей розпорошена на вирішення безлічі владно значущих задач, а не концентрується на якому-небудь одному конфлікті, такі соціальні і політичні системи, як правило, зберігають більше можливостей підтримувати стабільність свого розвитку. Л. Козер вважав: неоднорідні внутрішні конфлікти, накладаючись один на одного, здатні запобігти глобальному розколу суспільства, чреватому для останнього повною втратою життєстійкості.
Очевидно, що уявлення подібного роду, впевненість у здатності людини перешкодити суперечностям і кризам політичного розвитку можуть дати співвіднесені тільки з реальністю окремих держав, що володіють міцними традиціями тривалого існування влади на основі єдиних для суспільства політичних ідеалів. Втім, і тут ці уявлення навряд чи відображають достовірну картину, бо політичні цінності по-різному засвоюються різними поколіннями, не завжди органічно вписуються в реальну політичну динаміку і тому неминуче супроводжуються конфліктами, деякі з них ставить під сумнів універсальність звичних для суспільства політичних ідеалів. Більш того, навіть інститути влади, сформовані на базі єдиних цінностей, не завжди їх відстоюють і укріплюють. Як справедливо відзначив С. Ліпсет, політичні інститути демократії можуть бути використані не тільки як знаряддя досягнення консенсусу, але й як засоби нагнітання напруженості і наростання конфліктів.
Таким чином, можна стверджувати, що тільки окремі різновиди політичних конфліктів носять дійсно руйнівний для суспільства характер. В основному в країнах з гнучкою, розвиненою системою соціального представництва виявлення і врегулювання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи, зберігати пріоритет доцентрових тенденцій над відцентровими.
Близькою до конфліктної ситуації, але не тотальною до неї є кризова ситуація. Термін криза (від грецьк. – злам, вихід) визначає певний перехідний стан. У політиці – це різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший, який характеризується дисфункцією політичної системи, розладнанням відносин між елітою і більшістю суспільства. Політична криза досить часто визначається дією закону розвитку масових настроїв, оскільки політична обстановка, що виникає, характеризується різким посиленням невдоволення широких соціальних верств діями правлячої еліти.