Їх слід віднести до територіальних федерацій, утворених звичайно на основі об'єднання одиниць, що історично склалися. При створенні враховувалися економічні зв'язки складових частин, історичні і культурні традиції народу, кліматичні умови і рельєф місцевості, навіть густина населення, необхідність його розселення і т.п.
Федерації також будуються по національній або територіально-національній ознаці. Створення національних федеральних держав обумовлено необхідністю обліку багатонаціонального складу населення окремих державних утворень, прагнучих в єдиний союз.
Як би не різнилися його шляхи створення (у ряді випадків від конфедерації до федерації, в інших - від унітаризму до федералізму), склалися певні загальні закономірності.
Вони в сукупності складають обов'язковий комплекс, без якого немає того, що прийнято називати федеральним державним пристроєм.
До них слід віднести:
компетенція компетенції, тобто право федерації шляхом зміни конституції встановлювати і регулювати свої повноваження;
верховенство федерального права, його пріоритет над законами суб'єктів федерації, що виражається в тому, що у разі розбіжності закону останніх з федеральним законом діє федеральний закон;
право контролю федерації за відповідністю конституцій (статутів) її суб'єктів федеральної конституції;
право федерації на представництво її суб'єктів в міжнародних відносинах.
До положень, що визначають суверенітет федерації, необхідно додати і ряд рис, що характеризують відносини між суб'єктами федерації і федеральною владою:
рівноправність суб'єктів федерації і перш за все перед лицем федеральної влади;
представлення кожному громадянину федерації на території всіх суб'єктів федерації тих же прав, що мають громадяни кожного окремого суб'єкта федерації;
встановлення федеральною конституцією компетенції між федерацією і її суб'єктами;
створення у федеральному парламенті палати, що представляє інтереси членів федерації;
наділення суб'єктів федерації засновницькою владою, володінням правом на власну законотворчість, на ухвалення власної конституції або іншого основного закону і, природно, правом мати свої законодавчі, виконавчі і судові органи.
Роль федерального пристрою в більшості своїй не зв'язується з рішенням національного питання, а зводиться до задач консолідації нації або до пошуку децентралізації управління, зокрема, шляхом розмежування повноважень центру і місць.
Нині його роль осмислюється значно ширше: федералізм розглядається перш за все не як сукупність структур і норм, а як процес, покликаний пом'якшувати конфлікти центру і місць, встановлювати їх взаємодію, забезпечувати більш доцільні в даних умовах методи управління.
Для сучасних федерацій притаманна тенденція до розширення повноважень її суб'єктів, що поступово позначається на рівні власної суверенності країни у внутрідержавних відносинах. В зв'язку з цим цікаво звернутися до досвіду формування сучасної федеральної структури в Бельгії.
В цій країні протягом останньої четверті сторіччя, що пішло, йшов поступовий процес трансформації з унітарної держави у федерацію. [4, с.263]
Як правило, відносини між союзом і суб'єктами федерацій в самому основному визначаються Конституцією федерації або федеральними договорами. Тому у федерації реалізується або конституційний, або договірно-конституційний принцип. [2, с.135]
Хоча в деяких федераціях є елементи асиметричності (правовий статус її членів може різнитися), але один з дуже важливих принципів федеративного пристрою - це рівноправність всіх членів федерації.
Члени федерації у більшості випадків не мають права однобічного виходу (сецесії) з союзної держави, оскільки це не тільки підриває цілісність і стабільність федерації в цілому, але може нанести великий збиток інтересам інших суб’єктів федерації.
Життєвість федерації залежить від зваженого, збалансованого розподілу компетенцій проміж її суб’єктами і центром. [5, с.118]
Деякі країни використовують федералізм як засіб розділення, демонополізації державної влади. Він може виявитися ефективним засобом наближення народу до політики, держави.
Привабливість федерації пояснюється ще і тим, що в ньому бачать спосіб згладжування міжетнічних суперечностей, врегулювання національних проблем за рахунок визнання державності окремих народів.
Таким чином, та чи інша форма державного устрою відображає зв'язок центральних і місцевих державних органів, відносин окремих частин держави між собою і з державою в цілому. Вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну й федеративну державу. Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюється централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб’єктів. [6, с.232]
1. Політологія / За редакцією (Г.П. Бабкіної, В.П. Горбатенка). - К: Видавничий центр "Академія", 2008-368 с.
2. Венгеров А.Б. Теория государства и права: - М.: Омега-Л, 2005. - 608 с.
3. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права. К.: Атіка, 2008. - 592с.
4. Оксамытный В.В. Теория государства и права. М.: ИМПЭ - ПАБЛИШ, 2004. - 563с.
5. Политология. Под ред. С.В. Решетникова Мн.: ТетраСистемс, 2005. - 448с.
6. Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних стран. К.: ЦНЛ, 2005. - 504с.