Смекни!
smekni.com

Політика великих держав на Близькому Сході (стр. 6 из 9)

Основними концептуальними засадами стратегії США в Іраку є: Ірак – ключова точка опору у реалізації нинішнього курсу "просування демократії" на Близькому Сході; Ірак є головним фронтом боротьби з міжнародним тероризмом; Результати американської політики в Іраку мають значний безпосередній вплив на рівень самих США; Демократичний Ірак – приклад для всього Близькосхідного регіону у здійсненні широкомасштабних перетворень.

Майже п’ятирічний термін реалізації "здійснення демократизації Близького Сходу" по-американськи дозволяє проаналізувати сильні та слабкі сторони стратегії США на Близькому Сході, причини значних прорахунків та помилок, допущених адміністрацією Дж. Буша під час реалізації її головних цілей.

Недоліки: існують невідповідності між гучними обіцянками президента США та їх виконанням у реальній політиці, а також між моральними принципами, які проголошує американська влада та моральними вадами самої влади. Одним із чинників антиамериканських настроїв на Близькому Сході є манера, спосіб, у який Вашингтон намагається поставити питання свободи на порядок денний. Невідповідність та подвійні стандарти щодо використання гасла свободи у політиці США.

Досягнення: активна політика США у цьому напрямі сприяла тому, що питання демократизації та трансформації регіону посіли сьогодні провідне місце; у багатьох країнах регіону відбулись значні зрушення у напряму здійснення перших кроків на шляху до політичних реформ, модернізації суспільств.

Отже, як ми бачимо, пріоритетними напрямками у політиці США щодо країн Близького Сходу є тісна співпраця, яка охоплює політичну, економічну та культурну сфери. Вся діяльність в межах даних сфер породжують різного року стратегічні плани дії, концепції, пріоритетні напрямки,ініціативи стосовно укорінення своєї позиції в Близькосхідному регіоні.


Розділ 3. Близькосхідний регіон у системі національних інтересів Російської Федерації

3.1 Композиційні складові зовнішньої політики Росії у Близькосхідному регіоні

Упродовж всього періоду після закінчення Другої світової війни Близький Схід в цілому і арабо-ізраїльський конфлікт зокрема були ареною гострого протистояння двох наддержав – США і Радянського Союзу. На початку 1990-х років внаслідок розпаду СРСР баланс сил між Вашингтоном й Москвою в регіоні різко змінився. Незважаючи на здобуття Росією статусу правонаступниці СРСР у міжнародних справах і отриманий нею таким чином титул ко-спонсора арабо-ізраїльського мирного процесу Москві не вдалося виробити чітко сформульованої близькосхідної стратегії, що значно обмежило її можливості щодо врегулювання конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Внаслідок цього Росія стала другорядним гравцем в регіоні та впродовж 1990-х років йшла у фарватері мирних ініціатив США, що стали одноосібним архітектором близькосхідного мирного врегулювання [14; c. 23-27].

Однак, на початку XXI століття, Російська Федерація почала демонструвати помітно більший, порівняно з нещодавнім минулим, інтерес до ситуації в регіоні в цілому, а також до його основних проблем, особливо, до проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту [17; c. 211]. Наслідком цього стало очевидне посилення близькосхідного напрямку в російській зовнішній політиці й дипломатії, що супроводжується значною активізацією посередницьких зусиль Москви із врегулювання конфліктних відносин між Ізраїлем та арабськими країнами.

Візит президента Російської Федерації В. Путіна до Ізраїлю, Єгипту й палестинських територій у квітні 2005 р., активна, ініціативна діяльність у рамках міжнародного "Квартету" посередників, офіційне запрошення ХАМАСу до Москви – все це свідчить про намагання Росії відновити свій статус впливового посередника у врегулюванні близькосхідного конфлікту [15; c. 134-136].

Росія як самостійний гравець, що виконує роль посередника між протиборчими сторонами, який умиротворяє, а не провокує зіткнення, як це було за радянських часів, – нове явище на Близькому Сході. При цьому, головною характерною рисою нової російської політики є прагматизм, а саме – намагання одночасно розвивати конструктивний діалог як з Ізраїлем, так і з Сирією, Організацією Визволення Палестини, Іраном та ін. Така політика, позбавлена ідеологічних нашарувань радянської доби, дозволяє Росії успішно укладати дипломатичні, військові й енергетичні угоди з обома сторонами конфлікту, поступово відновлюючи свої втрачені економічні й стратегічні позиції на Близькому Сході [29; c. 103].

