Зовнішня політика США у 1917-1919 pp. асоціювалася з позицією і особистістю президента Вудро Вільсона. Його суперечливі постать і політична концепція і досі є предметом дискусій в американській історіографії, породжуючи нові інтерпретації і гіпотези. З одного боку, Вільсон, на якого зруйнована і втомлена війною Європа дивилася як на захисника свободи і справедливості, був прихильником демократії. Його ідеалізм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на інші народи в дусі традиційних американських цінностей. Відомі 14 пунктів Вільсона справді стали першою демократичною програмою національно-державного самовизначення народів і спробою створити механізм, який би поєднав національні аспірації зі стабільним міжнародним порядком[7;127]. Ідея національного самовизначення як магніт притягувала до себе народи Центрально-Східної Європи. До Парижа Вільсон приїхав, маючи найбільший престиж серед усіх державних лідерів, як президент країни, яка врятувала Антанту від поразки і забезпечила можливості для національно-державного розвитку "малих" центрально та східноєвропейських народів.
Щоб зрозуміти ставлення Сполучених Штатів і американської громадської думки до різних національно-визвольних рухів, слід зважати також на пріоритетне ставлення американців до федералізму як форми державного устрою (принцип, закладений у працях засновників США, Декларації незалежності і Конституції) та на внутрішню концептуальну суперечливість американського ідеалізму (наголос на захисті демократичних прав і цінностей та права націй на самовизначення) і прагматизму (першочерговість національних інтересів) у їхній зовнішній політиці.[9;31]
Ці суперечності впливали на ухвалення конкретних рішень. Крім того, Вашингтон мусив враховувати інтереси і вимоги своїх союзників, насамперед Англії та Франції, які мали свій погляд на утворення нового міжнародного порядку в Європі, що відповідав би їхнім національним інтересам. Стратегія Вільсона полягала, окрім іншого, у збереженні союзницької єдності, заради чого Білий дім був готовий до компромісів із Францією й Англією.[10;120]
Все це яскраво виявилось у політиці США в українському і східно-галицькому питаннях. Необхідно також зауважити, що ставлення США та інших країн до ЗУНР і Східної Галичини не було ідентичним їхній політиці по відношенню до незалежної України в цілому, хоча взаємозв'язок тут був очевидним. Розв'язання східногалицького питання тісно перепліталося з утвердженням незалежності України, що давало альтернативну можливість вирішення проблеми. Негативне ставлення до української державності на міжнародній арені заздалегідь визначило передачу Східної Галичини Польщі. Якщо позиція великих держав у східно-галицькому питанні обумовлювалась великою мірою їхніми планами щодо Польщі (хоч і тут вони зважали на інтереси Росії), то їхня політика в загальноукраїнському питанні від самого початку була складовою російської політики цих держав.
Навіть з активізацією зовнішньополітичної діяльності США на початку XX ст. Росія не розглядалася як потенційний суперник. Через географічну віддаленість і відсутність на той час стратегічної зброї масового знищення Росія не могла становити жодної військової загрози національній безпеці США. Та більше, у Першій світовій війні Російська імперія і США були союзниками. Через політику "відкритих дверей" у Китаї американо-російські суперечності подекуди виникали, але Вашингтон набагато більше турбували в регіоні агресивність і територіальні претензії з боку Японії, що зростали на очах і обіцяли гостре американо-японське суперництво. З американського погляду, Росії належала важлива роль у стримуванні Японії на Далекому Сході. На думку відомого американського історика Арно Мейєра, яку ми поділяємо, "Вашингтон мав тенденцію зосереджуватися на тихоокеанській ролі Росії, Франція на її європейській ролі, Англія - на її ролі на Близькому Сході”.[18;161] На європейському континенті Росія, починаючи з XVIII століття, була одним із ключових елементів політики "балансу сил". По закінченні Першої світової війни єдина велика Росія могла стати противагою відродженню німецького імперіалізму.
Отже, крім морально-правових зобов'язань перед своїм союзником, збереження єдиної і сильної Росії безпосередньо відповідало національним інтересам США. На додаток до цих геостратегічних міркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революція зробила Росію привабливішою ідеологічно. В очах американських політиків і громадськості повалення царату означало встановлення в Росії демократії, що наближало її до західних політичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент дав доручення своєму послові у Петрограді Денісу Френсісу визнати Тимчасовий уряд. Як наслідок, "підтримання територіальної цілісності Росії було піднесено майже до рівня догми американської зовнішньої політики”. [4;49]
Українське (чи точніше західноукраїнське) питання з'явилося на американській політичній сцені за декілька місяців перед вступом США у Першу світову війну. 24 січня 1917 р. обидві палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцію про збір коштів на допомогу українцям, зокрема "особливо потерпілим од війни Галичині, Буковині та іншим провінціям Австрії". Проте у 1917 р. для американського істеблішменту, а тим більше широкого загалу, Україна лишалася terra incognita.
