У 1688 р. в Англії відбувся державний переворот. Король Вільгельм Оранський установив конституційну монархію. Велика буржуазія одержала реальну владу. Між дворянством і буржуазією був укладений компроміс, між ними була поділена державна влада.
Ідеологом соціального компромісу між дворянством і буржуазією став найбільший мислитель Англії XVII століття Джон Локк (1632 – 1704 р.). Свої політичні погляди він виклав у роботі “Два трактати про державне правління”. Ідеї Локка послужили основою ліберального напрямку розвитку політичної думки Нового часу.
Локк продовжує розвивати теорію суспільного договору. Він розглядає державу як результат договору з нею людей, об'єднаних добровільно в політичне суспільство. Локк виділяє політичну владу серед інших видів влади з її необхідними атрибутами – законом і силою. Держава, вважає Локк, не повинна замахуватись на природні права людини, в тому числі й на політичні та економічні (право власності, свободу віри, совісті, думок тощо.) Політичні права громадян виступають своєрідною перешкодою для будь-якого зазіхання на їхню економічну волю. Громадяни відмовляються на користь держави лише від деяких повноважень з метою забезпечення їхнього життя, волі, власності. Права людини мають верх над будь-якими державними правами. Держава, відповідно до концепції Локка, – це засіб виконання і гарантованого захисту прав людини. Звідси і розвиток Локком ідеї про поділ на законодавчу, виконавчу та федеративну влади.
Уперше цю ідею висунув вождь і ідеолог радикально-демократичного угруповання левеллеров (“зрівнювачів”) Джон Лільберн (1614 – 1657 рр.). Локк визнає за народом право на повстання для відновлення потоптаної урядом волі. Локк дотримувався трикільцевої системи держави (монархія, олігархія, демократія). Абсолютна монархія ним не визнавалася.
Ім'я Шарля Луї Монтеск'є (1689 – 1755 рр.) – видатного французького філософа, автора “Перських листів” (1721 р.), “Про дух законів” (1748 р.) і ін. – стоїть в одному ряду з іменами засновників сучасного лібералізму. Монтеск'є розвиває ідею поділу влади (Д. Лільберна, Д. Локка), вперше дає цій ідеї форму чіткого теоретичного обґрунтування. Відповідно до поглядів Монтеск'є, основний принцип демократичної держави – це принцип поділу і незалежності влади – законодавчої, виконавчої і судової. Суть запропонованої Монтеск'є політичної концепції заключається в розробці механізму влади, яка забезпечує свободу особи, згоду між усіма соціальними силами (народом, знаттю, державою, монархом т. ін.), що запобігає сваволі, диктатурі.
Соціально-політичні погляди Жан-Жака Руссо (1712 – 1778 рр.), французького філософа та письменника, поклали початок новому напрямку політичної думки Нового часу – радикально-демократичному. Головний твір Руссо – „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Руссо виводить соціальну нерівність не з нерівності людей у природному стані (Гроцій, Гоббс, Локк, ін.), а з нерівності матеріальної. Суспільний договір, на думку Руссо, – це результат знаходження народом у цілому політичної і моральної зрілості. Це не договір між підданими й правителями. Це угода рівних між собою суб'єктів. За умовами договору суверенітет належить народу, тобто народний суверенітет, на думку Руссо, – це основний принцип демократичного ладу. Підкреслюючи неподільність суверенітету, Руссо виступив проти теорії поділу влади. Їй він протиставив ідею розмежування функцій органів держави. Центр ваги в навчанні Руссо про народний суверенітет перенесений на проблеми соціальної природи влади і її приналежності народу.
Руссо висунув ідею первинності громадського суспільства стосовно держави. Радикально-демократична концепція політичної влади Руссо побудована на запереченні самостійної особистості, повному її підпорядкуванні суспільству. Такого роду „плебісцитарна демократія” за своєю суттю є різновидом тоталітарної форми державного правління: “... суверен знає лише Націю як ціле і не розрізняє ж одного з тих, хто до неї входить” [10, С. 160]. Руссо не заперечував приватну власність, але протестував проти нерівного її розподілу серед членів суспільства. Руссо підтримував тільки пряму форму демократії.
Історія яскраво продемонструвала наскільки кривавою, жорстокою може бути загальна воля народу (наприклад, якобінська диктатура, період сталінізму тощо).
Французькі матеріалісти Дені Дідро, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій розвили теорію “інтересу”, що стверджує обумовленість людини суспільним середовищем. Це правомірно, однак дуже спірними, утопічними є їх ідеї про рівність розумових здібностей людей, про природжену схильність людей до добра.
Яскравими представниками політичної думки XVIII століття були німецькі мислителі І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель. (1724 – 1804 рр.) в своїх працях “Метафізичні засади навчання про право”, “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного світу” обґрунтовує ідею поділу влади. Істинна задача права розвитку особистості – створення умови свободи.
Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. У теорії Канта певним чином об'єднані ідеї Руссо і Монтеск'є про організацію політичної влади. Разом з тим Кант є супротивником неконституційного методу вирішення політичних проблем, у тому числі й зміни державного устрою.
І. Фіхте розглядає державу як ідеальний засіб розвитку суспільства. Його поглядам властиві ідеї німецького шовінізму.
Видатний німецький філософ-ідеаліст Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831 рр.) став продовжувачем авторитарного напрямку політичної думки. Його основною роботою з політичної тематики є “Філософія права” (1820 р.), де досліджено два ключових поняття: “громадське суспільство” і “держава”. Гегель не заперечує необхідності громадського суспільства. За його поглядом, воно представляє сферу реалізації інтересів приватних осіб, сферу, яка складається з різних станів (дворян, селян, хліборобів тощо). Громадському суспільству Гегель відводить роль тільки економічної діяльності. Сфера політичної діяльності, як він переконаний, повинна належати тільки державі. Держава складається з трьох влад: законодавчої, урядової і монархічної. Даний поділ влади не передбачає незалежності кожної з них, не є механізмом рівноваги, компромісу між різними суспільними силами. Це лише функціональний поділ влади при збереженні її внутрішньої єдності. Для Гегеля єдиним джерелом державного суверенітету є конституційний монарх. Як бачимо, він критично відносився до ідеї народного суверенітету.
Конституційність суспільного ладу, гадає Гегель, необхідна, тому що при деспотизмі “воля монарха чи народу” заміняє собою закон. Політична концепція вченого – це авторитарна теорія “конституційного етатизму”, заснована на принципах станового корпоратизму і панування держави над особистістю і суспільством. Суверенітет держави – основний елемент у політичній концепції Гегеля. Цією концепцією завершуються авторитарні позиції Платона, Макіавеллі, Бодена, Гоббса.
У першій половині XIX в. найважливішим напрямком європейської політичної думки стає консерватизм. Ідеологія консерватизму з'явилася закономірною реакцією на результати Французької революції 1789 р., прагненням зберегти традиції, колишні порядки, ідеалізувати феодалізм, відстояти принципи монархії, станової ієрархії. Найбільш впливовими представниками консерватизму виступили англійський політичний філософ Едмунд Берк (1729 – 1797 рр.), французькі політичні філософи Леон Бональд (1704 – 1840 рр.), Жан де Местр (1753 – 1821 рр.) та ін.
У другій половині XIX і напочатку XX ст. продовжує розвиватися ліберальний напрямок політичної думки. У ліберальних теоріях основна увага приділяється проблемам волі індивіда, взаєминам особистості і держави у сфері приватної власності, розглядаються питання про роль парламенту, політичних партій.
Ліберальну політичну теорію створює чудовий французький мислитель Алексис Токвіль (1805 – 1859 рр.). У своїй головній політичній праці „Демократія в Америці” він стверджує, що демократичні ідеї неухильно розвиваються в багатьох країнах. Основною проблемою в цьому процесі Токвіль вважає імовірність конфлікту між політичною рівністю і політичною волею в демократичному суспільстві. Вчений досліджує негативні і позитивні боки демократії. До першого він відносить політичну тиранію більшості і неможливість демократії дати народу “творчий уряд”. Нейтралізуючим ці негативні наслідки демократії, фактором Токвіль вважає добровільні політичні та громадські об'єднання громадян.
До середини XIX століття з ростом промислового капіталізму розвинулася демократія в Західній Європі, ліберальна думка стала більше орієнтуватися на соціальні проблеми. У політичні ліберальні теорії цього періоду став впроваджуватися утилітаризм, в основі якого лежить принцип: закон – це інструмент, за допомогою якого суспільство може змінити свої соціальні умови.
Родоначальником утилітаризму вважається англійський філософ, соціолог, юрист Ієремія Бентам (1748 – 1832 рр.),а найбільш повне своє вираження ці ідеї одержали в політичному навчанні англійського мислителя, прихильника ліберального напрямку в розвитку політичних явищ Джона Стюарта Мілля (1806 – 1873 рр.), який підтримуючи ідею свободи особи, також визнавав позитивну роль держави в подоланні індивідуалізму. Мілль, подібно Токвілю, шукав шлях подолання негативних наслідків демократії, зокрема усунення панування більшості над меншістю.
Основна його ідея полягала в тому, що необхідний такий механізм влади, який би виключав можливість сваволі основних частин суспільства у відношенні до інших. Мілль – жагучий захисник щастя, волі громадян. Індивідуальна воля, на його думку, повинна захищатися законом. Основна мета держави, вважає він, заключається у створенні умов для загального духовного і матеріального розвитку громадян. За Міллем, у керуванні державою повинні брати участь усі члени суспільства. Вчений був ворогом капіталізму, його симпатії були на боці соціалізму, – а соціальним ідеалом – суспільство кооперативів-виробників зі збереженням приватної власності при нейтралізації її негативних властивостей.