Українська політична думка періоду формування гуманістичних і реформаторських ідей (XVI- XVIIIст.).
Історична доля України склалася так, що з середини XIVст. вона втратила свою державність. Фактично всі землі України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилась під польсько-шляхетським пануванням.
Соціально-економічний процес, що проходив тоді в Україні, зумовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідеології, сприяв розвиткові політичної думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович. Діяльність гуманістів сприяла відродженню національної самосвідомості українського народу. Довгий час в Україні не було ні вищих навчальних закладів, ні гуманістичних науково-культурних осередків, бракувало вчених і освічених людей. Епоха західноєвропейського Відродження, яка у центр свого суспільного вчення поставила талановиту людину, давала змогу здібній українській молоді, часто незважаючи на соціальне становище й віросподівання, здобувати освіту у вищих навчальних закладах європейських країн. Мислителі українського походження ставали відомими не тільки в культурному житті Речі Посполитої, а й далеко за її межами. Так, Юрій Дрогобич (близько 1450-1494 рр.) навчався у Краківському і Болонському університетах – найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, де пізніше викладав математику й астрономію. Крім того, у 1481 -1482 рр. він посідав у Болоньї посаду ректора університету медиків та вільних митців. Повернувшись до Кракова, Юрій Дрогобич викладав медицину й астрономію в Ягелонському університеті.
Найяскравішою постаттю в українському гуманізмі був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.), який великого значення надав ідеям свободи, справедливого суспільного ладу. Оріховський веде суперечку з середньовічними мислителями, які відстоювали ідею теократичної держави, стверджували, що держава є знаряддям для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. Основою виникнення держави, зазначав він, є залежно від умов життя воля людей і природжений інстинкт до суспільного життя. Держава, на його думку, повинна мати ряд обов'язків щодо громадянина, серед яких є гарантія права і пожитку кожного індивіда. Але і останній має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна спрямовуватися передусім на інтереси держави. Законові, який становить гарантію розвитку та існування держави, повинні підкорятися, за Оріховським, усі, навіть королі. Закон, - зазначає мислитель, – душа і розум вільного королівства і його правитель мовчазний, сліпий, глухий, а король -лише мова, очі і вуха закону, він завжди чинить так, як велить закон.
Будучи ідеологом «шляхетської республіки», Оріховський разом з тим не проти короля, який був би «вустами королівства», дбав про збереження добра всіх людей, а не тільки власного. Оріховський хоче бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього й лагідного.
Розвиток суспільно-політичного та ідейного життя в Україні у цей період був тісно пов'язаний з розв'язанням проблеми вибору подальшої історичної долі її народу, прагнення різних соціальних кіл до цього були далеко не однозначними, залежно від успіхів національно-визвольного руху. На перший план висувались то одні, то інші варіанти. Одним із таких варіантів було прийняття Брестської унії 1596 р., тобто возз'єднання католицької та української православних церков. Ця подія була не тільки церковною справою, вона мала глибший суспільно-політичний зміст. Тривалий час радянська історіографія оцінювала унію як антиукраїнську, антинародну акцію, пов'язану з полонізацією і окатоличенням народних мас. Цікаво відзначити, що оцінка унії переважною більшістю істориків та філософів збігалась з позицією руської православної церкви. Сама церковна унія вважалась результатом {єзуїтських інтриг, егоїстичних прагнень верхівки тодішньої української православної церкви, які начебто більше думали про своє особисте збагачення, ніж про долю народу. Звичайно, така оцінка церковної унії є надто однобічна і не дивно, що в сучасних наукових дослідженнях вона піддається перегляду.
Сама ідея унії в Україні була сприйнята неоднозначне. Вона мала і своїх прихильників, і відвертих ворогів. Слід зазначити, що серед прихильників унії були не тільки представники духовенства, але й відомі репрезентанти української культури. Навіть такі діячі, як ректор Львівської братської школи Й.Борецький, засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила виявляли певні хитання у бік унії. Ще більшою мірою трагедія народу, в якого відбирали свою і нав'язували чужу віру, мову, культуру, пройшла через особисту долю інших його синів, до яких належали Кирило Транквіліон Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Намагаючись зблизити вітчизняну духовну культуру з західноєвропейською, підняти її на політичний рівень, вони виявились «нестійкими» у вірі, прийняли унію й католицизм, а Смотрицький і Сакович навіть писали спрямовані проти православ'я полемічні трактати. Якою б не була особиста мотивація цього переходу, вона відбивала нестійкість і коливання середньої шляхти, інтереси якої згадані мислителі відображали.
