Смекни!
smekni.com

Тенденції розвитку світової демократії (стр. 1 из 3)

Реферат з основ демократії

Тенденції розвитку світової демократії


Демократія зреалізувалася насамперед у країнах Західної Європи та США. Водночас вона стала предметом жорсткої наукової критики. Критичні підходи вітчизняних і західних вчених пов'язані з розумінням того, що, як і будь-який соціальний, суспільний інститут, демократія не може бути найвищою і кінцевою формою людського співжиття, котра забезпечує всім людям стабільне і благополучне існування. Вона має досить багато недоліків, щоб повною мірою відповідати сучасній політичній свідомості. Ідеали політичної демократії і практика реалізації демократичних принципів, як правило, не збігаються у конкретних суспільствах. Сьогодні немає жодної країни з усіма параметрами демократії. Небезпідставно вважається, що демократія, яку ми спостерігаємо не тільки в Україні, а й у багатьох інших державах, не є в прямому розумінні правлінням народу. Останній обирає відповідний політичний режим, який існує сам по собі, прямує власним курсом до наступних виборів.

Відомий дослідник проблем демократії та відкритого суспільства К. Поппер зазначає, що дійсність не має нічого спільного з теорією, згідно з якою сам народ, усе доросле населення є і має бути по прану реальним, верховним, єдиним законним правителем. Насправді, народ ніде не править. Правлять уряди і, на жаль, бюрократи, наші цивільні службовці або, як їх називав В. Черчилль, наші безцеремонні панове, яких важко, якщо взагалі можливо, примусити відповідати за свої дії.

Капіталістичний розвиток, як відомо, має досить вагомі здобутки у розвитку демократичного устрою суспільства, однак чи дає це підстави говорити про органічний зв'язок, повну адекватність демократії і капіталізму? Подібний політичний фетишизм властивий не всім сучасним західним ученим. Багато з них нещадно викривають больові точки і проблеми капіталістичної демократичної дійсності, їх дослідженням притаманний яскраво виражений соціальний критицизм. Наприклад, П. Кеннеді, один з визначних політологів, не вважає західну цивілізацію якимось ідеальним або навіть оптимальним співтовариством. Він зазначає, що «спроби досягнення гармонії між економічними та політичними структурами ускладнюватимуться тенденціями, що заледве виявлялися трьома поколіннями, а тепер загрожують загострити до краю соціальні відносини і навіть поставити під загрозу саме існування людства». Вчений скептично ставиться до безумовності західної ліберальної моделі для всіх регіонів світу, що важливо мати на увазі й вітчизняним політикам. Водночас він виступає нещадним критиком її американського варіанту.

У 1988 р. відомий фінансист Дж. Сорос випустив книгу під назвою «Криза глобального капіталізму: Відкрите суспільство в небезпеці». І хоча пізніше він заявив про помилковість своїх пророцтв, він і тепер стверджує, що глобальний капіталізм несе реальну загрозу свободі й демократії у глобальному масштабі. Дж. Сорос вважає, що ринок сам по собі є аморальним, і правила гри на ньому встановлені не з метою торжества демократії, а з метою одержання надприбутків.

Сучасне суспільство засуджують за те, що воно не знаходиться на висоті проголошуваних ним цінностей. Це засвідчує існування бідності й расової дискримінації, воєн, гуманітарної кризи, в тому числі у сфері демократії. Дійсність зірвала з демократії ореол надприродного начала, політичного фетишизму. Багато хто з дослідників слідом за Жан Жаком Руссо стверджують: якщо брати поняття демократії у всій строгості його значення, то істинної демократії ніколи не було і не буде. Ж. Ж. Руссо, зокрема, писав: «Якби існував народ, який складався б з богів, то він управляв би демократично». Йдеться про те, що демократія не є найвищою і кінцевою формою, в якій політичний розвиток сягає своєї крайньої точки. Це, звичайно, не означає, що сьогодні немає відносно досконалих демократичних форм політичного устрою, проте демократія все ще залишається завданням, яке лише належить розв'язати. Демократія по-різному і на різних рівнях виявляється у політичних структурах сучасного суспільства. Вона не може бути суто національним явищем, хоча й відображає менталітет конкретного народу. Вона не має своїм вихідним началом антропологічне, етнічне або вульгарно-матеріалістичне тлумачення соціальних і моральних якостей людини. Демократія - явище позанаціональне. Це загальний політичний та соціально-етичний стан людства. Вона відображає розмаїття життєдіяльності людей у конкретних соціально-економічних умовах і є категорією не лише форми, а й змісту влади, ЇЇ сутності. Порушення взаємозв'язку сутності, змісту і форми у сфері владовідносин призводить до деформації демократичних підвалин суспільства, що особливо яскраво проявлялося у Радянському Союзі.

