Вільсон іще покладав надії на нові вибори у листопаді 1920 р. До кінця року і в Європі жевріла надія, що США переглянуть своє ставлення до Версальського миру і Ліги Націй. Саме тому Асамблея Ліги не збиралася на засідання до листопада 1920 p., сподіваючись на майбутню участь у її роботі Сполучених Штатів. У 1920 р. США ще не стали остаточно на курс ізоляціонізму і тим більше не відмовилися від впливу на міжнародні відносини, але здебільшого вже усунулися від активного втручання в європейські справи.
Паралельно уряд УНР, практично втративши свою державну територію, 1920 р. посилив активність на міжнародній арені. Українська дипломатія передусім домагалась укладення союзу з Варшавою, а також докладала чимало зусиль, аби здобути визнання і допомогу Заходу, зокрема США, що давало надію на продовження боротьби. 24 лютого 1920 р. посол УНР у Копенгагені Дмитро Левицький передав послові США меморандум до держсекретаря з проханням визнати незалежність УНР в її етнографічних кордонах, сприяти звільненню військовополонених-українців, що перебували в Німеччині та Італії, налагодити комерційні відносини за посередництва українських кооперативів і надати ефективну допомогу (зброєю, військовим обладнанням, одягом і т.ін.) для продовження боротьби з Червоною армією.
Місія Ю.Бачинського далі домагалась, аби американський уряд передав Україні закуплене нею військове майно. 12 лютого голова місії надіслав відповідну відозву безпосередньо до президента США, позаяк через невизнання УНР та української місії Бачинський не міг формально звертатися до Держдепартаменту. У відозві, зокрема, пропонувалось утворити спеціальну комісію для незалежного розслідування справи. Наслідком відозви стало кількатижневе листування між адміністрацією президента, Держдепартаментом, міністерствами оборони і фінансів, в ході якого Держдепартамент вкотре пояснив, що США не визнають "так званих урядів Естонії, Латвії, Литви і України", а тому президент не реагуватиме на звернення Бачинського.[19;56]
Досягнути підтримки Вашингтона тепер стало набагато складніше, що пояснювалося як зміною зовнішньополітичного курсу США, так і фактичною неспроможністю Петлюри контролювати більш-менш значну частину території України. На початку лютого 1920 р. з приводу запиту сенатора Кінга та його наміру внести до Конгресу резолюцію про визнання України голова відділу Держдепартаменту у справах Росії Ф.Коул пояснював у доповідній записці держсекретареві, що таке визнання небажане з трьох причин:
1) через міркування загальнополітичного характеру, які не дозволяють визнати також Грузію, Азербайджан, Вірменію та Балтійські держави;
2) "на думку тих, хто безпосередньо знайомий із російською проблемою, український рух від його початку в 1917 р. значною мірою заохочувався і фінансувався Німеччиною й Австро-Угорщиною";
3) через поразки петлюрівської армії і від'їзд його самого до Варшави "так званий уряд Петлюри" навряд чи можна назвати навіть урядом.
З огляду на останнє, американська військова розвідка теж не вважала Україну "серйозним чинником" у боротьбі проти більшовизму. Як це вже бувало раніше, інтерес американського істеблішменту до України хоч якось зростав лише тоді, коли на те давали підставу дії армії УHP. Так Держдепартамент негайно розпорядився з'ясувати деталі, коли надійшло повідомлення про ніби зайняття Одеси ген. М.Омеляновичем-Павленком. Вістка, однак, згодом не підтвердилася.[19;94]
Взимку і навесні 1920 р. у Вашингтоні уважно стежили за ходом польсько-українських переговорів у Варшаві, які тяглися кілька місяців і пожвавішали на початку березня. Інформація поступала насамперед від американського посольства у Варшаві. 13 січня тимчасово повірений у справах США у Польщі Дж.Вайт мав зустріч і розмову з Петлюрою. У квітні Байт повідомив Держдепартамент про розмову свого співробітника з тимчасово повіреним у справах УHP у Польщі о.Жаном та про новини, отримані у польському МЗС. Вайт відзначав, що переговори тривають, хоча між двома сторонами існують серйозні розбіжності: українці, зокрема, не погоджувалися на вимоги Варшави встановити польський контроль над українською армією і залізницями та призначити поляків на посади заступників міністрів усіх українських міністерств.
