Задля цього лунали заклики до об'єднання «всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства «без холопа і без пана». Се нам диктує сама наша українська нація» (С. Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.
Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х рр. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були «уламками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому — в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917— 1920 рр.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.
2. Інтегральний націоналізм
Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії:
1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873-1924);
2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д. Донцов (1883-1973), М. Сціборський (1897-1941), С. Бандера (1906-1959), Я. Стецько (1912-1986);
3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя. Уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.
Романтичний націоналізм М. Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УНП», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом.
Ранній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою В. Будзиновського та Ю. Бакинського (праця останнього — «Україна ірредента», 1890) та значною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до націонал-демократії (праця «Поза межами можливого», 1900).
Запеклим ворогом України М. Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму серед широкого загалу». Завдання-мінімум, поставлене перед українством М. Міхновським, — відновлення історичного легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав для реалізації.
Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М. Міхновський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.
Д. Донцовувійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму.Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.
Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова (основні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дурман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957; «Клич доби», 1968).
Як і М. Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям, імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.
Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націократія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави», 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми — націократії як «режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств, об'єднаних — відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління».
М.Сціборський, обстоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту — Державної Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати такі суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демократизація» інтегрального націоналізму.
3. Лібералізм
Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIXст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним.
Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини україн-ською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлю-валися наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонаризму чи українського народництва).
Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життятак і не набула в Україні завершеної форми упродовж XIX—XXст.
Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов'язана з намаганням М. Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX— початку XX ст.
Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.
Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І. Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуальних праць Б. Кістяківського («Держава правова і соціалістична», «Соціальні науки і право»), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.