Вступивши у війну навесні 1917 р., США відчули потребу готувати власні плани повоєнної побудови Центрально-Східної Європи. Влітку цього ж року почали з'являтися перші розробки. Так, у травні-липні 1917 р. три меморандуми, що стосувалися в основному Польщі, підготував експерт Держдепартаменту Альберт Путні. Критично ставлячись до польського націоналізму щодо українців і євреїв, Путні пропонував приєднати Східну Галичину до України, яка, в свою чергу, мала становити частину Російської федерації. Збереження єдності Росії відповідало настроям американського керівництва. Для активізації підготовчої роботи на початку вересня було утворено спеціальну комісію "Inquiry", їй було доручено збирати інформацію та готувати для американського уряду об'єктивні аналітичні матеріали для майбутніх мирних переговорів. Східноєвропейське відділення комісії очолив професор Гарвардського університету Річард Лорд. За час свого існування "Inquiry" підготувала близько 2 тис. доповідей і документів.
А тим часом у Росії сталися докорінні зміни. У Петрограді й Москві владу захопила найрадикальніша ліва партія - партія більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. Для різних національних рухів на території Росії Жовтнева революція показала життєву необхідність подальшого дистанціювання від імперського центру. У Києві Центральна Рада заявила своїм III Універсалом від 20 листопада про утворення Української Народної Республіки, "не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її".[30;78]
Про проголошення УНР повідомила і "New York Times". На шпальтах газети почало з'являтися більше інформації про Україну, але майже завжди вона подавалася у загальноросійському контексті. Інтерес до України у Вашингтоні дещо зріс, так само як і до інших окраїн Російської імперії, які розглядалися як центри антибільшовицької боротьби і сила, що могла утримати східний фронт проти Німеччини. Останнє на даному етапі було головним. Наслідком стало вислання з Москви до Києва Дугласа Дженкінса, в минулому американського консула в Ризі (перед ним, з вересня 1917 р. у Києві був лише один американець - Е.Гілд).
Звіти консула Дженкінса, які регулярно висилалися до Москви, а звідти — до Держдепартаменту, були у той час головним джерелом інформації Вашингтона про ситуацію в Україні, і треба зазначити, що це джерело було дуже обмеженим. Американський консул прибув до української столиці після появи там військових місій Франції та Англії, від яких він переважно й черпав свою інформацію. Листи Дженкінса свідчать про його вельми поверхову обізнаність з реаліями українського політичного і соціально-економічного життя. Дженкінс залишив Київ наприкінці лютого 1918 р. у зв'язку зі вступом до української столиці німецьких військ. Поза тим деяка інформація надходила від посланника США в Румунії, Болгарії і Сербії Вопічки та американського посла у Парижі Шарпа, який сам отримував її від союзного командування в Яссах.
Найголовнішим питанням для Антанти і США в грудні 1917 р. було утримати східний фронт проти Німеччини. Союзники, насамперед Англія та Франція, гарячково шукали на території Російської імперії ті сили, які б могли продовжувати воєнні дії проти Німеччини до остаточної перемоги. Вже на початку грудня Англія та Франція вирішили надати допомогу Російській Добровольчій армії, що її формували на Дону генерали Алексеев і Корнілов. Контакти було встановлено також з іншими політичними силами і національними рухами. В Україні велику активність виявляли французи, зокрема французька військова місія в Яссах на чолі з генералом Бертельо. Таємна англо-французька угода від 23 грудня ділила Росію на "сфери впливу", за якою Україна відходила до французької "зони". До речі, про укладену між союзниками по Антанті угоду Вашингтон не був навіть поінформований.[28;64]
Водночас у січні Центральна Рада розпочала у Бресті переговори з Німеччиною та її союзниками, які завершилися підписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним країни Почвірного союзу визнали проголошену IV Універсалом від 22 січня незалежність і суверенність Української Народної Республіки, встановлювали з нею дипломатичні відносини і зобов'язалися надати УНР військову допомогу в обмін на постачання української сільськогосподарської продукції.
Варто, проте, наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичної війни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразку української влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами тактичними і дбав про те, як одержати швидку допомогу. Е.Гілд, наприклад, прекрасно розумів потребу західної фінансової та військової допомоги Центральній Раді і ще 2 грудня повідомляв своєму керівництву в Москві, що без такої допомоги перспективи України лишатимуться "песимістичними".
