Так відбувається в усіх державах, де національна ідея пронизує, об'єднує, виховує різні соціальні верстви і політичні сили, хоч при цьому не відбирає в них права виступати зі своїми поглядами, вимогами, концепціями стосовно внутрішнього і зовнішнього устаткування країни. Національна ідея в розвинених демократичних суспільствах виступає як регулюючий фактор, що не допускає до пророкованих марксистами революцій, розриву народів по межі, що ділить багатих і бідних.
Спільна свідомість українського народу, хоч повільно, та все ж формується на наших очах силою обставин його територіальної, економічної, мовної і культурної зібраності. Схід поволі, але все ж переймає політичну культуру заходу України, а захід приймає досвід національної витривалості, що його протягом століть під московським караулом набула Східна Україна. Йдучи назустріч одна одній, шануючи одна одну, переймаючи одна від одної реґіональні традиції патріотичного змісту, всі України, від Закарпатської до Слобожанської, обов'язково зійдуться в українській ідеї і об'єднаються в нерозривній єдності нашого народу.
Та чи можуть саме так сходитися маси народу з кастою нових, духовно чужих і ворожих Україні олігархів, які намагаються за допомогою влади відгородитися муром від зубожілої нації? Не можуть, не зійдуться, якщо законодавча і виконавча влада не стане на боці упосліджених, не знищить спекулятивну монополію комуністів обстоювати соціальну справедливість і сама не візьметься запроваджувати цю справедливість у життя. Це - альфа і омега української ідеї: створити націю, об'єднану не лише історичною пам'яттю, мовою і культурою, а й залученням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці на будівництві демократичного суспільства і національної держави. Але сьогодні сотні тисяч українців будують не Україну, а Європу і Росію, і марно сподіватися, що всі вони колись навернуться до власного дому. А тих, хто вже тепер повертається в домовинах, стільки, що, здається, ніби всі вони побували не на чужій роботі, а на війні.
Сьогодні ми маємо ситуацію, яку передчував В. Липинський, ще 1919 року пишучи: "Що буде, коли кожна наша демократична партія буде в поняття нації на Україні вкладати інший культурний, соціальний, економічний і політичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свому усвідомленні народу паскудити поняття нації, яке пропагують і усвідомлюють її політичні противники?" [11, с.468]. Видатний наш державник також вважав, що ідея нації не може бути знаряддям політичної внутрішньої боротьби. А як нам дійти до такого стану, коли поняття української нації буде однаковим для українського Президента, парламенту, уряду, для партій, що йдуть із владою, і для партій, що йдуть проти неї? Поняття рідної нації повинне бути в загальних рисах для всіх українців однаковим, недоторканним, священним, як святая святих в давньоєврейському храмі. При нашій розгнузданій демократії, яка дозволяє партіям з антиукраїнським нутром діяти на повалення нашої державності, численним засобам масової інформації - русифікувати Україну, а самій владі - бути ніби за межами національної ідеї, ми маємо покладатися на інстинктивну, стихійну волю до життя нашого народу, на розвиток у інтеліґенції і в новоутворюваному середньому класі державницьких сил.
Нашу національну свідомість причаєні вороги намагаються підступними ін'єкціями песимізму і нарікання на незалежність довести до повного затьмарення. В уколах докторів з добре відомих спецслужб, а також у блекоті домашніх язикомовних знахарів схована трутизна політичної роздратованості, зневаги і навіть ненависті до власної держави, яка нібито стала головною причиною бідності і вимирання українського народу. Ми, однак, знаємо, що наша бідність і невтішна демографія походять якраз від національної невизначеності нашого керівництва, яке має державу, але не має вітчизни.
Зберегти і зміцнити почуттям батьківщини свою державу - це завдання нашої інтелектуальної та політичної еліти, зрештою, завдання нашого народу, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутніми сусідами в усіх сферах життя. Тільки Українська держава, в якій домінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість. Тільки за умови тривалого, не обриваного існування Української держави неподільність України та її суверенітету стане моральним законом і незаперечною істиною для наших громадян і для всього світу.
За всіх недоліків нашої державної системи, вона має певні заслуги, до яких належить збереження територіальної цілісності, європейський вибір, підготовка до членства в НАТО, негативне ставлення до російсько-білоруського союзу, аграрна реформа, зростання внутрішнього валового продукту. Якщо ми зуміємо визволятись від своїх невдалих правителів конституційним способом, не розхитуючи і не розвалюючи держави, а тільки вдихаючи в неї дедалі більше національної і соціальної справедливості, ми станемо впорівень з найрозвиненішими демократіями. А там пануючі та опозиційні течії час од часу сходяться в компромісне русло згоди. Таке політичне життя можна уявити собі в образі великої ріки, яка то з'єднує, то роз'єднує при островах свої води, але не розливається так, щоб зникнути в безбережжі чи затопити і знищити поселення на своїх берегах.
Ми дуже довго були в національному поневоленні, тому дуже довго за часів Української держави будемо жити під натиском тривоги за її існування і нормальний розвиток. Ми тепер нагадуєм ізраїльське плем'я, що вирвалося з єгипетського дому неволі в голодну пустелю, втрачає віру в обітовану землю, але рухається вперед за огненним стовпом, який веде через піски розчарування і зневіри до повноцінного, творчого, національного життя. Цим огненним стовпом і є українська ідея, яка нас живить, скеровує і надихає вічним світлом.
Література
1. Франко Іван. Україна іrredenta // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. V (2). - С. 268
2. Шевчук Валерій. Суспільно-політична думка в Україні від 1710-го по 90-і роки XVIII ст. // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. IV (1). - С. 9.
3. Козачинський Михайло. Філософія аристотеліанства // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. IV (2). - С. 28.
4. Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т.V (І). - С. 259.
5. Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2004. - Т.VI. - С.31.
6. Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. - К., 1997. - С. 195.
7. Костомаров Н. Две русские народности. - К., 1991. - С. 69.
8. Леслі А. Пал. Аналіз державної політики. - К., 1999. - С. 24.
9. Чепелли Д,, Оркень А. Проблеми Восточной Европы. - Вашингтон, 1992. - № 35-36. - С. 179.
10. Колаковський Л. У пошуках варвара: Дванадцять польських есеїв. - К., 2001. - С. 213-214.
11. Липинський В. Листи до братів хліборобів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. - К., 2004. - Т. VI. - С.468.