В листопаді 1920 р. відбулися президентські вибори в США. Переміг кандидат від Республіканської партії Воррен Дж. Гардінг. Свою виборчу кампанію він проводив під гаслами "Америка для американців" і "повернення до нормального стану". США вирішили зосередити увагу переважно на внутрішніх справах, а в зовнішній політиці - на Південній Америці і Далекому Сході, повернувшись до вже традиційної політики "тихоокеанського ізоляціонізму". Американська громадська думка була рішуче налаштована проти великих фінансових витрат на зовнішньополітичні акції. Пріоритетом у міжнародній політиці США дедалі більше ставали економічні міркування: створення сприятливих умов для американського експорту, захист американських інвестицій за кордоном і контроль над постачанням у США дешевої сировини та необхідних корисних копалин. Поразка Німеччини і послаблення Великобританії, здавалося, забезпечили життєві національні стратегічні інтереси США. Проте дедалі могутнішим потенційним суперником у Південно-Східній Азії та на Тихому океані ставала Японія, отримання якої висувалося на перший план американської зовнішньої політики. В умовах відсутності прямої зовнішньої загрози національній безпеці іншим важливим напрямком зовнішньої політики Білого дому стало скорочення озброєнь, насамперед морських. Зокрема, головною зовнішньополітичною акцією адміністрації Гардинга стала Вашингтонська конференція з роззброєння.
Європейські проблеми Сполучені Штати вирішили здебільшого залишити самим європейцям, хоч американські окупаційні війська перебували в Німеччині до початку 1923 р. Новий зовнішньополітичний курс Вашингтона мав безпосередні негативні наслідки для української справи. 1920 рік перекреслив останні надії уряду УНР на його визнання з боку США. У наступні два роки в американській пресі та кореспонденціях причетних до формування зовнішньої політики урядових структур з'являлися лише епізодичні згадки про український рух і ситуацію в Україні, які збігалися в часі з періодичними посиленнями антикомуністичних виступів в Україні селян чи рештки загонів армії УНР під час так званих "зимових кампаній". Американська військова розвідка, наприклад, відзначала, що "повстанський рух в Україні значно зінтенсифікувався і поширився протягом зими 1920/21 pp. У цей самий час неодноразові повідомлення про селянські повстання в Україні, зокрема, під проводом Н.Махна, подавала американська преса. В листопаді 1921 р. американські газети навіть повідомили, ніби селянські загони звільнили Київ. Але вже 25 листопада "New York Times" писала: "Український рух проти російської радянської влади закінчився. Генерал Симон Петлюра зі своїми офіцерами припинив кампанію". Взимку 1921-1922 pp. з'явилися новини про "другу зимову кампанію Петлюри". У звітах дипломатичної місії США в Німеччині стверджувалося, що "влада радянського уряду в Україні утвердилася далеко не такою мірою, як це хотіли би представити більшовики", і що "український націоналізм, незначний і штучний на початку, зробив разючий прогрес". Коли на початку 1922 р. до США приїхав А.Марголін, до нього виявив деякий інтерес відділ російських справ Держдепартаменту. Марголін мав зустріч із головою відділу Пулом і працівником цього ж відділу Кліфотом, під час якої український політик заступав українську автономію у складі майбутньої російської федерації. Проте в цілому українська справа, так і не посівши чільного місця в американській зовнішній політиці 1917-1920 pp., на цілих п'ятнадцять років зникла з поля зору Вашингтона.[28;45]
Натомість, як уже зазначалося, на 1921-1923 pp. припало посилення міжнародної активності уряду ЗУНР. Невизначеність статусу Східної Галичини і позиція деяких європейських країн, передусім, Великобританії, здавалося, давали підстави для обережного оптимізму. Лондон продовжував свою попередню лінію поведінки у східно-галицькому питанні - зволікав із остаточним розв'язанням проблеми і вимагав від польського уряду гарантувати автономію Східної Галичини. Останнє знаходило дедалі більшу підтримку в британському парламенті і на сторінках ліберальної та лівої преси. Прихильно до українців Галичини ставилася впливова група міністра оборони В.Черчілля. В Лондоні постійно перебували галицькі урядовці С.Томашівський та І.Петрушевич. Перший із них, а також голова місії ЗУНР у Франції й Англії С.Витвицький налагодили добрі відносини з особистим секретарем Ллойд Джорджа Ф.Керром.
