Вашингтон стежив за перебігом подій у Галичині, відповідно інструктуючи Джибсона. У цілому слід визнати, що роль, яку Джибсон відіграв у формуванні позиції Держдепартаменту, інформуючи його у східно-галицькому питанні, була негативна для українців. Кінець 1922 р. ознаменував значне погіршення міжнародної кон'юнктури для уряду Є.Петрушевича. Аналогії між "галицькою державою на карпатських переходах" і "швайцарською державою на альпійських переходах" не знайшли відгуку в європейських столицях, про що ще на початку року відверто писав представник ЗУНР у Відні В.Сінгалевич у звіті до уряду за результатами своєї поїздки до Рима. Сінгалевич пропонував "концепцію Швайцарії Сходу ... піддати ревізії в змислі сильнійшого за-марковання, що утворення галицької держави не є тривалою нашою метою, а лиш переходовою стадією і початком творення Великої України". Наприкінці року Пет-рушевич вирішив дещо змінити акценти. У довірчому обіжнику до дипломатичних представництв ЗУНР підкреслювалося, що "уряд ЗУНР уважає вказаним і доцільним так у внутрішній як і закордонній політиці порушувати справу Галицько-Володимирської держави, в склад якої крім Галичини увійшли б Холмщина з Шдляшшям, Волинь з Поліссям та українська часть Буковини". Ідею Галицько-Волинської держави і повинні були популяризувати зунрівські дипломатичні представники.
Найвідчутнішим було те, що зунрівський центр втратив політичну підтримку Лондона, що тривалий час збуджувала надію на прихильне для українців розв'язання східно-галицької проблеми. Це пояснювалося, насамперед, загостренням ситуації на Близькому Сході, де Англія домагалася мандату на управління багатим на нафту Мосулом, який був частиною Туреччини. Потребуючи на те згоди Франції, англійський уряд виявив готовність поступитись у Східній Галичині. Певне значення відіграла також відставка у жовтні Ллойд Джорджа. Новий британський прем'єр Бонар Лоу вже не мав у східно-галицькому питанні твердості і наполегливості свого попередника. Водночас рішучіше підтримувати Польщу стала Італія, що було наслідком встановлення в країні фашистського режиму Б.Муссоліні і зближення між Римом та Парижем, а також результатом підписання у січні 1923 р. польсько-італійської нафтової угоди. Польський уряд не забарився використати сприятливу для нього зміну міжнародної ситуації, перейшовши у східно-галицькому питанні "від оборони до рішучого наступу". На початку 1923 р. польська дипломатія розпочала зондування позиції великих європейських держав і, впевнившись у їхній прихильності, варшавський уряд надіслав 15 лютого Раді Послів ноту, де висловив прохання визнати східні кордони Польщі.[30;90]
Відчуваючи значення моменту, уряд ЗУНР змобілізував усі свої наявні сили і можливості. Втративши підтримку Лондона, галицькі лідери ще плекали надію на втручання Вашнгтона. В листопаді 1922 р. відбувся другий візит до США А.Шептицького.
У лютому 1923 р. уряд ЗУНР одержав інформацію, що Рада Послів розглядатиме питання Східної Галичини в середині березня. До Парижа негайно відбули Є.Петрушевич і К.Левицький. На їхнє прохання туди ж приїхав митрополит Шептицький. Українці США буквально засипали Держдепартамент, президента і Конгрес телеграмами про терор і звірства поляків проти українців у Східній Галичині. Мишузі вдалося інспірувати кампанію в американській пресі, де почали з'являтися статті із засудженням польської політики в Галичині. З цього приводу 1 березня 1923 р. посол Польщі у Вашингтоні Любомирський зустрівся з Гюзом і звернув його увагу на неприпустимість антипольського тону деяких публікацій в американських газетах. Держсекретар посилався на свободу преси, але обіцяв уважно вивчити ті статті з газет, які йому залишив Любомирський.
