СХІД УКРАЇНИ В ІНТЕгРАТИВНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Вступ
Після розпаду СРСР на окремі національні держави перед останніми постали проблеми консолідації, інтеграції їх земель і регіонів на основі власних (національних) цінностей. “Гравцями” у цьому вельми непростому процесі в Україні, як і кожній державі, є і державний Центр, і регіони, і зовнішні учасники. Багато дослідників державотворчих процесів роблять акцент на особливостях національної інтеграції в полікультурному суспільстві [1]. Мета нашої роботи визначити роль і місце Східної України, зокрема Донбасу в більш широких інтегративних процесах сучасного державотворення, які включають не тільки культуру, але й економіку, політику, науку тощо.
Методологічною основою дослідження доцільно прийняти запропонований нами раніше [2] аналіз консолідаційних чинників або їх складових, які регіон привносить (і якою мірою привносить) або не привносить у загальнонаціональний інтеграційний процес та загроз для інтеграції України.
Основна частина
Єдина загальнонаціональна ідеологія – найважливіший фактор консолідації суспільства. Це найбільш стійкий в часі (на сторіччя), потужний і всеохопний чинник соціальної, політичної та культурної інтеграції. Слід констатувати, що, на жаль, ще й до сьогодні немає чітко сформульованої української національної ідеї – одні її розуміють як державотворчу, інші – як ідею української культури, треті – як ідею відновлення моці України-Руси [3]. Якщо ставити перед собою мету дати формулу національної ідеї, то слушно послуговуватися тими конструктами, які вже “спрацювали”. Як правило, такі формули містять у собі ряд підтекстів, перекидають місток “минуле-майбутнє”, відповідають глибинним сподіванням всіх – від лідерів нації і регіонів до простих трударів. Серед таких апробованих в Україні формул на початку 1990-тих була ідея духовно і матеріально багатої нації – вона відсуває на задній план питання “соціалізм чи капіталізм?”, не є ворожою для неукраїнців, і у висліді консолідує всіх громадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і Східна Україна, промисловий Донбас виступили як найбільш консолідуюча і державотворча спільність, проголосувавши на рівні 93% за незалежність України. Причому саме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими і вже цілком однозначно – найорганізованішими – опонентами радянського режиму.
Загальнонаціональна ідеологія – це взаємоврахування інтересів різних сил суспільства. В українських реаліях – це взаємоврахування інтересів Сходу і Заходу. Цікаво, що ще перед розпадом Союзу в літературі з’явилася майже пророча оповідь про двох лідерів – російськомовного східняка-шахтаря і україномовного західняка, які порозумілися і дали початок радикальним змінам в Україні. Були факти такого порозуміння і в житті. Так під час “оксамитової революції” 1990-х років шахтарські страйкоми Донбасу разом з першою українською масовою громадсько-політичною організацією – Товариством української мови, точніше його Донецькою філією разом виступали за відродження в Донецьку української школи (копія відповідного листа у республіканські, обласні, міські владні структури та до преси поміщена в книзі [4]). Тобто на початках відродженої Української держави настрої національно-демократичних і робітничих рухів регіону Донбасу корелювали в принципових питаннях, що створювало добрий грунт для подальших інтегративних процесів. На жаль цей делікатний процес не набув розвитку – йому завадили і внутрішньопартійні чвари, поділи молодих українських партій популярних серед робітників Сходу (зокрема у Республіканській партії зразка 1990-тих), і акцентація РУХу на мовно-культурних проблемах, в той час як соціально-економічні відсувалися на другий план. У робітничих рухів Донбасу навпаки – програмними домінували соціально-економічні питання. Спроби зближення позицій шляхом перебудови самого РУХу були втрачені у середині 1990-х років. Згадаймо хоча б пропозицію Д.Павличка про поєднання еліт у РУСі, яка не пройшла на партійному з’їзді РУХу, внаслідок чого Л.Кравчук його покинув. Пропозиція, висунута донеччанами-рухівцями у 1996 р. щодо нової кадрової політики з опорою на авторитетних професіоналів з регіону, нової програми РУХу зі збільшенням ваги соціально-економічних факторів, теж не пройшла (на нараді в Києві були присутні В.Чорновіл, В.Черняк, В.Коваль та ін., від Донецька – В.Білецький), що обумовило подальше віддаляння націонал-демократів РУХу від робітничих рухів і регіону промислового Сходу. Тобто процеси дезінтеграції та спроби інтеграції “Схід-Захід” йшли давно.
Отже, інтеграція регіонів можлива на грунті поєднання в одне ціле “романтизму” Заходу України і “прагматизму” Сходу. Це поєднання втілюється у простій і загальнозрозумілій формулі: "Україна – наш дім" або “Україна – наш дім, а Київ – мати городів руських”.Проти такої формули немає застережень ні на Заході, ні на Сході. Образ спільного “українського дому” має державотворче наповнення, згадка про першооснову Києва (Київської Русі) – консолідуюча як у ретроспективному, так і перспективному плані.