Центральна Рада шукала підтримки в альянтів у Яссах. Правда, робила це невдало, її делегати на переговорах з Антантою Галіп і Голицинський одразу попередили про відмову України визнавати борги царського уряду - підхід, який не відрізнявся од позиції російського Раднаркому і не міг знайти підтримки на Заході. Невиправданим був і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною вимагала не менше, як визнання Антантою української державності. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те, що тоді Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розірвати з Росією.
З іншого боку здавалося, що Антанта, особливо Франція, виявляла великий інтерес, аби утримати Україну у війні на своєму боці. Проте союзникам бракувало головного - можливості надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу і Лондону навіть не вдалося переконати виступити на боці Центральної Ради залежних від союзників Томаша Масарика і чехословацькі збройні формування в Києві. Незважаючи на звернення Центральної Ради, Масарик став на нейтральну позицію у боротьбі між українською владою та більшовиками. Отож українці мусили власними силами виходити із надзвичайно складного становища, сподіваючись на підтримку своєї справи хіба у віддаленій перспективі. Навіть більше, політика Антанти була від початку двоїстою, свідченням чого є хоча б зустріч Л.Троцького з французьким послом у Петрограді Нулансом, під час якої останній заявив, що "в разі збройного конфлікту між Радою і Советом ми не втручатимемось".[36;81] З остаточною відповіддю на вимоги Центральної Ради Антанта зволікала, а тим часом червоні війська підступили до Києва. Кількаденна нерівна боротьба закінчилася відступом української влади до Житомира та червоним терором у загарбаному Києві. Мир із німцями Центральна Рада уклала, лише зрозумівши, що допомоги від Антанти не буде. Але фактом є і те, що цей вимушений акт пізніше неодноразово використовувався антиукраїнськими силами для дискредитації українського руху на Заході.
Щодо позиції США, то вона навряд чи змінилася б навіть коли б Центральна Рада відмовилась укласти сепаратний мир. Якщо для досягнення своєї мети - утримання України у війні - Франція й Англія вислали до Києва свої військові місії, а потім пішли принаймні на визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навіть такого кроку. І тут ніяк не можна погодитись із висновком К.Варваріва, що до укладення Брестського миру "позиція Сполучених Штатів лишалася відкритою чи, принаймні, не визначеною остаточно". Посол США у Петрограді Д.Френсіс однозначно застеріг Дженкінса, який від'їжджав до Києва задовго до укладення миру у Бресті, від визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкінс утримувався від офіційних контактів з представниками Центральної Ради і Генерального Секретаріату, лише один раз неофіційно зустрівшись із О.Шульгиним.
Приїхавши до Києва, він тихо поселився в ньому як неофіційний американський спостерігач, який займався збиранням і аналізом інформації про поточні події в Україні, про що свідчать його звіти. Найперше консул цікавився боєздатністю української армії та можливістю її використання проти Німеччини. Якихось інших інструкцій Дженкінс так і не отримав, і тому навряд чи є підстави характеризувати його діяльність як "підривну". І зовсім безпідставними є спроби довести, ніби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фінансову допомогу від американського уряду. Майже в кожному листі Дженкінс і Гїлд наголошували на австрійських та німецьких впливах в Україні, а Грушевського й Винниченка відверто звинувачували у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи їм симпатиків Антанти С.Петлюру і О.Шульгина. Парадоксально, але такі чутки поширювались самим О.Шульгиним та апаратом його міністерства. Читаючи звіти Дженкінса, не можна не відчути, що він прибув до Києва із заздалегідь сформованим негативним ставленням до незалежності України, для якої консул не бачив іншого шляху як федеративний зв'язок із Росією.
Отже, хоч як це парадоксально, прихід до влади більшовиків далеко не зразу вплинув на загальну американську політику. Восени 1917 р. США та їхні союзники — учасники Антанти були з головою заклопотані воєнними діями на фронтах Першої світової. Крім того, Захід явно недооцінив спроможності більшовиків утриматися при владі. А тому можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючи неросійським народам імперії, відкидалася. Наприкінці 1917 і на початку 1918 pp. дилеми "розчленування" Росії перед Вашингтоном не стояло. Навпаки, американський істеблішмент робив ставку на збереження єдності Росії, про що ясно писали ще на початку січня 1918 р. держсекретар Роберт Лансінг і його перший заступник Франк Полк.[26;70]