Останнім із трьох ідеологічних плинів був розроблений соціалізм. До 1848 р. мало хто міг навіть подумати про нього як про якесь самостійне ідеологічне навчання. Причина цього складалася, насамперед, у тім, що ті, хто після 1789 р. стали називати себе «соціалістами», усюди вважали себе спадкоємцями й прихильниками Французької революції, що насправді ні в чому не відрізняло їх від тих, хто став називати себе «лібералами». Навіть у Великобританії, де Французька революція переважною більшістю сприймалася з осудом, і де в чинність цього «ліберали» заявляли про інше історичне походження свого руху, «радикали» (які в більшому або меншому ступені стануть у майбутньому «соціалістами»), як представляється, споконвічно були настроєні більш войовничо, ніж ліберали.
По суті справи, тим, що особливо відрізняло соціалізм від лібералізму як політична програма й тому ідеологічного навчання, була впевненість у необхідності серйозно допомогти прогресу в досягненні вартих перед ним цілей, оскільки без цього процес буде розвиватися дуже повільно. Коротко говорячи, суть соціалістичної програми складалася в прискоренні історичного розвитку. От чому слово «революція» їм більше імпонувало, чим «реформа», що, як їм здавалося, має на увазі лише терплячу, нехай навіть сумлінну, політичну діяльність, втілену в очікування в моря погоди.
Як би те не було, зложилися три типи відносини до сучасності й «нормалізації» змін: наскільки можливого обмеження небезпеки; досягнення щастя людства найбільш розумним образом; або прискорення розвитку прогресу за рахунок жорстокої боротьби з тими чинностями, які йому всіляко протистояли. Для позначення цих трьох типів відносин у період 1815 - 1848 р. увійшли у вживання терміни консерватизм, лібералізм і соціалізм.
Слід зазначити, що кожний тип відносин заявляв про себе в опозиції до чого. Консерватори виступали як супротивники Французької революції. Ліберали - як супротивники консерватизму (і монархічного ладу, до реставрації якого він прагнув). А соціалісти виступали в опозиції до лібералізму. Наявність такої великої кількості різновидів кожного із цих ідеологічних плинів, насамперед, пояснюється критичним, негативним настроєм у самому їхньому визначенні. З погляду того, за що виступали прихильники кожного із цих таборів, у самих таборах існувало багато розходжень і навіть протиріч. Справжня єдність кожного із цих ідеологічних плинів складалося лише в тім, проти кого вони виступали. Це обставина досить істотно, оскільки саме це заперечення настільки успішно споювало всі три табори протягом приблизно 150 років або біля того, принаймні, до 1968 р. - дати, до питання про значення якої ми ще повернемося.
«Предмет» ідеології
Оскільки, по суті справи, ідеологічні навчання є політичними програмами, що мають метою розглянути й дати оцінку проблем сучасності, кожної з них потрібно «предмет», або основний політичний фактор. У термінах сучасної політичної лексики його стали називати питанням про суверенітет. Французька революція зайняла в цьому питанні абсолютно чітку позицію: замість суверенітету абсолютного монарха вона проголосила суверенітет народу.
Нове вираження про суверенітет народу є одним з найбільших досягнень сучасності. Навіть незважаючи на те, що через сторіччя ще тривали затяжні баталії проти цього нового ідола - «народу», з тих пор ніхто не зміг скинути його з п'єдесталу. Але перемога виявилася помилковою. Може існувати єдина думка про те, що народ є сувереном, але із самого початку так і не було досягнуто єдиної думки про те, що таке «народ». Більше того, жодне із трьох ідеологічних навчань так і не має чіткої позиції в цьому лоскітливому питанні, що, проте, аж ніяк не заважає їм відмовлятися визнати розпливчастість поділюваних ними поглядів.
Найменш невизначену позицію, здавалося б, займають ліберали. «Народ», як вони вважають, становить суму всіх «особистостей», кожна з яких являє собою вищого власника політичних, економічних і культурних прав. Особистість є основним історичним «суб'єктом» сучасності. Оскільки тут не представляється можливим розглянути величезну спеціальну літературу, присвячену індивідуалізму, я обмежуся згадуванням трьох питань - головоломок, навколо яких дотепер продовжують вестися гострі дебати.
1. Всі особистості, говорять нам, повинні бути рівними. Але хіба можна тлумачити це висловлення в буквальному значенні слова? Очевидно, що ні, якщо мова йде про право прийняття незалежних рішень. Ніхто не має на увазі надавати право прийняття незалежних рішень немовлям. Але тоді виникає питання, якого віку треба досягти, щоб одержати таке право? У різні часи відповіді на це питання давалися різні. Якщо допустити, що «діти» (хто б не входив у цю категорію) не можуть користуватися цими правами через незрілість їхніх суджень, із цього треба висновок, що незалежна особистість є кимсь, чиє право на незалежність визначається іншими людьми. Тоді виходить, що якщо існує можливість, щоб хтось іншої судив про те, може та або інша особистість здійснювати свої чи права ні, виходить, до тих, хто не може цього робити, можуть бути прилічені й іншої категорії людей: старезні старі й баби, недоумкуваті, психічно хворі, що перебувають у висновку злочинці, представники небезпечних класів, біднота й т.д. Такий список, мабуть, не фантазія. Я пишу тут про це не для того, щоб обговорювати питання про те, можуть чи ні представники кожної із цих груп брати участь, скажемо, у голосуванні, я просто хочу підкреслити, що не існує такого чіткого вододілу, що відокремлював би тих, хто може користуватися своїми правами, від тих, кому в цьому може бути відмовлене на законній підставі.