Водночас не можна сприймати демократію як абсолютне явище з раз і назавжди даними атрибутами. Протилежне судження лежить в основі концепції «чистої» (нерідко її називають плюралістичною) демократії. Одним з активних розробників цієї концепції був К. Каутський, за що був підданий жорстокій критиці з боку інших марксистів. В. Ленін писав: «Історик Каутський ніколи не чув про те, ідо загальне виборче право дає інколи дрібнобуржуазні, інколи реакційні парламенти. Історик-марксист Каутський не чув про те, що одна справа - форма виборів, форма демократії, інша справа - класовий зміст даної установи.

Професор Мюнхенського університету Р. Лойфер розуміє під демократією позакласову ідею народного суверенітету з мандатом для кожного з громадян, яким дається можливість «активно брати участь у політичних справах». Він висловлює серйозне занепокоєння «бюрократизованою демократією» і вважає неприпустимим, що бюрократи беруть на себе функції політичного керівництва в умовах «дефіциту часу», виявляють професійну некомпетентність у вирішенні окремих питань. Шукаючи шляхів позбавлення «демона демократії», Р. Лойфер водночас вважає, що цей зловісний феномен однаково неминучий для різних соціально-політичних систем.

«Чистої» демократії дійсно не існує, і справа тут не в її класовій чи позакласовій природі, а у соціальному призначенні, залежності від стану розвитку суспільних відносин, від політичної, економічної та культурної зрілості суспільства. Тому вона не може бути нейтральною структурою суспільства. Рівень розвиненості демократії визначається ступенем фактичного здійснення народовладдя. Мірилом реального демократизму може бути не просто абстрактна «свобода для всіх», формальна рівність, а жива і безпосередня участь кожного у здійсненні народовладдя. Отже, немає загальноприйнятої матриці демократії, але є певний ідеал, що покладений в її основу, - народовладдя. Реальне його здійснення показує ступінь наближеності (чи віддаленості) сучасної демократії до демократичного ідеалу.

Безсумнівно, демократія сьогодні досягла вельми значних успіхів. Проте не можна на ній, навіть у найрозвиненіших країнах, ставити печатку досконалості й завершеності. Як і будь-який процес життєдіяльності суспільства, демократія має безперечні переваги і внутрішні суперечності, хвороби, кризові явища. Сучасна демократія не викликає абсолютного політичного оптимізму, її можливості далеко не вичерпані. У забезпеченні процесів демократії ще належить багато чого зробити, а головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним і науково-технічним реаліям XXI століття. Нині дедалі голосніше лунають заяви політологів-технократів про застарілість демократичних форм правління, неможливість реального здійснення істинного народовладдя. Відтак вони закликають до посилення виконавчої влади, встановлення влади олігархів, авторитарних режимів, диктатури еліти.

Деякими політиками і соціологами висловлюється думка, що в умовах модернізації суспільства необхідна висока концентрація влади, тоді як демократія припускає широкий поділ влади і повноважень. Проблема олігархічного керівництва особливо гостро постала у пострадянських республіках, в тому числі в Україні. Владу української олігархії професор О. Турчинов називає олігархофренією. Він зазначає, що основою сучасної олігархії в її класичному розумінні є фінансова олігархія, тобто симбіоз фінансових і промислових монополій. В Україні ж клітинну основу цього явища становить влада адміністративно-економічних груп, котрі формувалися за якісно іншим принципом. Це рудиментарні утворення, що виникли на уламках адміністративно-командної радянської системи і отримали доступ до фінансових ресурсів внаслідок належності до державних управлінських структур. У центрі формування і зростання української олігархії стояли не Форди та Гейтси, а банальні, до непристойності, чеховсько-гоголівські чиновники середньої руки, представники спекулятивного, паразитично-посередницького бізнесу, верткі начальники торговельних баз, товарознавці універмагів, легалізовані в період горбачовської перебудови цеховики-підпільники та ін. Волею історії вони були кинуті на передову «великого переділу» компетенцій, повноважень і ресурсів, які до вчорашнього дня монопольно належали державі. За оцінками фахівців, унаслідок злочинної діяльності в Україні з часу проголошення незалежності було отримано і потім «відмито» незаконних прибутків на суму понад 100 млрд доларів США, нелегальна валютна маса становила в 1999 році 8-16 млрд доларів, або 40-80 млрд гривень. Олігархи ніколи не зростали і не вдосконалювалися в нормальному конкурентному середовищі, не виробляли прийнятної для сучасного суспільства корпоративної етики. Своє призначення вони вбачають не стільки в сфері економіки, скільки політики. Один із політично прогресивних олігархів України пише: «...присутність бізнесменів у політиці (й у парламенті та політичних партіях) є на сьогодні вимушено необхідною - настільки велика політична відповідальність представників великого капіталу, рівно як і створених за їхньою участю політичних партій, які сповідують принципи демократії, лібералізму й ринкової економіки, за долю держави й за долю суспільства».