Як відомо, польсько-українські переговори закінчилися 22-24 квітня укладенням політичної військової конвенцій між двома урядами. В обмін на визнання Варшавою Директорії як вищої влади в Україні і військову допомогу проти Радянської Росії С.Петлюра погодився на приналежність до Польщі західноукраїнських земель Східної Галичини, значної частини Волині і кількох повітів Поділля. Кожна сторона зобов'язувалася не укладати міжнародних угод, скерованих проти іншого учасника підписаних конвенцій. Військова конвенція, що складалася з 17 статей, встановлювала низку невигідних для Директорії умов, як от призначення польських офіцерів до штабу армії УHP, контроль польських військових над українськими залізницями протягом воєнної кампанії проти Радянської Росії, участь польських офіцерів в організації і становленні українських владних структур тощо. Слабкість позицій Петлюри на переговорах, що була наслідком безнадійного становища військ УНР на фронтах, зумовила поступки української сторони, якій Шлсудський відвів неприємну роль молодшого партнера. Проте вибору у Петлюри не було, а союз із Пілсудським давав шанс продовжити існування незалежної української держави.
25 квітня 1920 р. розпочався спільний польсько-український похід на Київ. У ньому взяли участь три польські армії загальною кількістю 65 тис. чол. і дві українські дивізії, що налічували 14 тис. Чол.[9;67] Наступ розгортався надзвичайно успішно, і вже 7 травня підрозділи армії УНР та їхні союзники увійшли до Києва. Петлюра і Шлсудський звернулися до населення України з відозвами про визволення. Три галицькі бригади, що були у складі Червоної армії, перейшли на бік Петлюри. В Україні посилилась партизанська селянська боротьба. Проте масового антибільшовицького повстання, на яке розраховували Петлюра і Пілсудський, не сталося. Селяни натерпілися досить всілякої окупації, були втомлені від нескінченної війни, яка тривала фактично безперервно від 1914 p., і не чекали для себе якогось покращення. Незважаючи на те, що польська армія була союзником, її поведінка в Україні не відрізнялася тактовністю й цього разу, а антипольські настрої на Правобережжі, як наслідок тривалого панування польських землевласників над українськими селянами, були сильні і жили в пам'яті селян. Крім того, змушені до об'єднання силою обставин, союзники (Петлюра і Пілсудський), здається, не надто довіряли один одному. Принаймні Пілсудський, всупереч військовій конвенції, так і не дозволив розгорнути боєздатну армію УНР, обмеживши її двома недовкомплектованими і погано озброєними дивізіями, а галицькі бригади були взагалі роззброєні. Розбудова міцного уенерівського війська явно не входила до планів польського уряду. Проте початок війни обіцяв успіх. Цілком зрозуміло, що за таких обставин США не могли повністю ігнорувати події, що відбувалися в Україні. Водночас, виходячи із загальної спрямованості своєї зовнішньої політики, Вашингтон офіційно ніяк не реагував на початок війни і став на позицію стороннього спостерігача. Не відреагував він і на звернення Бачинського від 12 травня, в якому голова місії УНР вкотре висловив прохання визнати Україну як незалежну державу, посилаючись на факт визнання з боку Польщі. Єдиною країною, яка наслідувала приклад Польщі, стала Фінляндія. Вашингтон збирав інформацію й очікував на подальший перебіг подій. 6 травня Бейнбрідж Колбі, який у березні замінив Лансінга на посаді держсекретаря, телеграмою інструктував посольство у Варшаві докладно інформувати Держдепартамент про "політичні, адміністративні і психологічні події в Україні".[9;106]
Незабаром подібні телеграми-інструкції було розіслано до посольств США в Лондоні, Парижі, Стокгольмі, Відні, Берліні й Константинополі. Від послів вимагалося негайно подати короткі звіти про зв'язки і діяльність українських місій та різних українських політичних груп за кордоном. Особливу увагу треба було приділити з'ясуванню ступеня їхньої пронімецької орієнтації та контролю над ними з боку Петлюри.
Незабаром Дж.Вайт особисто відвідав Київ і Житомир. У своєму звіті за результатами поїздки він, зокрема, писав: "...Національний суверенітет України був би для селян найкращою гарантією від домінування польських чи російських поміщиків або більшовицьких банд... Усе населення, здається, з радістю зустріло своє звільнення від більшовиків... Можливості і майбутнє української держави залежатиме надалі від самих українців. Враховуючи невеликий ентузіазм щодо української ідеї серед населення міст та інтелігенції, завдання організації задовільного уряду буде надзвичайно складним і займе більше часу, ніж гадалося. З іншого боку, я не здивуюся, коли рух набере такої сили на схід від Дніпра, що виштовхає більшовиків з півдня Росії і чорноморських портів...".
Проте навіть після звільнення майже всієї Правобережної України Білий дім не поспішав змінювати своє ставлення до майбутнього України та Східної Галичини. Насамперед американські дипломати в Європі в цілому досить скептично оцінювали міцність і тривалість польсько-українського порозуміння, вважаючи, що реальною перешкодою йому є позиція західних українців, які "вже багато років перебувають у політичній опозиції до поляків". Скептицизм в оцінці шансів на утворення і зміцнення української держави висловлювала й військова розвідка, зокрема, військовий аташе США у Варшаві Фармен.