2. Навіть якщо ми обмежимо обговорення тими особами, які визнані соціально «відповідальними» і в чинність цього маючи законне право повністю користуватися всіма своїми правами, може трапитися так, що використання своїх прав одною людиною не дасть іншому можливість зробити те ж саме. Як ми повинні ставитися до такої ймовірності? Уважати, що вона являє собою неминуче слідство громадського життя, з яким ми повинні упокоритися, або що це - порушення прав другої людини, що ми зобов'язані запобігти або за яке покарати? Дуже заплутане питання, на який завжди давалися лише часткові й незрозумілі відповіді, як в області політичної практики, так і на рівні політичної філософії.
3. Навіть якщо всі люди, що мають право повною мірою здійснювати свої права («громадяни»), ніколи не будуть зазіхати на права інших громадян, вони, проте, цілком можуть не дійти згоди щодо якогось колективного рішення. Що робити в такому випадку? Як нам примирити різні позиції? Це одне з найважливіших невирішених питань політичної демократії.
Не можна не віддати лібералам належного, принаймні, у тім, що вони широко обговорюють питання, хто є тим особою, що наділена суверенітетом. У принципі, консерватори й соціалісти теж повинні були б обговорювати цю проблему, оскільки як ті, так і інші, висували інших «суб'єктів» суверенітету, ніж особистість, однак їхнього обговорення були істотно менш повними. Якщо «суб'єкт» не є особистістю, хто ж він тоді? Визначити це досить складно. Подивимося, наприклад, що писав про цьому Едмунд Берк в «Міркуваннях про Французьку революцію»:
Природа людська непроста; об'єкти, що становлять суспільство, являють собою надзвичайно складні явища; тому жоден простий спосіб наділення владою або її застосування не може не відповідати природі людської, не визначати якість його вчинків.
Якби не було відомо, що цей текст спрямований проти французьких революціонерів, можна було б припустити, що він покликаний засудити абсолютних монархів. Ситуація злегка проясниться, якщо ми звернемося до іншого виречення Берка, зробленому їм за десять років до того в його «Мові по питанню про економічну реформу»: «Особистості Проходять мимо як тіні, але держава залишається незмінним і стабільним».
Підхід Бональда істотно відрізняється, оскільки він наголошує на визначальній ролі церкви. Проте, у його поглядах знайшов відбиття один істотний елемент, властивим всім різновидам консервативної ідеології, - значення, що вони приділяють таким соціальним групам, як родина, корпоративні об'єднання, церква, традиційні «суспільства», - які стають для них «суб'єктами», наділеними правом політичної дії. Інакше кажучи, консерватори віддають пріоритет всім цим групам, які можуть розглядатися в якості «традиційних» (і в чинність цього безперервність), заперечуючи при цьому зв'язок консерватизму з якою-небудь «сукупністю», що виступає як політичний фактор. З висловлень консервативних мислителів ніколи не було ясно, на основі чого варто ухвалювати рішення щодо тім, чому та або інша група втілює в собі безперервність. Адже, так чи інакше, завжди виникали якісь доводи, що заперечували королівський родовід.
Як уважав Бональд, більшою оманою Руссо й Монтеск'є було саме те, що вони «уявили собі... природний стан природи, що передувало виникненню суспільства...» Зовсім навпаки, «щира природа суспільства... становить те, чим це суспільство, цивільне суспільство, є в цей час...». Але таке визначення з'явилося пасткою для самого автора, оскільки воно надавало законну чинність тому сьогоденню, що всіма чинностями перешкоджало «реставрації». Однак чітка логіка ніколи не становила ні сильну сторону, ні головний інтерес тієї полеміки, що вели консерватори. Вони, скоріше, були стурбовані тим, як стане поводитися та більшість, що виникло завдяки тому, що окремі особистості одержали виборче право. Їхній історичний суб'єкт був набагато менш активним, чим у лібералів. Вони думали, що гарні рішення приймаються повільно й рідко, і більшість таких рішень уже було прийнято раніше.
Якщо консерватори відмовлялися віддавати пріоритет особистості як суб'єкт історії, виступаючи на захист невеликих, так званих традиційних угруповань, то соціалісти відмовляли особистостей у пріоритеті на користь набагато більше численної групи людей, що становлять народ у цілому. Аналізуючи соціалістичну думку раннього періоду, Г.Д.Х. Коул відзначав: