Зрештою, більшості вищезазначених мотиваційних настанов немає у Сполучених Штатів і на теперішньому етапі національно-державного будівництва незалежної України. Певні міжнародні зобов'язання, радше політичного характеру, щодо гарантій безпеки і територіальної цілісності України Вашингтон надав Києву лише у грудні 1994 p., коли після тривалих зволікань Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, фактично виторгувавши для себе гарантії держав — членів ядерного клубу. Проте після дворічного (1992-1993 pp.) ігнорування Вашингтоном українського чинника, спільного американо-російського тиску, якщо не сказати шантажу України, щодо української ядерної зброї й орієнтації американської політики на теренах колишнього СРСР лише на Росію (зокрема, на неї припадала левова частка американської економічної допомоги всім пострадянським країнам), 1994 р. означився кардинальною еволюцією української політики США. Протягом року "байдужість" Вашингтона до України змінилася на визнання того, що "незалежна і стабільна Україна... становить ключовий фактор стабільності і безпеки в Європі". Замислюючись над причинами такого повороту політики адміністрації Білого дому, треба зробити висновок, що головною причиною стало те, що було, нарешті, усвідомлено значення України в Європі, насамперед геостратегічне.
У 1917-1923 pp. геостратегічний інтерес Сполучених Штатів і Антанти до України якщо й існував, то його не усвідомлювали. Захід не зміг і не встиг піднестися до розуміння ролі незалежної України в європейській геополітиці, а українці не зуміли свою роль чітко окреслити і донести до Заходу. Зробити це в той короткий і перенасичений переламними подіями відтинок часу, коли радикально змінювалася вся система міжнародних відносин, було надзвичайно важко. Давалася взнаки багатовікова історична спадщина, адже Російська імперія, починаючи з XVIII століття, посідала чільне місце у дотриманні балансу сил на європейському континенті. Ні американські та західноєвропейські політики, ні керівні діячі українського відродження не осягнули тих кардинальних зрушень, які могли б відбутися в європейській системі міжнародних відносин у разі зміцнення самостійної України. Чекати іншого від Заходу, напевно, було недоречно також і з огляду на відсутність розуміння ним етнічної, політичної і соціальної історії України: за винятком кількох експертів, політична еліта, не кажучи вже про широкий загал, була малообізнаною з українською проблематикою. Всі були втомлені війною і власними проблемами, а звідси перемогло природне бажання спростити ситуацію й укласти мир, відкинувши зайві ускладнення. До того ж, у ті роки, напевно, важко було відшукати політика, котрий би передбачив, що влада більшовиків утримається понад 70 років, створивши один із найтоталітарніших режимів, і становитиме серйозну загрозу безпеці західних демократій.
І ще один висновок. Від 1 грудня 1991 p., коли понад 90% тих, хто взяв участь у загальноукраїнському референдумі, проголосували на підтримку української незалежності, мусило збігти понад два роки, перш ніж США змінили своє ставлення до України. Ті два роки були важкими для молодої держави, проте незалежна Україна втрималася. У 90-ті pp. їй вистачило внутрішніх сил для утвердження своєї державності. На загал, більш сприятливою для України виявилась і ситуація зовнішня, коли молода держава швидко здобула широке міжнародне визнання. 70 років після українських Визвольних змагань 1917-1921 рр.не минули марно. На Заході, і, зокрема, в США, з'явилися політики і політологи, які від перших днів української незалежності рішуче виступили на її підтримку. Варто згадати хоча б найяскравіших представників новітнього "проукраїнського лобі" на Заході, таких як Збігнєв Бжезінський чи Генрі Кіссіндокер. Важко переоцінити сучасну роль української діаспори, особливо в США і Канаді, яка пройшла складну еволюцію від покоління селян і малокваліфікованих робітників до політично впливової соціальної групи, серед представників якої є відомі бізнесмени, політики, професори найпрестижніших університетів, юристи тощо. Активність української діаспори і її постійний тиск на уряд Сполучених Штатів були вагомим чинником, що вплинув на формування української політики Вашингтона.