Іншою важливою рисою нового підходу Росії до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту є її самостійна роль та певне дистанціювання від політики інших ко-спонсорів мирного процесу, насамперед, США. Така тактика сприяє закріпленню Москви як окремого незалежного гравця на Близькому Сході і цілком відповідає загальному зовнішньополітичному курсу Росії, спрямованому на відновлення її статусу супердержави. Використовуючи невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту та в арабо-мусульманському світі загалом, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, але й значно потіснити США [19; c. 30-31].

Взагалі Близький Схід представляє для Росії виключно важливе значення, в першу чергу, як світова кладова нафти і природного газу, без якого неможливе саме існування світової економіки. Таким чином, ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані як в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських кампаній [37].

Сирія та Алжир вкрай зацікавлені в модернізації радянської зброї, яка вже є в наявності. Саме тому, на думку багатьох дослідників, у воєнному відношенні регіон Близького Сходу через його вразливість не здатний власними силами протидіяти зовнішнім та внутрішнім загрозам і забезпечити стабільність, а отже потребує зовнішньої підтримки, яку і здатна надати Російська Федерація. Звичайно, на сьогодні, у здійсненні свого зовнішньополітичного курсу на близькому Сході, у Росії є свої вороги, які будуть чинити опір. В першу чергу це США, які пережили зміну адміністрації, яка на чолі з Бараком Обамою приступили до перегляду своєї регіональної політики [41]. Також співпрацею РФ з Іраном та Сирією у воєнно-технічній сфері занепокоєна Європа, яка вважає, що саме вони є основними спонсорами тероризму на Близькому Сході. Також Європа виявляє своє невдоволення наявністю державних контактів з радикальним ісламським рухом ХАМАС. Сьогоднішнє співвідношення сил на Близькому Сході характеризується якісною перевагою ізраїльтян над арабами. Але зміна такого співвідношення за рахунок експорту російської зброї дозволить арабським країнам проводити більш незалежну зовнішню політику, що послабить регіональні позиції не лише Ізраїлю, але й ЄС. Таким чином можуть погіршитись російсько-європейські відносини у економічній сфері. Однак серед всіх серйозних зовнішньополітичних гравців на Близькому Сході саме Ізраїль більше всіх занепокоєний активністю тут РФ. Хоча російсько-ізраїльські відносини не носять глобального характеру, проте річний товарообіг між країнами перевищує 2 млрд. дол., а в Ізраїлі проживають біля 1,5 млн. російськомовного населення [41].

Виходячи із вищезазначеного, Росія має в даному регіоні формувати такі позиції: проводити в регіоні дуже обережну політику, яка буде орієнтована на поширення більш економічної співпраці;тимчасово відкласти питання про поставки до Сирії сучасних військових літаків типу МиГ – 31 і зенітних ракетних систем середнього і дальнього радіусу дії "С-300"; забезпечувати присутність кораблів ВМС РФ в прилеглих акваторіях лише на періодичній основі; відмовитися в найближчій перспективі від розгортання в Тартусі (Сирія) особистої воєнно-морської бази [12; 17].

Все це дозволить Росії поступово підготувати умови для подальшого проникнення в цей виключно важливий для національних інтересів країни регіон. Разом з тим, регіон Близького Сходу в середньостроковій перспективі залишиться одним із головних "плацдармів" розповсюдження глобального ісламського тероризму і зброї масового знищення.

Розповсюдження ісламського тероризму пов’язано із сукупністю багатьох факторів. Це і масова бідність населення, яка набуває яскравіших обрисів на фоні загальнодоступної інформації про рівень життя Заходу, і низький рівень освіти, і розповсюдження радикального ісламу, і закритість політичних систем, що робить неможливою участь населення в політичному процесі, і слабкість центрального керівництва, які часто не контролюють особисті провінції, і намагання ряду правлячих режимів регіону ліквідувати настрої протесту проти Ізраїлю, США і Заходу і цілому, і відсутність верховенства закону, неефективність і корумпованість державного апарату та служб безпеки [15; c. 254-257].

Всі ці тенденції розвитку Близького Сходу безпосередньо впливають на Росію. По-перше, комплексна дестабілізація регіону відбувається в безпосередній близькості від російських кордонів, а тому потенційно може перейти на російську територію, чи на територію найближчих сусідів чи союзників РФ. По-друге, російським інтересам напряму загрожує розповсюдження ісламського тероризму і екстремізму в країнах Центральної Азії, Закавказзя та південних мусульманських регіонах Російської Федерації. На Близькому Сході досі сильні ті моменти політичних еліт, які хотіли б створення на Півдні Росії такого собі "ісламського халіфату" [18; c. 167].


3.2 Головні напрямки взаємодії РФ з країнами Близького Сходу

На сьогодні, Російська Федерація зберігає значний стратегічний простір для активної політики у сфері близькосхідного мирного врегулювання.