Лідери як консолідаційний чинник. Приналежність лідера всій нації, народу певним чином “відчужує” його від регіону: президент Л. Кравчук, скажімо, не був “західноукраїнським”, а президент Л.Кучма – “дніпропетровським” лідером, – вони належали всій Україні. Тому можна сказати, що регіон діє державотворче, якщо висуває лідера загальнонаціонального масштабу, але більшою мірою державотворча функція регіону проявляється у його готовності підтримати будь-якого лідера, програма якого відповідає загальнонаціональним (а не регіональним) цінностям. Що ми маємо в цьому плані на Сході і, зокрема, на Донбасі?
За часи Радянської України тільки один донбасівець – Олександр Ляшко займав високу посаду прем’єр-міністра України. Він залишив по собі добру славу і як фахівця, і як чесної, справедливої людини (про що, до речі, свідчать три томи його спогадів). Друга спроба висунути загальнонаціонального лідера з Донбасу була менш вдалою, про що свідчать “тритурові” українські вибори Президента, про які дізнався весь світ. Віктор Янукович, який теж був прем’єром України, а до того – губернатором Донеччини, не зміг стати загальнонаціональним лідером; фальсифікації 2-го туру визнані Верховним Судом, команда цього кандидата практично розпалася після виходу з неї чільних фахівців, хоча електорат на Сході України ще залишається (на який серйозно зазіхають вчорашні “однодумці” – Вітренко, Кушнарьов, Васильєв та ін.). Ці події не мали б таких негативних наслідків для регіону Донбасу, якби не використання донбасівців у брудних виборчих технологіях. Якщо раніше про “донецьких” говорили найчастіше як про шахтарів і металургів, то після прем’єрства В.Януковича і наводнення Києва сумнівними донецькими “авторитетами”, після брудних виборів, де трудовий Донбас використовували з цілком певною метою, “донецькі” розуміються вже зовсім інакше. Отже, в цій царині, – висунення загальнонаціонального лідера, – Донбас радше втратив свою інтеграційну функцію в державотворчих процесах, ніж набув.
Культурна інтеграція України відіграє першорядне значення в сучасних державотворчих процесах. Розуміючи непересічність і багатовимірність обширу поняття “культура” зосередимося на аналізі лише деяких чинників, які суттєво впливають на державотворчі процеси, а саме: мова, система цінностей, духовна сфера, загальнонаціональні діячі культури, інформаційний простір.
Мова. Попри потужні консолідаційні властивості мови як такої [5], на Сході України мовний фактор сьогодні більш роз’єднуючий, ніж об'єднуючий. Власне, якщо ми говоримо про Схід України в інтегративних процесах і про мовний фактор як об'єднавчий, то варто визначитися – про об'єднання на основі яких мовних преференцій ідеться – на основі тільки української, чи тільки російської мови або реальної двомовності. В Україні в цілому, як відомо, існує декілька мовно-культурних регіонів – переважно україномовний Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська і Чернівецька області), переважно російськомовний Схід (Харківська, Донецька і Луганська області) та Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й АР Крим) та двомовний Центр: Захід Центру (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Київська області і м. Київ), Схід Центру (Дніпропетровська, Полтавська, Сумська і Чернігівська області). При цьому сфера вживання української мови нестабільна – після розширення на початку 1990-х років зараз вона скорочується, і, відповідно, зменшуються потенційні інтеграційні можливості української мови. Якщо у 1989 р. в УРСР україномовними були 55-57% [6] то за даними Київського міжнародного інституту соціології вже у 1994 р. україномовні складали 44-47%, російськомовні – 53-56% [7]. Станом на 2005 р. за даними відомого дослідника В.Радчука (Київ) співвідношення мовно-етнічних груп у відсотках по регіонах було таке:
Мовно-етнічні групи | Захiд | Захiд Центру | Схiд Центру | Пiвдень | Схiд | Дорослі загалом |
Українськомовні українці | 91,7 | 59,3 | 30,8 | 5,3 | 3,6 | 38,5 |
Суржикомовні українці | 1,5 | 13,0 | 20,6 | 11,3 | 8,3 | 10,7 |
Російськомовні українці | 1,3 | 17,2 | 33,5 | 40,0 | 48,6 | 28,0 |
Російськомовні росіяни | 1,5 | 5,8 | 11,1 | 31,3 | 34,1 | 16,9 |
Інші | 4,0 | 4,7 | 4,0 | 12,2 | 5,4 | 6,0 |
За іншими даними, які наводить директор Центру соціальних та політичних досліджень „Соціс” Наталія Погоріла, українську мову як зручну називають 2,64% респондентів Донеччини та 2,82% Луганщини проти 92-99% на Заході України і 16-19% у Харкові та Києві. Нижчий процент маємо тільки у Криму - 1,39% (http://dialogs.org.ua/ru/material/full/2/1332)