Ця схема, або модель поступово збагачувалась уточненнями, поправками, модифікаціями. Зокрема виявилось, що традиційні форми можуть поповнюватись модернізаційним змістом, і навпаки, сучасні за формою елементи суспільства можуть внутрішньо виконувати традиційні функції. Нове, запозичене ззовні, може сприяти не вдосконаленню, а руйнації суспільного організму. Спроби націй, “що наздоганяють”, імітувати західне суспільство можуть закінчуватися тим, що один комплекс проблем заміниться іншим без необхідного поліпшення якості. Більше того, буквальне копіювання може зруйнувати те цінне, що є в людських ресурсах. Теорія модернізації поступово збагачувалася новими фактами, уточнювалася історичною конкретикою, наповнювалася новими моделями розвитку. Проте вихідні посилки і опозиція модернізаційного і традиційного зберігаються. Передбачається також, що відсталі у своєму розвитку країни можуть досягти рівня високорозвинених країн, використовуючи їх технології, інвестиції, досвід.
Отже, країни, що модернізуються, є неоднорідними через специфіку перебігу процесів модернізації у конкретній країні або групі країн, через строки їх розгортання і своєрідність самих країн. У зв’язку з цією специфікою теорія модернізації висуває кілька моделей модернізації.
Перша модель характеризується тривалістю, поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетворень усіх царин суспільного життя. Для країн, що представляють дану модель модерніті була власною культурою їхніх народів, для інших вона впроваджувалася шляхом трансконтинентальної міграції. Представниками такої моделі є суспільства США, Західної Європи, Австралія, Канада.
Друга модель має такі визначальні риси: тиск трансформаційного досвіду країн-представників першої моделі, опанування прогресивних іноземних “зразків”, розвиток “запозиченої” модернізації на національному ґрунті, проникнення модерніті в суспільне життя через канали освіти, нові стандарти споживання, впровадження західних технологій, техніки, нових економічних відносин. Представниками даної моделі є Японія, Бразилія, Чілі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Туреччина.
Третя модель, як правило, передбачає лише створення економічної інфраструктури, зорієнтованої на первинну переробку сільськогосподарських продуктів, видобуток корисних копалин, що з одного боку, змушує принципово ламати традиції й сталі суспільні структури, а з іншого – консервує відсталість, не сприяє поширенню модерніті. Проте це не виключає появи в економіці деяких країн даної моделі сегментів високотехнологічного виробництва, полярної культури, коли одні верстви населення наслідують модерніті, збагачуючи свої національні традиції, а інші, які кількісно переважають, зберігають вірність старим традиціям. Представниками третьої моделі є: Пакистан, Колумбія, Венесуела, Перу.
Зрозуміло, що й механізми здійснення модернізації в різних країнах будуть відрізнятися, залежно від обраних способів впровадження модернізаційних процесів. Теоретики модернізації розрізняють такі механізми її впровадження: 1) поступове нагромадження необхідних передумов у певних сферах суспільного життя, поєднання яких дає якісне трансформаційне зрушення; 2) соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн – “запозичена модернізація”; 3) тиск, нав’язування традиційному суспільству досвіду інших країн – “імітаційна” модернізація”.
Слід визнати високу соціальну ціну запізнілої модернізації. У народу існує страх перед радикальними реформами, що знижує його конструктивну участь у процесах модернізації. Досвід важких і трагічних модернізацій породжує недовіру до ідеологів реформування суспільства. Соціальні і політичні аргументи змушують коригувати програму модернізації, що закладає механізм відставання і неминучість нової модернізації, яка знову запізнюється. Але осучаснена теорія модернізації розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування практики розвинених країн, а засобом поєднання найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які показали свою якісність і мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств. Тоді демократичні перетворення будуть безпосередньо залежати від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим неруйнівним творенням демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували б себе реальними суб’єктами політики.
Україна знаходиться у своєрідному стані суспільства, “що наздоганяє”. Таке суспільство містить риси традиційного, модерного і постмодерного етапів. Суспільство розвивається і співвідношення цих рис змінюється. Відстежити такі зміни можна за допомогою ознак, зміст яких виявляється з аналізу модерних суспільств.
Ознаки модернізації
1. Посилення конфліктності інтересів різних політичних сил, соціальних груп і поява проблеми їх координації.
2. Підвищення самодостатності соціальних суб’єктів, усвідомлення ними власних політичних інтересів, намагання їх задовольнити.