У 1917-1921 pp. Україні не вдалося захистити своє право на незалежність. Жоден український уряд Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії УНР чи ЗУНР не зміг утриматися при владі перед зовнішньою агресією чи внутрішньою опозицією (гетьман Скоропадський) і тривалий час контролювати свою територію. У цьому, на нашу думку, і полягала головна причина невизнання України Сполученими Штатами та іншими західними державами. Ще 21 січня 1919 р. рекомендації американських експертів пов'язували надання підтримки Україні із силою українського національного руху. Також характерними у цьому сенсі були приватні і тому певною мірою відвертіші розмови західних політиків з українськими представниками. Влітку 1920 р. помічник Ллойд Джорджа Ф.Керр, зауваживши у бесіді з А.Марголіним, що на загал Антанта із симпатією ставиться до українського руху, наголосив, що "українці мусять показати власну силу і вибороти право на політичну незалежність власними зусиллями". У 1921 р. вже французи заявили новому голові української дипломатичної місії в Парижі О.Шульгину: "ні одного солдата, ні одного сантима, аж доки ви самі не опануєте знову хоч частиною своєї території". Здається, це розуміли тогочасні українські провідники. Наприклад, П.Скоропадський писав у спогадах: "...для того, щоб досягнути, я вже не кажу повної самостійності, але простого права на державне існування в очах усіх країн, це право мусить бути завойоване і мечем, і такою політикою, котра змусила б більшість країн, що важать при вирішенні цього питання, самим бажати, аби ця держава існувала".
І річ тут не лише в тому, що невеликою була вартість українських урядів як можливих союзників Антанти у боротьбі проти Радянської Росії, їхня внутрішня слабкість і нежиттєздатність не дали Заходові потрібного часу для усвідомлення можливої ролі і місця України в Європі. США, наприклад, також довго не визнавали незалежності балтійських країн і зробили це лише у липні 1922 р. після того, як Б.Бахметьев припинив виконання своїх повноважень російського посла. Але на відміну од України, завдяки низці різних причин балтійські країни спромоглися обстояти свою незалежність і "дочекатись" американського визнання.
За умов внутрішньої слабкості українського національно-визвольного руху багато залежало від зовнішнього визнання і підтримки України. З іншого боку, міжнародне визнання незалежності УНР обумовлювалося внутрішнім зміцненням і утвердженням української державності. Отож, виходило зачароване коло, розірвати яке так і не поталанило.
Невизнання України визначило вирішення східно-галицького питання. На відміну од співвітчизників із Наддніпрянської України, українці Східної Галичини мали підстави розраховувати на певні морально-правові зобов'язання з боку США, які випливали із 14 пунктів президента Вільсона. Кілька років галицька справа викликала резонанс на міжнародній арені, пов'язаний із діяльністю Є.Петрушевича та уряду ЗУНР її розглядали і Паризька мирна конференція, і Ліга Націй. На певному етапі уряд ЗУНР мав підтримку окремих європейських держав, зокрема, Великобританії та Чехословаччини. Але через те, що не відбулося незалежної України, альтернативи "польському варіантові" розв'язання східно-галицької проблеми не існувало. Надії галицьких політиків на незалежність Західноукраїнської Народної Республіки були ілюзорними.
Як результат, українські землі виявились вкотре розділеними, а українське питання на добрих п'ятнадцять років зникло з поля зору Вашингтона.
1. Баран С. Митрополит Андрей Шептицький.- Мюнхен, 1987.
2. Винниченко В. Щоденник.- Т.І.- 1911-1920.- Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.
3. Герус О.В. Україна в опінії американського уряду 1919-1927 років// Український історик.- 1974, N1-3.
4. Дашкевич Я. Хто такий Михайло Грушевський?/ Україна. Наука і культура. Щорічник.- Вип. 23 - К., 1989.
5. Деникин А. Очерки русской смуты.- т.IV.- Берлин, 1986.
6. Дорошенко Дм.. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918).- Частина третя. Доба Гетьманщини (1918).- Львів, 1973.
7. Зарубіжні українці. Довідник.-К., 1991.
8. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст.- Нью-Йорк, 1961.
9. Камінський Є. Україна і політика США (1917-1990 pp.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.- К., 1993.
10. Косик В. Політика Франції щодо України (Березень 1917 - лютий 1918)//Український історик.- № 1-4, 1979.
11. Кульчицький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу//Наука і суспільство,- 1991,-N11.
12. Левицький О. Галицька армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня 1919).- Відень, 1921.
13. Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920.- Відень, 1922 (Нью-Йорк, 1970).
14. Лука Мишуга. Збірник. / Під ред. А Драгана. - Джерсі Сіті, 1973.
15. Львівський обласний державний архів (ЛОДА).
16. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921.- Т.2.- Прага, 1942.
17. Марголин Арнольд. Украина і политика Антанты.
18. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - Рим, 1989.
19. Павлюк О.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). – К.: Видавничий дім „КМ Academia”, 1996.
20. Павлюк О. Від злуки до розриву//Наука і суспільство.- №4/6, 1994.
21. Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії.- Відень, 1982.