Як бачимо, мовний контраст Схід-Захід дуже суттєвий. Чи є спроби змінити цю ситуацію? Є. Скажімо, у 2006-2007 навчальному році статус україномовного на Донеччині мають: 661 заклад дошкільного виховання (що складає 56,7%); 612 шкіл, що становить 53,4% (у 1991 було 100 малих сільських шкіл), державною мовою навчаються 26% тобто 113750 учнів (у 1991 р. було всього 3%); 13 професійно-технічних училищ (11% по Донеччині). Державною мовою навчаються 32,1% і 2,5% учнів системи професійно-технічної підготовки. Це за офіційними даними. Але така кількісна картина не переростає у якісні зміни внаслідок відсутності мовного оточення, відсутності як чіткої державної мовної політики, так і волі керівників на місцях.
Отже, українська мова на Сході і Півдні не є сьогодні об'єднуючою. Так, у місті Донецьку, де за останнім переписом проживає 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від 1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську (мову українського громадянства) назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську – 76,9% українців.
В існуючих мовних реаліях на Сході об’єднавчим може бути гасло досягнення фактичної реальної двомовності, що в порівнянні з сьогоднішнім станом речей може суттєво розширити сферу вживання української.
При всій важливості фактора мови за нинішніх можливостей впливу на соціум він є більш регульованим, ніж система цінностей, що історично склалася. Яка ж система цінностей людності регіону Донбасу?
Слід зауважити, що Південно-Східна Україна і Донбас є історично українським регіоном, це частина території Запорозької Січі, зокрема Донеччина – Кальміуської паланки. Цей регіон заселяли і освоювали різні етноси, серед яких українці у ХVІІІ ст. складали 73,8% (на Донеччині 61,3%), росіяни – 12,2% (20,5%), молдавани і румуни – 6,2% (2,5%), греки – 3,7% (7,3%), вірмени 2,6% (6,1%) [9, 10]. Як бачимо, попри українську домінанту Донеччина була дещо більш етнічно строката, ніж вся Південно-Східна Україна ще 250 років тому. У ХІХ-ХХ ст. залюднення регіону протікало виходячи із його промислового значення. На шахти Донбасу вербували людей з усієї Росії, а потім Радянського Союзу. Сюди їхали на заробітки і на поселення після відбування строків ув’язнення. Внаслідок цього в краї витворився своєрідний склад населення, де переважали заробітчани і переселенці. На Луганщині у 1941 р. проживало 2 млн., а на Донеччині – 3,4 млн. чол. Плинність населення в подальші (воєнні і повоєнні) роки просто вражає. У 1943 р. на Луганщині залишилося 0,7 млн. чол., на Донеччині – 1,6 млн. чол. Керовані зовнішні міграції (мобілізації, депортації тощо) у 1952-1959 роки в Луганську і Сталінську (нині Донецьку) області складали понад 4,6 млн. чол. За цей же час з регіону вибуло (втекло від незвично важких умов праці і життя) 3,6 млн. чол. [8]. Така “сепарація” залишала на Донбасі тільки людей, спроможних витримувати специфічно важкі умови, а також тих, кого примусили тут жити і працювати. Основні галузі регіону Донбасу – металургійна, гірнича, хімічна і важке машинобудування характеризуються аномально підвищеним травматизмом. За рівнем небезпеки вибухів рудникового газу і пилу, викидів вугілля і газу, рудникових пожеж Донбас є чи не найнебезпечнішим у світі, кількість загиблих на шахтах на рік – 250-350 чол. по регіону. Екологічне забруднення за рядом показників перевищує гранично допустимі концентрації (ГПК) від декількох до десятків разів. Додамо сюди ще й голодування та репресії, які не оминули регіон у радянські часи [11]. В цих умовах стрес був і є постійним станом людей. Саме стрес, за класичними уявленнями, стає відправним пунктом переоцінки цінностей особистості [12, 13]. Особистість “перемелюється” постійним стресом, ціннісні установки спрощуються, залишаються тільки базисні – самозбереження, матеріальне забезпечення і продовження роду. Правляча партія протягом десятиліть культивувала псевдоцінності або викривлювала систему цінностей – притлумлюючи (а то й вилучаючи) одні і гіперболізуючи інші – стаханівський рух, соціалістичне змагання, героїв праці, трудові династії тощо. Всі інші запити виводилися на другий-третій план. Особистість в цих умовах стає космополітичною, нівелюється відчуття культурної або(та) політичної спільноти, не важливими стають національна ідея, рідна мова, батьківська віра тощо. Характер людини стає жорстким, мова спрощеною, сленговою (інколи її зовсім заміняє брудна говірка), але готовність до захисту базисних (останніх!) цінностей – високою. Не у сфері своїх особистих базисних цінностей на таких людей дуже легко діяти адмінресурсом [14]. Чи не це – ментальний портрет Донбасу?
Водночас, як протест, у одиниць в таких умовах може проявитися яскравий протилежний процес – вивищення особистості до вершин національної самосвідомості, загальнолюдських цінностей свободи, правди, – аж до самопожертви як протестного засобу виправлення ситуації. Згадаймо – саме в такому “критичному” регіоні, яким є Донбас народився і зріс геній В.Сосюри, В.Стуса, звідси родом І.Дзюба, М.Шаповал, М.Руденко.
