Завершення конфлікту може бути згруповане за:
- ступенем розв'язання - повне або часткове вирішення;
характером наслідків - у вигляді успіху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.
Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де немає конфліктів - це кладовище.
3. Політична криза
Політичні конфлікти - різновид соціальних. Під останніми розуміється зіткнення протилежних поглядів, розбіжність в інтересах і діях окремих людей та їхніх спільностей - професійних груп, соціальних класів, етнічних, конфесійних та інших груп, держав, їх блоків тощо. Конфліктні ситуації як особливий стан політичного життя - явище різнобічне. Його істотною гранню є політична напруга. Водночас вона виступає індикатором політичного, в цілому соціального конфлікту. В основі політичної напруги лежать економічні, соціальні та політичні процеси, хід і спрямованість яких призводять до виникнення конфліктної ситуації. Загалом можна вважати, що політична, як в цілому і соціальна напруга виникає, якщо конфліктне протистояння сторін своєчасно не розв'язується і має місце безвихідність логічного розвитку суспільних процесів. За певних умов політичні конфлікти набувають тенденції до послаблення і, врешті, до подолання, яке може відбуватися само собою, коли стихійно зникають причини конфлікту через зміни обставин. Конфлікт може бути усунений свідомою діяльністю однієї або всіх конфліктуючих сторін. Це передбачає досягнення згоди на грунті взаємних поступок. Оскільки йдеться про політичну сферу, то мається на увазі, що кожна із сторін повинна виробити позицію, яка передбачає межі допустимих вчинків і характер можливих компенсацій за них. Звичайно, конфлікт не може бути подоланим, якщо навіть одна сторона нездатна вислухати свого суперника. Тоді можлива й інша ситуація - поглиблення, ескалація конфлікту. Вона означає, що протистояння і протиборство сторін здійснюється за рахунок залучення дедалі більшої кількості населення. Розширення зони конфлікту, збільшення конфліктуючих проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загострення взаємних вимог, перехід до більш жорстоких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби - такі неминучі наслідки ескалації конфліктів. Значну роль при цьому відіграє явище, яке в політології називається "ефектом Токвіля". Суть його полягає в тому, що зло зноситься терпляче, як щось неминуче. Проте воно здається нестерпним від думки, що його можна позбутися. Але тоді вже, хоч би скільки зловживань усувалося, ті. що залишилися, стають особливо виразними і відчуття їх неприйняття вкрай пекуче. Один із варіантів подолання конфлікту - повернення до можливості його мирного усунення. Проте нова ситуація формує новий рівень взаємних претензій (як правило, вони зростають) і новий рівень можливих поступок (як правило, вони скорочуються). Неможливість досягнення згоди призводить до політичної кризи, насамперед кризи владних відносин. Політична криза - вища стадія розвитку конфлікту. Основні параметри такої кризи - це порушення в суспільстві рівноваги між різними соціальними групами, класами, верствами тощо. Виникає ситуація, коли "верхи" не контролюються "низами", а "низи" - "верхами". Наявні значні збої в функціонуванні політичної системи. Для нормалізації становища вже не досить тільки політичних засобів. Відбувається масове знецінення політичних ідеалів. Поряд з цим з'являються нові, непередбачені, соціально-політичні рухи, як правило, радикалістські. Нарешті, протест проти всього існуючого значно перевищує позитивну конструктивність думок і діянь. Наростає масивний неспокій, ідейний розбрат. Соціальна впевненість поступається зневірі в об'єктивній цінності політичної теорії і життєздатності існуючого політичного устрою.
Суттєвим елементом політичної кризи є урядова криза, тобто неспроможність уряду розв'язувати поставлені перед ним завдання по управлінню в інтересах народних мас, або певних впливових кіл. Така стадія політичного конфлікту іноді характеризується як революційна ситуація. За певних умов вона може перерости у революцію. Часто використовується таке поняття як "криза політичної системи". Вона має місце тоді, коли позитивних наслідків не можна досягти використанням існуючих способів подолання протиріч. Ознаками такої кризи є насамперед неспроможність основних політичних сил зберегти мінімальний консенсус. Далі ігнорування більшістю суспільства існуючих політичних процедур і неможливість звертатися до звичних форм політичного процесу. Нарешті, неможливість забезпечити більш-менш стійкі інститути виконавчої влади.
Заключна стадія конфлікту, що досяг стану політичної кризи, полягає у виявленні результатів його впливу на суспільне життя, його функціональної ролі в політиці. Стосовно сучасності, оскільки йдеться про розвинуті індустріальні суспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади в зазначеному вище розумінні навряд чи можливо. Більш імовірні тут урядові кризи. В зв'язку з цим можливі такі варіанти виходу із конфлікту. Перший, коли політичний режим, по суті, залишається тим, яким був до конфлікту. Відбувається тільки зміна панівної групи. Це не виключає, що наслідком може бути проведення радикальних - структурних, якісних перетворень у господарській та інших сферах. Саме це мало місце в країнах Заходу в 70-ті роки з приходом до влади неоконсервативних сил. Другий варіант: зміна одного політичного режиму іншим при незмінності суспільного ладу. Приклад тому - редемократизація в Португалії, Іспанії, Греції та деяких інших країнах у 60-ті роки. Інша справа тоталітарні режими. Саме тут можливе виникнення політичної кризи, в тому числі кризи влади в повному обсязі.
Політична криза істотно змінює характер та спрямування рішень і діяльності політичних суперників. їх поведінка невіддільна від типу конфлікту. У політичній кризі - вищій стадії розвитку конфлікту поведінка опозиційних сил визначає і визначається формами цієї кризи, наприклад, політичним переворотом. Соціально-політичні конфлікти, як усяке протиборство, приносять суспільству чимало матеріальних, соціальних, моральних і політичних збитків. Але вони виконують і певні позитивні функції. Конфлікти об'єктивно дають змогу конфліктуючим групам суспільства і влади інформувати про свої інтереси і потреби. Це спосіб розрядки, зняття соціально-психологічної напруги, засіб тиску на поведінку своїх суперників. Конфлікти сприяють чіткому усвідомленню своїх інтересів та інтересів суперників, а найголовніше, вони стимулюють позитивні зміни в суспільстві.
4.Юридичний конфлікт
Сьогодні, як ніколи, актуалізувалася необхідність опанування і врегулювання соціальних конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій галузі є природною компонентою соціальної реальності і тому стали об'єктом вивчення суспільствознавчої та правової наук, перш за все юридичної конфліктології та соціології права. Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів, механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв'язання, прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій становлять далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, котра розвивається як перспективний напрямок науки соціології права. Соціологію юридичного конфлікту, зокрема, цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту, його суб'єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, що відіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадій конфліктної динаміки у цій сфері і, нарешті, розмаїття можливих версій закінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів управління ними аж до розв'язання. Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального, відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманними правовій сфері. Згідно з думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля конфлікт — це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту — це протиборство двох або декількох суб'єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов'язане з правовими відносинами, їх юридично значущими діями чи станом. Юридичний конфлікт в його «чистому» вигляді можна представити як протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Тому привід і об'єкт юридичного конфлікту, його суб'єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, викликає юридичні наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється в межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка і переконлива аргументація, вирішення юридичного конфлікту, як правило, формалізоване. Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання особливо антагоністичних суперечностей; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складному і суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися з тим, що в наслідках юридичного конфлікту закладені стимули стосовно утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад, удосконалення чинного законодавства, правові процедури розв'язання спірних суперечок, юридизація політичних стосунків, «зв'язування» правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин тощо. Юридична наука має в своєму розпорядженні чималий поняттєвий інструментарій щодо аналізу і розв'язання конфліктних ситуацій у правовій галузі: поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального «змагання» тощо, нарешті, юридичної колізії. Водночас конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема юридична колізія має тлумачитися не стільки як статична суперечливість у праві, скільки з діалектичної позиції циклічності її розвитку. Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичною суперечністю (в широкому контексті), але не кожна суперечність неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвитку юридичної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і так звані «приховані» (латентні), і більш наявні політичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія. Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, а відтак, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв'язку з діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного значення, в його проблемі (привід, причина, об'єкт, суб'єкти) мають прослідковуватися наявні правовідносини або ті чи інші юридичні аспекти, притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому. Отже, логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед визначення, які з його елементів мають правову природу або пов'язані і правовими інститутами чи механізмами. Практична доцільність цього підходу є очевидною, оскільки дозволяє встановити чи здатні норми права вплинути на появу, розвиток і розв'язання конфлікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управління, пом'якшення, згортання або попередження конфліктної взаємодії. В сутнісній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об’єкту. Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, то постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет це, по суті, головна суперечність (колізійна чи соціально-правова), заради розв'язання якої конфліктуючі суб'єкти вступають у боротьбу. В реальності не може бути проблема влади та її правове оформлення; проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки, тощо. Об’єкту юридичного конфлікту не обов'язково мати правові ознаки (як. наприклад, власності), але одержати його закони можливо тільки завдяки юридичній процедурі.