Під тиском українців конгресмени Е.Дж.Джоне від Пенсильванії, К.А.Ньютон від Міссурі та інші, а також губернатори окремих штатів (Е.Дж.Лейк від Конектику та й інші) зверталися до Держдепартаменту за роз'ясненнями щодо становища українців у Східній Галичині. Держдепартамент, своєю чергою, слав запити Джибсону. Погляди ж Джибсона лишалися незмінними. На його думку, до травня 1919 р. Східна Галичина "була окупована українськими арміями - здебільшого озброєними бандами,- котрі не визнавали жодної центральної влади". Ці "банди" нібито розв'язали жорстокий терор, який призвів до тисяч біженців з Галичини до Польщі, чимала частина яких були власне українцями. Це стало, зі слів Джибсона, чи не головною причиною рішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. Союзники дійшли одностайної думки, що "...українці не спромоглися встановити нічого, що нагадувало б уряд". Натомість польські війська швидко встановили порядок і підтримували добрі відносини з українським і єврейським населенням. Джибсон знову заперечував звинувачення українців щодо польських репресій у Східній Галичині. Він, мовляв, під час своєї поїздки до Галичини не чув "жодних жадань національної незалежності чи приєднання до України". Жодних свідчень переслідувань українців польською владою не знайшла і вислана до Східної Галичини місія Фостера. Навпаки, польська адміністрація "робить усе можливе для підтримання достойного і справедливого уряду", і взаємини між польським та українським населенням є "цілком задовільними". Водночас у Парижі, Відні, Берні, Берліні та інших містах поширилися великі кампанії щодо нібито репресій проти "рутенців". Як і раніше, всю діяльність і пропаганду за галицьку незалежність Джибсон пов'язував із Є.Петрушевичем та фінансовою підтримкою американських і канадських українців. У самій Галичині існує "українська терористична організація", безпосередньо підпорядкована Петрушевичу. Проте, незважаючи на "акти тероризму" і наказ Петрушевича бойкотувати останні вибори до варшавського сейму, більшість українців узяли участь у голосуванні. "В департаменті добре знають мою критичну позицію до польського уряду, коли його діяльність була вартою осуду. Але стосовно політики у Східній Галичині, я переконаний, що робляться чесні й ефективні зусилля, аби встановити там закон і надати елементарних прав усьому населенню", - підсумовував посол.
Таке тлумачення ситуації у Східній Галичині цілком збігалося з офіційною позицією Варшави і мало безпосередній вплив на позицію Вашингтона. Уникаючи можливих звинувачень у створенні сприятливих умов для анти-польських акцій у США, американські урядові кола почали виявляти більшу обережність у своїх контактах з представниками українських організацій США.
5 березня 1923 р. Є.Петрушевич у черговий раз звернувся до великих держав з вимогою визнати незалежність Східної Галичини під протекторатом цих держав або Ліги Націй. Від імені Бейнбріджа Колбі 13 березня до Ради Послів Паризької мирної конференції звернулася пані Джейн Андерсон із проханням дати їй можливість виступити у східно-галицькій справі. Одначе, всупереч усім намаганням Петрушевича і уряду ЗУ HP, східно-галицьке питання було вирішене на користь Польщі. Лондон, мабуть, по інерції ще намагався пов'язати політичне рішення про передачу Східної Галичини Польщі з наданням автономії цій західноукраїнській території. Наприкінці лютого 1923 р. тодішній міністр закордонних справ Великобританії Керзон говорив польському послові в Лондоні Скірмунту, що британський уряд не відступиться від своєї вимоги реальної автономії для Східної Галичини. Але в ситуації, коли Париж і Рим офіційно висловили своє задоволення законом про автономію, що його ухвалив польський сейм, Лондон теж вирішив за найкраще погодитись на формальну передачу Східної Галичини Польщі. Відтак 14 березня 1923 р. Рада Послів Паризької мирної конференції ухвалила відоме рішення про передачу Східної Галичини під політично-адміністративне управління Польщі і про визнання польсько-радянського кордону. У тому ж 1923 р. ризький кордон між Польщею і Радянською Росією визнали Сполучені Штати. За ризьким кордоном незалежній Україні чи навіть Східній Галичині місця на політичній карті Європи не знайшлося.
Отже, перша спроба українського унезалежнення у XX столітті закінчилася невдачею. Не принесли успіху і намагання українських урядів здобути визнання та допомогу Заходу, зокрема Сполучених Штатів Америки. Дивлячись на українсько-американські взаємини 1917-1923 pp. з позицій сьогодення, ми бачимо, що можливість визнання Вашингтоном незалежної України у той заплутаний і бурхливий час була мізерною. США не були у тому зацікавлені і не мали відповідної мотивації. У 1917-1923 pp. США не несли перед Україною ні міжнародно-правових, ні моральних зобов'язань. Останні, напевно, мали якесь значення для президента Вільсона з його правом на самовизначення націй, що, зокрема, виявилося у 1922 p., коли президент опинився поза великою політикою і міг собі дозволити керуватися в оцінках міжнародних подій власним сумлінням, а не міжнародними зобов'язаннями і національними інтересами своєї країни. Натомість, як показало життя, під час свого президентства Вільсон мусив рахуватися передусім із жорсткими політичними реаліями і лише в останню чергу зі своїми моральними принципами. Бракувало Сполученим Штатам і чітко означеного власного інтересу безпосередньо на території України, передусім інтересу економічного, що відігравав і відіграє далеко не останню роль у формуванні зовнішньополітичних підходів індустріального лідера світу.