3. Зростання значення універсальної етики і взаємодії на загальнонаціональному рівні. Націоналізм активізується як своєрідна реакція на модернізацію.
4. Поєднання централізації і децентралізації управління. Централізм пов’язаний з авторитарним інтегруванням господарства. Децентралізм посилює потребу в комунікативній централізації. Стабільність суспільства досягається за рахунок його інформованості, а не структурно-управлінської жорсткості.
5. Характер людських відносин описується парними категоріями:
а) раціональність – ірраціональність (за пізнавальними критеріями);
б) універсалізм – партикуляризм ( за критерієм груп примусу);
в) функціональна специфічність – функціональна дифузність (за критерієм визначеності відношень);
г) ізоляція – включеність (за критерієм емоційного зачеплення індивідів процесами модернізації).
6. Розвиток узагальнених засобів обміну і ринків.
7. Зростання ролі і значення бюрократії як засобу координації.
8. Сім’я як сфера функціональної реорганізації (зменшення організаційної і зростання рекреаційної функції у зв’язку із збільшенням вільного часу в суспільстві, що модернізується.
Отже, модернізація є одним із аспектів трансформації суспільства. Ознаки модернізації різною мірою притаманні сучасному українському суспільству. Аналіз модернізаційних ознак дає змогу ідентифікувати етап розвитку суспільства.
Вже сам термін “трансформація” містить у собі зародок парадокса. Якщо процес трансформації відбувається досить довго, а терміни його для України не визначені, то трансформація набуває стійкого стабільного характеру, рис постійності. Люди звикають до трансформації, пристосовуються і живуть у такому суспільстві як у стабільному. Зміни в суспільстві не обов’язково були на краще, варто згадати горезвісні перші роки 90-х минулого століття. Але сталість змін не давала сприймати їх як щось тимчасове, а, навпаки, факт мінливості став звичкою. Зміни стали елементом побуту, по-своєму стабільного і стійкого. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не викликає почуття безвихідності, а стимулює вироблення нових способів пристосування до умов існування, що змінюються. Отже, перший парадокс: мінливість як чинник стійкості.
Трансформація в розвинутих країнах пов’язується, як правило, з мікросоціальними і духовними процесами, тобто зі змінами в особистості, у сім’ї, у релігії, ідеологіях, цінностях і поглядах на життя, на сприйняття різних моделей політичного влаштування суспільства. В українському суспільстві трансформація пов’язується, насамперед, з макросоціальними процесами. У західній реальності панує принцип: змінити світ, змінюючи себе. У нашій же країні інша модель: змінити світ, змінюючи зовнішні умови існування.
Другий парадокс полягає в тому, що трансформація у нашому варіанті – це очікування ззовні без готовності змінити себе.
Зміни психічного, духовного характеру можуть бути в Україні проблемою невеликої частини духовної, творчої, політичної, інформаційної еліти столиці і великих міст. На відносно невеликому, обмеженому просторі відбуваються “європейські” експерименти, пов’язані із трансформацією свідомості, сприйняттям необхідності зміни життєвих стандартів, подібних до західних. Але тут позначається третій парадокс. Справжня особистісна трансформація сприймається як перекручення.
Одним з моментів трансформації суспільства є криза. Криза виявляється у відсутності успіхів у процесі діяльності, у некерованості соціально-політичної сфери, у регресії до більш ранніх форм існування суспільної системи в цілому. Але паралельно формуються новотвори зі складною структурою, виробляється нова знакова система, інша концепція розвитку, що прагне спрямувати суспільство розвиватися в іншому напрямі, переструктурувати ситуацію. Криза – це перерва у функціонуванні соціальної системи з позитивним для неї чи негативним виходом. Характерні риси динаміки кризи: швидкість, несподіванка, затяжний характер, хоча суспільство очікує, а політики обіцяють, що криза не буде тривалою. З одного боку, криза глибоко впливаючи на соціум, вказує, що в таких умовах розвиватися далі не можна, що вичерпані ресурси і сенс існування, існує опір ззовні, й в таких умовах розвиток має певні межі. А, з іншого боку, криза несе в собі проект нового способу існування, тобто, криза несе в собі не тільки негативні аспекти. Позитив полягає в тому, що її можна розглядати як перехід в нову якість, як утворення якісно нової системи, тобто криза виступає як момент розвитку. Вона іноді несе нові відкриття та варіанти розвитку. Отже, четвертий парадокс: криза може бути джерелом позитивних змін.