В лютому 1921 р. Великобританія домоглася винесення східно-галицького питання на обговорення Виконавчої ради Ліги Націй. Виконавча рада на подання бельгійського представника Гіманса ухвалила рішення, що вона не є компетентною у цій справі, і передала її до Ради Послів Паризької конференції. Варшава із задоволенням зустріла таке рішення, бо тепер їй доводилося мати справу лише з великими державами. Тоді як у Лізі Націй доводилося зважати також на позицію інших країн, наприклад Чехословаччини, яка тривалий час підтримувала уряд ЗУНР. Проте Ліга Націй ще раз засвідчила, що Польща "є тільки фактичним мілітарним окупантом сього українського краю та що Галичина перебуває під суверенністю держав Антанти, до яких належить рішення про її долю".[10;56]
Звернення Петрушевича переважно висловлювали протест проти політики Варшави у Східній Галичині та вимагали визнати її самостійність. Копії зунрівських документів, що надходили до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, пересилалися також і президентові США. Підтвердженням того є фонди Національного архіву США, де збережено багато всіляких заяв Петрушевича.
Навесні і влітку 1921 р. галицькому урядові вперше вдалося широко змобілізувати на підтримку своєї справи українську еміграцію на американському континенті. Український національний комітет у США та збори українських громад різних штатів надсилали до вашингтонської адміністрації численні петиції і телеграми, в яких зверталися до президента США з вимогами припинити польську окупацію Східної Галичини та визнати уряд Петрушевича і незалежність Західноукраїнської Республіки. На початку березня 1921 р. представники УНСоюзу були прийняті президентом В.Гардінгом. Той запевнив українських делегатів у симпатії США до справедливих вимог усіх народів і зазначив, що США, хоч і не беруть участі в роботі Ліги Націй, "будуть мати на увазі бажання східно-галицького громадянства".
Продовжував свою діяльність Л.Цегельський. Перехід Сполучених Штатів до ізоляціонізму у зовнішній політиці не міг не відбитися на становищі галицького представництва. 18 травня 1921 р. Цегельський писав до Відня про "погіршення мого положення" через "зміну правительства" в США. У 1921 р. робота зунрівської місії сконцентрувалася на двох головних напрямках: збиранні серед українців США грошей, необхідних для функціонування зунрівського центру у Відні, та політичних заходах перед урядом США. Власне, до середини року успіхів не було ні там, ні там. 1 червня 1921 р. йому писали з Відня: "...Фінансове опинились в критичнім положенню і вже сього місяця мусимо зліквідувати наш галицький державний центр... Ми Вас виряджали свого часу з великими надіями, що бодай по році Вашого побуту в Америці зможете в скрутнішій хвилині нам допомогти". Не виправдовувалися й обіцянки Цегельського щодо аудієнції у Гардінга та здобуття "великого політичного успіху, тобто визнання Америкою Галицької Республіки". До того ж, як з'ясувалося, повноваження, котрі Цегельський отримав у вересні 1920 p., виявилися неправильно оформленими, і тому 31 травня 1921 р. Є.Петрушевич видав йому нові "вірчі грамоти", в яких іменував Цегельського "дипломатичним представником Галицької республіки до уряду З'єдинених Держав Америки". У червні Цегельський нарешті переїхав до Вашингтона, де 1 липня відкрив галицьке представництво (до речі, у тому самому приміщенні на 1901 Columbia Road, де виконував свої функції Ю.Бачинський).[10;105]
Невміння налагодити довірливу співпрацю з американськими українцями і брак досвіду у фінансових справах призвели до досить прикрих результатів. Іще від зими 1921 р. Цегельський час від часу вступав у неофіційні переговори з представниками окремих американських і канадських компаній, домагаючись політичної та фінансової (надання кредитів) підтримки уряду ЗУНР за концесії у Східній Галичині. Принаймні ще у січні Цегельський конфіденційно повідомляв Петрушевича, що "одна поважна група" "обіцяє здобути у Вашингтоні визнання галицької справи". Навесні Цегельський навіть дістав телеграфну згоду Петрушевича на свою домовленість із однією компанією про позику для уряду ЗУНР на умовах надання тій компанії 10-літньої монополії на виробництво і реалізацію тютюнових виробів у Галичині від часу її унезалежнення.
На якомусь етапі галицький дипломат розпочав подібні переговори з американо-канадським бізнесменом Ф.А.Боером. На жаль, ми не маємо достовірної інформації, яким чином Цегельський вступив із ним у контакт і ким, власне, був цей Боер. Упорядники багатотомної збірки документів В.Вільсона вказують на загадковість цієї особи й посилаються на публікації американської преси 1920-х років, де Боер згадувався як монреальський бізнесмен, пов'язаний з організацією торгівлі з Радянською Росією, або як "французький капіталіст", який представляв інтереси франко-італо-британського синдикату для розробки нафтових родовищ у Мексиці. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що Боер був агентом американської фінансової групи, пов'язаної з колишнім держсекретарем Б.Колбі. Перед Цегельським і урядом ЗУНР Боер презентувався як представник канадської компанії "Sun Trust", від імені якої він і вів переговори з Цегельським.