Важливим у цьому відношенні є й політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України», написаний ним для оборони національно-державних прав України перед європейськими урядами.
Ідеї визволення України від «чужого панування» (Конституція Пилипа Орлика), ідеї «людського і природного права» козаків на свободу, права народу «протестувати» проти гніту (політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України»), матеріалізовані в українських політично-юридичних документах на початку XVIIIст., є найспівзвучніші, а подекуди навіть випереджують у часі ідеї «суспільного договору» французьких енциклопедистів.
Незважаючи на надзвичайно складні суспільно-політичні умови в Україні, політична думка продовжувала існувати. Вона знаходила свій вираз у вченні про державу, її ставленні до церкви. Значний внесок у його розв'язання зробили діячі Києво-Могилянської академії. І в цьому питанні можна побачити вираз інтересів різних суспільних верств, різних політичних напрямків. Різними, наприклад, були погляди на співвідношення церкви і держави у Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.
Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Намагаючись пристосувати церкву до нових суспільно-політичних умов, С. Яворський підтримував нововведення стосовно розвитку армії, флоту, економіки, освіти, однак він не міг не бачити, що ці перетворення вели до секуляризації духовного життя країни, до його послаблення. Захищаючи інтереси церкви, С. Яворський відстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави, що обмежували церковний вплив у суспільному житті, активно виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Своєю церковною політикою С. Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного арбітра у всіх справах моралі та суспільного життя. Не зайвим є нагадати, що С. Яворський був у дуже добрих стосунках з гетьманами І. Мазепою та П. Орликом. З останнім він тривалий час листувався і подавав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.
Не можна не згадати й українських просвітників, а саме Я.П. Коземського, С.Я. Десницького, В.П. Капніста, В.Н. Карязіната ін.
Таким чином, в українській політичній думці XV– XVIIIст. знайшла свій вираз боротьба українського народу за соціальне і національне визволення. Власне, у цій боротьбі виражались інтереси різних класів, соціальних угруповань, відбилася криза феодально-церковного світогляду, формувалось нове, буржуазне вчення про державу і право.
Отже, незважаючи на те, що українські землі були загарбані іноземними поневолювачами, політична думка продовжувала свій розвиток. Вона знайшла вираз у діяльності гуманістів, діячів братських рухів. Завдяки цій діяльності пробуджувалась національна самосвідомість українського народу, а відтак і боротьба за його визволення.
Без перебільшення можна стверджувати, що в перші десятиліття другої половини XIXст. домінуючими в політичному житті України були проблеми ліквідації кріпацтва в економіці, соціальній та правовій сферах. Відповідно, на фоні кризи феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного укладу народились у 40-х роках XIXст. певні ідеї, суспільно-політичні погляди.
У 1845-1846 рр. в Києві виникла таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші. Програма братства, викладена у „Книзі буття українського народу” та інших документах, передбачала боротьбу проти самодержавства, кріпосного права, за федерацію слов’янських республік, з наданням кожному народові автономії. Братство відстоювало ідею свободи та рівності для всіх слов’янських народів, насамперед — українського, що багато століть зазнавав колоніального гноблення.
М. Д. Драгоманов (1841-1895) вважається „батьком української політології”. Він вперше у світовій практиці обґрунтував небезпеку унітарних держав і виступив за автономно-федеративний устрій держави, на основі якого можуть бути вирішені соціально-економічні, державно-політичні і національні проблеми. Основою федеративної держави Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що вирішує всі внутрішні справи на своїй території.
Особистість Драгоманов вважав найвищою цінністю й основою будь-якого соціального порядку. Проте це можливо лише за умови об’єднання людей в асоціації („громади”) на засадах самоврядування.
І. Я. Франко (1856-1916) – поет, публіцист, філософ, вчений, світогляд якого формувався під сильним впливом Т. Шевченка. Він вкрай негативно ставився до політичної системи Російської імперії і до того становища, у якому перебував у цій імперії український народ. Чималий інтерес Франко проявляв і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас він піддав гострій критиці ряд марксистських положень, передбачив вкрай негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.
Особливе місце в працях Франка посідали національні проблеми в майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам.
М. С. Грушевський (1866-1934) – автор близько двох тисяч книг, статей, рецензій, фундатор української історичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських народів і, насамперед, України і Росії, дозволили йому говорити про існування об’єктивних законів, що визначають політичне життя націй, народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгоманова про децентралізацію держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський визначив федеративний устрій держави як найбільш прийнятний для багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з національно-територіальних утворень, наділених місцевим самоврядуванням. Причому значна частина владних повноважень повинна бути передана на місця, у тому числі право приймати місцеві закони.
Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади Монтеск’є. Ці ідеї не менш актуальні і в наш час. Якщо горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов’язане з необхідністю звільнення багатьох народів від поневолення (колоніалізму) і ліквідації будь-яких форм гноблення, що існують донині.
Лютнева революція 1917 р., повалення дому Романових створили сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності України. Ми вже говорили про політичні погляди М. Грушевського, тому зупинимося на поглядах М. Хвильового й В. Винниченка, які на відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, надаючи йому національного змісту.
М. Хвильовий закликав українців орієнтуватися на культурні процеси Європи, а не на Росію, виставляючи ідеал європейської людини - людини-громадянина, творця культурних, суспільних і політичних цінностей та рушія історії. На його думку, українське суспільство, яке створило передумови для самостійного економічного та інтелектуального розвитку, не погодиться на панівне становище російської культури за таких обставин. Українська інтелігенція повинна негайно стати на бік активного молодого українського суспільства й назавжди покінчити з ідеєю будувати в Україні російську культуру. Боротьба за усамостійнення української культури ставила Хвильового на самостійницькі позиції. Він не тільки поборник української культурної окремішності, він - самостійник-державник.
Винниченко пройшов складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської Федеративної республіки до відродження самостійної української державності. Найповніші його погляди щодо національного відродження України проявилися в праці "Заповіт борцям за визволення", написаній у 1949 р. Осмислюючи уроки української історії, він проаналізував у історичному аспекті характер і цілі української еміграції, визначив її роль у розбудові вільної, суверенної України. В.Винниченко вважав, що Українська держава, українська державність є. її створив народ, уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Проте існуюча українська державність не може задовольнити потреб національного відродження. Вона не є самостійною, вона не незалежна, вона опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але суть її, держави, є. Вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її. В "Заповіті борцям за визволення" однозначно висловлене негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова. В. Винниченко відкидав таку ідеологію, оцінюючи її як фашистську, ворожу українському народові. При цьому феномен такого націоналізму пояснював своєрідно – як особливий різновид тоталітаризму.
Закінчення громадянської війни і перехід до НЕПу створили спочатку певні сприятливі передумови для розвитку політичної думки в Україні. Але вже в 20-ті роки намітилась тенденція до повної політизації громадського наукового життя. Наявність цієї тенденції дала змогу виділити в історії політичної думки два етапи: перший - з початку 20-х років до початку 30-х, другий - 30-ті роки. В рамках першого політична думка розвивалась в економічному й суспільно-політичному контексті практичної реалізації НЕПу. В той час уже були чітко сформульовані основні постулати марксистського підходу до суспільно-політичних наук. Так, на XIIВсесоюзній конференції РКП (б) у 1922 р. вказувалось на необхідність піднести роботу науково-комуністичної думки, щоб мати можливість вести лінію «войовничого матеріалізму» і всієї ідеології революційного марксизму.