Найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради було визнано пропорційне представництво, яке надало національним меншостям визначене число депутатських місць у складі Центральної Ради відповідно із кількістю населення цих національних меншин. Фактично цим рішенням Центральна Рада домоглась цілого ряду важливих змін: по-перше, було досягнуто політичного консенсусу між українською демократією та неукраїнськими демократичними колами; по-друге, це рішення дозволило перетворити Центральну Раду з органу суто національного на тимчасовий крайовий парламент. Таким чином, Центральна Рада із введенням представників національних меншин перетворилась на справжній центр політико-правового життя в Україні.
Іншим важливим напрямом діяльності Центральної Ради у сфері задоволення прав національних меншин було створення виконавчих органів (спочатку у складі Генерального секретаріату, а потім у Раді народних міністрів) - генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних (міжнародних) справ й трьох товаришів секретарів (міністрів) - з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями, або міністрами. Керівництво генерального секретаріату міжнаціональних справ - С.Єфремов, О.Шульгін - своє завдання вбачало у вирішенні наступних питань: боротьба за автономно-федеративний устрій Росії; налагодження порозуміння українців з неукраїнською людністю; досягнення угоди з національними меншостями, захист їх від юридичних і фактичних обмежень угромадських і політичних відносинах; сприяння на засадах свободи і демократизму вдосконаленню існуючих та створенню національних установ та інституцій тощо.9
У складних політичних обставинах, в яких діяла Центральна Рада, їй, розуміло, не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, що вимагала тогочасна ситуація. На перешкоді були численні фактори внутрішнього і зовнішнього порядку, які значною мірою нейтралізували її намагання. Передусім, це недостатня підготовленість українського народу та його еліти до побудови власної держави, існування у складі різних імперій, у яких зазнавали неоднакових політичних впливів. Серед українських мас не було належного усвідомлення значення власної державності, готовності до активної участі в державотворчих процесах. Переважна більшість керівництва Центральної Ради не мала достатнього професійного та практичного досвіду, необхідного для розбудови незалежної держави, страждала на романтизм революційно-соціалістичних нововведень, що не завжди відповідало реальності та потребам тогочасних умов.
Крім того, складна політична ситуація обтяжувалась економічною розрухою, яка була наслідком воєнних дій Першої світової війни на території України. Серед інших причин дослідники відзначають наступні: відсутність здатної укомплектованої армії та кваліфікованого адміністративного апарату; негативне ставлення та ворожі дії до державницької діяльності Центральної Ради спочатку Тимчасового уряду, а потім Ради Народних Комісарів; політичні розбіжності як між політичними партіями, які входили ;кладу Ради, так і її політичними лідерами. 10
Слід підкреслити і ту обставину, що заходи Центральної Ради України щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі більш структуризованих національних меншин, зокрема, російської, єврейської, польської. Так, Дмитро Дорошенко, один із найактивніших політичних діячів української революції, писав, що проблема полягала в тому, що серед "запланованих національних меншостей тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїх національних інтересів, євреї ж зовсім не думали відокремлюватись, навпаки, беручи якнайважливішу участь в революції..."
29 квітня 1918 року Центральна Рада "впала" так і не встигнувши впровадити у життя Закон про національно-персональну автономію. Спробуємо простежити долю Закону "Про національно-персональну автономію". Уряд гетьмана П.Скоропадського скасував цей закон. Гетьман неодноразово заявляв про ліквідацію органів Національного союзу, мотивуючи такі дії тим, що "всі громадяни України рівноправні".11 8 липня 1918 року голова гетьманського уряду, Ф.Лизогуб, заявив про скасування закону "Про персонально-національну автономію", виданого Центральною Радою, адже саме "національні привілеї", на думку гетьманців, можуть сприяти лише "посиленню національної боротьби". Також зазначалося, що уряд буде допомагатися культурного змагання національностей. 12 Коли ж до влади прийшла Директорія, то згідно з її постановою в грудні 1918 року була відновлена чинність закону "Про персонально-національну автономію", а при уряді тимчасово засновано відділ у справах національних меншостей до затвердження відповідних міністерств. Але цей закон так і не був реалізований у зв'язку з приходом до влади більшовиків.