Піднесення антифеодального народно-визвольного руху в Україні наприкінці XVIст. активізувало політичне й духовне життя українського суспільства. Загострилась боротьба і в сфері ідеології. Саме в цей період в Україні відроджується і розвивається полемічна література, яка в кращих своїх зразках показувала справжню сутність польсько-католицької експансії, палко закликала народ до боротьби з нею, чим відіграла прогресивну роль в ідеологічній боротьбі того часу.
Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду блискучих письменників-полемістів – Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький (у ранній період його діяльності) Захарія Копистинський та ін. Найхарактернішою ознакою української полемічної літератури була її гостра публіцистична спрямованість, органічний зв'язок з актуальними питаннями політичної боротьби свого часу, філософське осмислення суспільних проблем. Водночас ідейна боротьба полемістів проти католицизму виражала політичну боротьбу різних соціальних груп українського суспільства. Письменники-полемісти були виразниками дум і почуттів головним чином тих суспільних станів, які виступали проти польсько-шляхетського гніту та насильного покатоличення. Так, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Юрій Рогатинець виражали антифеодальні настрої найбільш визискуваних верств суспільства - закріпаченого селянства та міських низів. Погляди та ідеологію маєтних станів українського суспільства, які стояли в опозиції до унії та католицизму, відстоювали Г. Смотрицький, В. Суражський, Хр. Філарет, 3. Копистинський та ін. Ці полемісти, виражаючи інтереси дрібної та середньої шляхти, нижчого духовенства, заможних городян, боролись лише проти засилля магнатів, але не виступали проти основ феодального ладу.
Новий етап української полемічної літератури був пов'язаний з діяльністю засновника Києво-Могилянської академії Петра Могили. Митрополит добре розумів, що католицька ідеологія століттями удосконалювалась на Заході. Вона поставила собі на службу практично всі гуманітарні науки. Щоб успішно протистояти католицизму, П. Могила вирішує провести таку саму роботу стосовно православ'я. Всіма силами й засобами він спрямовує своїх однодумців у це русло. У світ виходять полемічні трактати С. Коссова, А. Кальнофойського та інших київських вчених, змінюється тактика самої полеміки. Письменники не зачіпають католицької обрядовості та догм, їхнє ставлення до католицької церкви зовсім не вороже. Така тактика, можливо, пояснюється тим, що київські полемісти не хотіли загострювати стосунків з католицькою адміністрацією в Україні. Вони ставили перед собою завдання піднести роль православної церкви в житті суспільства, добитися її рівноправності з католицькою церквою, проводити мирну полеміку з ідеологами католицизму. В своїх працях вони доводили, що православна церква, що має свою давню історію, володіє законним правом на своє існування.
Національно-визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі, на чолі якої став Богдан Хмельницький, не була спочатку спрямована проти короля, а лише проти «затятої шляхти». Б. Хмельницький намагався навіть виправдати її і з юридичної точки зору. Він, зокрема, підкреслював, що король зобов'язався раніше захищати гетьмана і військо від утисків, давати вільний розвиток вірі православній, однак король порушив свою клятву і тим самим звільнив українців від своєї присяги й підданства. Український народ вступив у тяжку боротьбу «за своє благочестя», «за цілісність вітчизни», за свої колишні «права і вольності», які зневажалися панами ляхами, за «посполитий і простодушний народ», котрий вони хотіли «запрягти в ярмо невільницьке».
Волелюбний український народ ніколи не мирився з тим, що з ним не хотіли рахуватись. Про це свідчить вся подальша політична думка та історія українського народу. Про небажання бути чиєюсь колонією говорить і Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика.
Ще задовго до проголошення американської Декларації незалежності, говорив про права України на самовизначення й незалежне
державне існування Пилип Орлик, обраний козацькою радою 5 травня 1710 р. в Бендерах гетьманом України. Тоді ж сам Орлик склав зі своїми виборцями та запорожцями договір, що має назву «Бендерської Конституції». Вона перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам'яток політичної думки того часу в усій Європі.