В США ще тривали дискусії щодо вступу країни у війну, переважно через відправлення американських солдатів до Європи, а за океаном події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Кінець російської зими приніс буржуазно-демократичну революцію і повалення 300-літньої династії Романових. Послабленням імперського центру швидко скористалися пригноблені національні окраїни, які всупереч поширеним на Заході уявленням і незважаючи на реакційно-репресивну політику російського самодержавства, ніколи не втрачали культурно-етнічної ідентичності. Національне пробудження сколихнуло й Україну. 4 березня на зборах Товариства українських поступовців у Києві було засновано Центральну Раду, її головою став найвідоміший український історик, лідер національного руху Михайло Грушевський. Бурхливо розвивалося українське культурне і громадсько-політичне життя: відновили діяльність українські політичні партії; проходили багатолюдні мітинги і з'їзди (військовий, селянський, робітничий), які делегували своїх представників до Центральної Ради; відродилися Просвіти; почали виходити україномовні газети І журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст І Універсалу Центральної Ради, який проголосив суверенність українського народу на своїй землі. За кілька днів Центральна Рада затвердила перший склад українського уряду - Генерального Секретаріату - на чолі з Володимиром Винниченком.
Однак утворення та діяльність Центральної Ради здебільшого лишилися непоміченими й невідомими на тому боці Атлантичного океану. Не дивно, що найбільш поінформована і впливова "New York Times" протягом 1917 p. подавала тільки спорадичні інформації про події в Україні, посилаючись на інші інформаційні агентства. Світ і, зокрема, Сполучені Штати України не знали. Активна інформаційна діяльність Спілки визволення України під час Першої світової війни розглядалася як німецько-австрійський витвір, спрямований на послаблення Антанти і США, що закладало нові цеглини до муру анти-українства на Заході. Одинокою спробою поширення інформації про Україну в США стала опублікована в Нью-Йорку ще 1915 р. англомовна книжка "Ukraine's Claim to Freedom. An Appeal for Justice on Behalf of Thirty-Five Millions", яка побачила світ завдяки Українській національній асоціації. Вона містила збірку статей українських (М.Грушевський, Л.Цегельський, В.Дорошенко, Я.Федорчук), німецьких (К.Летнер, О.Хетш) і шведського (Е.Беркман) авторів про становище українців та український національний рух в Австро-Угорщині та Росії. Зрозуміло, що єдина публікація такого типу не могла розтопити кригу незнання і байдужості. Навіть більше, проголошуючи у збірці кінцевою метою українського руху утворення незалежної держави, автори водночас стверджували, що у найближчому майбутньому ця мета є недосяжною, і тому висували вимогу автономії українців у складі Росії й Австро-Угорщини. Не дивно, що Захід мав невиразне уявлення про бажання українців, адже вони й самі не мали чіткої думки про свою майбутність.
На позиціях автономії стояла і Центральна Рада, яка тривалий час взагалі не мала ні міністерства закордонних справ, ні стратегії зовнішньої політики, зосередивши всі свої зусилля на налагодженні взаємин з Росією. До кінця 1917 р. Генеральний Секретаріат і Центральна Рада нічого не зробили для піднесення української справи на міжнародній арені. Міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин уперше звернувся з листом до урядів країн Антанти і США лише у грудні 1917 р. Тоді ж один із членів Центральної Ради неофіційно зустрівся у Києві з представником Американського християнського союзу молодих людей Едвардом Гілдом.
І річ тут не лише у прорахунках чи недосвідченості керівників Центральної Ради, а головно в об'єктивних реаліях українського національно-визвольного руху. Послухаємо відомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького, який писав: "...1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі... Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов'язана з російським імперіяльним історичним процесом".[34;67] Розірвати цей взаємозв'язок було важко. Ще важче відокремити Україну від Росії було зовнішньому світові. Враховуючи те, що Росія була союзницею Антанти і США і, здавалося, після Лютневої революції рухається в напрямку демократії, українське питання вважалося її внутрішньою справою.