Водночас зазначимо, що процеси утворення саме національно-персональної автономії проходили майже на всьому терені колишньої Російської імперії. Цей процес окреслював загальнополітичну тенденцію розвитку народів Росії в умовах повалення царизму та встановлення демократичного ладу.
Становлення та розвиток самоорганізації національних меншин у формі політичного пропорційного представництва у парламенті (інститут корпоративної автономії) мало свою специфіку у Західно-Українській Народній Республіці. Так, згідно із п.З "Прокламації Української Національної Ради" від 19 жовтня 1918 року та "Відозві Української Національної Ради" від 1 листопада 1918 року національні меншини мали надіслати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, що відповідала їх відсотку у складі населення. Водночас було задекларовано, що у майбутній Конституції ЗУНР буде закріплене право національних меншин на національно-культурну автономію з обов'язковим представництвом в уряді. Сама ж національно-культурна автономія у проекті Конституції ЗУНР, який був розроблений С.С.Дністрянським, визначалась, як "забезпечення шляхом утворення національних секцій у шкільних радах та у складі органів правосуддя".13
Аналіз свідчить, що на процес становлення та розвитку етнополітики в Україні значною мірою вплинули демократичні європейські етнополітичні напрями і течії. Під дією саме цих факторів в Україні визрівають і оформлюються етнополітичні концепції розвитку українського суспільства відомих громадських і політичних діячів національно-визвольного руху М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського та інших, що обумовило врешті-решт високий теоретичний рівень універсалів Центральної Ради, Конституції УНР, ряду законів, зокрема, тих, що стосуються етнонаціональних процесів. При цьому зазначимо, що більшість положень була на рівні тогочасних світових стандартів, а деякі із них не втратили актуальності і сьогодні.
Таким чином, очолювана М.Грушевським Центральна Рада виступила на початку XX ст. основним політичним чинником в Україні і своєю діяльністю надала відповідну легально-державницьку структуру Українській державі, чим позначила стратегічний напрям української історії XX століття - переходу українців до державної нації; забезпечила високий рівень демократичності і гуманізму законодавчих актів, пов'язаних з міжетнічною сферою; надала росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та права на вільний духовно-культурний розвиток іншому іноетнічному населенню в Україні. У період існування Української Народної Республіки було розпочато формування політики Української держави у сфері регулювання міжетнічних та міжнаціональних відносин, було закладено ті наріжні камені державної політики у сфері захисту і забезпечення прав національних меншин, які і досі визначають етнополітику України: повага мовної, культурної, релігійної самобутності усіх націй та етносів України, безумовна повага до прав людини та її основних свобод тощо.
1. Коцур А.П., Мандрик М.В. Національна ідея в інтелектуальній спадщині української та російської еліти кінця XVIII - XX ст. - Чернівці, 2000. - С. 102
2. Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні - К., 1998. - С.61
3. Національні процеси в Україні: історія та сучасність: - т. 1. Док. і матеріали. За ред. Кресіної О.І., Панібудьласки В.Ф. - К., 1997. - С. 484 – 485
4. Національні процеси в Україні: історія та сучасність: - С. 484 -485
5. Чирко В.В. Національні меншини в контексті формування української державності // Українська державність. - К., 1993. - С. 273
6. Мироненко О. Національне питання і спроби УЦР нового адміністративного розділу України // Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Римаренка Ю.І. - К., 1996. - С. 329
7. Рафальський О. Національні меншини України у XX ст. Історіографічний нарис. - К., 2000. - С. 89
8. Волошин Ю.О. Досвід конституційно-правового регулювання процесів самоорганізації національних меншин в Україні у 1917-20-х рр. (на прикладі грецьких громад Приазов'я) // Держава і право: 36. Наук, праць. - Вип.6. - К., 2000. -СІ 14-121
9. Новохатько Л.М. Проблеми розвитку України 20-30-х рр. XX ст. - К., 1998. - С. 292 -293
10. Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. -К., 1999. - С. 96
11. Мироненко О. Вказана праця. - С. 329
12. Антонюк О.В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади - К., 1999. - С. 96
13. Етнонаціональний розвиток України. - К., 1993. - С. 72.