Відзначена ментальна специфіка донбасівців віддзеркалюється в ряді характеристик регіону. Візьмімо, наприклад, інфраструктуру культурних закладів Донеччини (4841,1 тис. осіб за переписом 2003 р.) у порівнянні зі Львівщиною (2626,5 тис. осіб). На Донеччині вона значно бідніша [15]:
Заклад культури | Донеччина | Львівщина |
Театри | 5 | 10 |
Бібліотеки- книжковий фонд на 100 осіб | 1011530 | 1432558 |
Кінотеатрів | 156 | 226 |
Клуби | 780 | 1417 |
Відвідування населенням закладів культури та мистецтва у середньому на рік: Львівщина – 16 разів (на 100 осіб), Донеччина – 9. Попри розгалужену мережу вищих навчальних закладів на Донбасі (Донеччина за їх кількістю займає 3-є місце в країні після Києва та Харкова [20]), середній освітній рівень донбасівців на початку ХХІ ст. один з найнижчих в Україні – на Донеччині 19-25 місце, на Луганщині – 24-27 місце [16].
До речі, дуже промовисті назви деяких мікрорайонів і навіть населених пунктів на Донбасі: Харцизьк (від “харцизяка”?), “нахаловка”, “собачьовка” і т.п., які до сих пір сусідують з вулицями, площами, проспектами Постишева, Леніна, Ілліча і т.д. свідчать про індиферентність, невибагливість, незацікавленість мешканців що-небудь міняти. Схоже, що цьому питанню людність просто не надає такого значення, як на Заході України. Для людини з постійним стресом або тимчасового заробітчанина не має великого значення в якому місті, районі чи на якій вулиці він живе. Має значення інше – скільки він заробляє. Такий підхід стійкий і змінити його – це змінити ціннісні орієнтири населення.
Тепер декілька слів про релігійні організації на Донеччині. Попри строкату релігійну картину – у області діє 49 конфесійних напрямків, майже 96% всіх релігійних організацій складають християнські конфесії [17]. Особливість же Донеччини навіть не в тому, що переважає УПЦ МП (35%) проти УПЦ КП (4-5%) а, по-перше, в активності протестантських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як в Україні – до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населення зростанні авторитету і активності мусульманських та іудейських громад (на 1.01.2007 на Донеччині діють 19 мусульманських організацій включно з єдиною в Україні медресе і 18 іудейських), по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичний вибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого і стабільного релігійного обличчя у регіону, невеликий вплив церкви на світське життя, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан, змальований нами вище.
Отже, система цінностей мешканців Східної України, зокрема Донбасу, дуже суттєво відрізняється від системи цінностей Заходу і Центру України. На Сході люди мислять і діють не з міркувань етнічних, релігійних, культурницьких потреб, а швидше утилітарно практичних, прагматично-ситуативних. Добре це чи погано для процесу державотворення? І добре, і погано. На сьогодні швидше добре, бо різні інтереси Сходу і Заходу залишають можливість для компромісу, виключають жорсткі протистояння Схід-Захід. А погано в перспективі, бо регіон з людністю без чітких ідейних, релігійних переконань, культурних і мовних традицій, але з потужною економікою не має шансів на роль “локомотива” державотворення. Його ж роль в культурно-гуманітарній, мовній, духовній сфері – пасивного спостерігача, почасти - “розмивача” ціннісних орієнтирів інших регіонів.
Національно-культурна ідентифікація. За В. Хмельком [7], етнічна структура дорослої людності в Україні станом на початок ХХІ століття (2003-2005 роки) у відсотках така: 62,9 – щирі українці, 22,5 – українсько-російські біетнори, 10,0 – щирі росіяни, 4,6 – інші. Дві третини біетнорів за одноетнічним самовизначенням – українці (кожний п’ятий із загальної кількості українців), одна третина біетнорів – росіяни (двоє з кожних держкомстатівських п’ятьох).
Національно-культурну самоідентифікацію жителів Донбасу можна оцінити за даними опитування, яке у 1991 і 1996 роках провели місцеві газети „Жизнь Луганска” і „Наша газета”. 54,9 % 1991 року і 45,4 % 1996 року від числа опитаних визначили: „Населення Донбасу – особлива спільність людей, що мають джерела як в Україні, так і в Росії” - тобто українсько-російські чи російсько-українські біетнори. 16,4 % (1991 р.) і 10 % (1996 р.) вважали, що „тут живуть переважно українці”. 9,4 % (1991 р.) і 31,9 % (1996 р.) констатували, що „тут живуть переважно росіяни і представники інших народів, що обрусіли”. 6,4 % (1991 р.) і 7,5 % (1996 р.) відповіли: „Населення Донбасу – це денаціоналізовані елементи”. 11,9 % (1991 р.) і 5,2 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю. Культурне майбутнє Донбасу респонденти визначали так: 53,2 % (1991 р.) і 13,3 % (1996 р.) відповіли, що „відбудеться українізація”; 4,9 % (1991 р.) і 7 % (1996 р.) задовільно відповіли на оцінку „відбудеться русифікація” і 24 % (1991 р.) і 36,6 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю [21].