Отже, узагальнюючи різні дефініції, політика – це соціальне явище, людська діяльність, що виражається у взаємодії між соціальними спільностями, класами, націями, народами, державами, партіями, громадянами та їхніми об'єднаннями на ґрунті політичної влади, реалізації певних цілей, з метою поліпшення умов життя людей, забезпечення суспільного і світового порядку.
Розглянуті вище трактування політики не вичерпують усього різноманіття її визначень. Таке багатство наукових характеристик зумовлене насамперед складністю політики, різноманітністю її змісту, властивостей і суспільних функцій.
Таке визначення дозволяє синтезувати найважливіші ознаки й аспекти політики.
По-перше, фіксується момент, що політика виражається, матеріалізується у діяльності політичних суб’єктів з метою викликати ті або інші політичні результати, наслідки. Так, внутрішня і зовнішня політика держави виявляються в основних напрямках її діяльності. Розробка і реалізація стратегічного політичного курсу країни немислимі без активної діяльності політичних партій, функціонування законодавчих, виконавчих та судових органів держави тощо. У політичній діяльності бере участь безліч суб’єктів, вона характеризується системністю і різноманіттям форм. Здійснюється політика на теоретичному і на практичному рівнях. Виняткове значення має питання ефективності політичної діяльності.
По-друге, на політичній арені діють політичні суб’єкти з різноманітними інтересами і цілями. Вони з об’єктивною необхідністю взаємодіють в ім’я досягнення головної політичної мети. Ця взаємодія може ґрунтуватися на принципах координації, субординації діяльності, політичної згоди і протиборства.
По-третє, глибинна, суттєва риса політики як суспільного явища – це її прямий або непрямий зв’язок з політичною владою. Тільки ця суттєва риса дозволяє відокремити політику від інших суспільних явищ. Політичну владу можна порівняти із силовим (магнітним) полем, навколо якого обертаються і взаємодіють численні політичні суб’єкти.
По-четверте, немає і не може бути безцільної політики. Політика зачіпає інтереси мільйонів людей, а тому є багатоцільовою. Одна з головних і довгострокових цілей соціальної політики – створення необхідних умов для поліпшення життя людини. Така політика завжди має підтримку в народі. Навпаки, політика, що веде до зубожіння більшості населення країни, порушує принцип соціальної справедливості, незмінне викликає незадоволення. Інша найважливіша і постійна мета політики – насамперед державної – це забезпечення в країні і світі належного порядку, безпеки і спокою. З метою забезпечення безпеки держави від зовнішніх зазіхань виникає воєнна політика як напрямок розвитку державної політики. Воєнна політика втілюється у воєнних доктринах, воєнній стратегії та у практиці військового будівництва.
У науковій літературі виділяються різні аспекти і складові частини політики. Один з найбільш широко розповсюджених поділів політики – розмежування форми, змісту. Форма політики – це її організаційна структура, інститути, що надають їй стійкості, стабільності, дозволяють регулювати політичну поведінку людей. Форма політики реально втілюється в державі, політичних партіях і групах інтересів (асоціаціях і рухах), а також у законах, політичних і правових нормах. Зміст політикивиражається в її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень. Самостійними елементами політики є: політична свідомість, що включає внутрішній світ, менталітет, ціннісні орієнтації й установки індивідів, а також політичні погляди і теорії;нормативні ідеїпрограми і виборчі платформи політичних партій, цільові настанови груп інтересів, політико-правові норми;інститути влади та боротьби за неї; відносини владарювання – панування і підпорядкування, а також політичної боротьби і співробітництва. Якщо ж перераховувати конкретні складові частини політики, то потрібно назвати політичні погляди, ідеї, теорії, програми, ціннісні орієнтації, настанови, стереотипи, звичаї і традиції, зразки поведінки, суспільну думку, специфічну політичну мову, психологію людей, державу, партії, групи інтересів і рухів, закони, права людини та інші політичні і політико-правові норми, відносини влади і з приводу влади, політичних лідерів, еліти, угруповання тощо.
Розуміння соціальної природи політики дозволяє визначити її функції по наступним напрямкам:
Функція державного управління розвитком всіх сфер людського суспільства (економіка, соціальна, правова, духовна тощо). Суть цієї функція політики полягає в тому, що вона через призму інтересів держави, суспільства, різноманітних соціальних верств і навіть окремих особистостей визначає спрямованість і стратегію розвитку країни. Політика в руках держави служить засобом поєднання інтересів різних сил і прошарків суспільства, організуючого начала потенційних резервів і можливостей країни. Через політику держава ставить задачі соціальної діяльності інститутам влади.
Функція соціального прогнозування.Політика не обмежується рішенням поточних (тактичних) завдань, вона орієнтована на досягнення віддалених (стратегічних) цілей. Соціальне прогнозування внутрішньо притаманне політиці і багато в чому визначає її реалістичність, передбаченість, сприяє підвищенню соціальної ефективності у втіленні політичних ідей в життя.
Функція соціального регулювання.ЇЇ мета – встановлення і підтримка соціальних зв’язків між партіями, рухами, організаціями, суспільними класами, прошарками, групами, етнічними спільностями. Головний сенс цієї функції – діяльність по врегулюванню і узгодженню їх економічних, політичних, духовних і інших життєвих потреб з інтересами всього суспільства. Політичний вплив на суспільні відносини здійснюється з метою встановлення соціальної стійкості і політичної стабільності, збереженню миру і громадянської злагоди.
Функція влади. Влада – монопольне право нав’язувати волю і керування поведінкою громадян – є основним інструментом політики, гарантом її реалізації.
Функція духовно-ідеологічна. Ефективна реалізація політичних ідей і конкретних практичних програм неможлива без політичного виховання, формування політичної свідомості і політичної культури суспільства. Значення цієї функції особливо зростає в переломні етапи розвитку як окремих країн, так і світової спільноти в цілому.
Ефективність виконання функцій політики вирішальною мірою залежить від дотримання нею певних принципів політичної діяльності.
Визначальними принципами формування і здійснення політики є:
- Принцип наукового підходу і реалістичності. Науковість в політиці означає її організацію у відповідності до законів суспільного розвитку, і з врахуванням соціальних потреб і інтересів суспільства, реальних можливостей політики. Відома формула: „політика – це мистецтво можливого". Відрив політики від життєвих реалій, постановка завдань, які неможливо виконати, ведуть до компрометації і втрати довіри до її виконавців.
- Відповідність її цілей засобам реалізації.Політика, що реалізується неправильними засобами є неправильною політикою. Формула: „ціль виправдовує засоби" при її використанні в політиці може привести до катастрофічних наслідків. Показовим є приклад гітлеризму.
- Принцип гласності, відвертості в політиці.Забезпечує їй довіру і підтримку мас, розвиває політичну активність. Дотримання цього принципу є здійснення своєрідного суспільного контролю над діями владних політичних структур, забезпечує чесність політики, є реальною перепоною подвійним стандартам, демагогії, обману в її проведенні.
- Передбачуваність і неухильна послідовність в реалізації проголошених цілей. Наприклад: відповідність передвиборних обіцянок політиків їх діям після виборів у владних структурах.
- Принцип політичного плюралізму. Передбачає толерантне (терпиме) ставлення до опозиції: недопущення її придушення і встановлення монополії однієї політичної сили у визначенні політики держави. В політиці вимоги принципу плюралізму орієнтують на взаємодію політичних партій у формі суперництва політичних програм, забезпечення підтримки кращих зразків політичного устрою суспільства. Вкрай важливо бачити в опозиції не ворога, а політичного опонента з рівними правами на свої політичні ідеї і відстоювання їх цивілізованими засобами.
- Принцип поєднання національного досвіду і досвіду інших держав, врахування історичних традицій і менталітету свого народу.Це використання в зовнішній політиці України принципів: „розумної достатності оборони", ненападу, відмови від „образа ворога" тощо. Але слід застерегти від абсолютизації іноземного історичного досвіду, особливо сліпого копіювання іноземних моделей політики.
- Принцип взаємозв’язку політики, права і моралі. Право і мораль відіграють роль обмежувачів політики з метою неприпустимості дій, заборонених правом і нормами моралі. На жаль ще не викоренені погляди Макіавеллі і Ніцше на політику без меж і моралі, що наносить величезну шкоду суспільству.
- Принцип гнучкого реагування політики на умови, що змінюються, здатність до оновлення політичних ідей і політичних програм. Політика, нездатна до оновлення і саморозвитку, приречена на поразку. Оновлення політики повинно здійснюватись на основі її спадкоємності і критичної оцінки її успіхів і невдач у минулому.
Класифікація та тенденції розвитку політики в сучасних умовах. Специфіка воєнної політики.