Патрімоніалізм — форма традиційної влади, за якої всі адміністративні посади виникають як продовження придворних.
Усі політичні проблеми, навіть ті, що не мають нічого спільного з домашнім господарством володаря, пов'язуються з придворною посадою, наприклад, командування кавалерією передається головному конюхові Урочистість придворних і політичних функцій — характерна властивість султанізму. Спочатку державні чиновники були особистими слугами володарів.
Султанізм - форма традиційної влади, за якої вчинки володаря нічим не обмежені.
З часом патрімоніальне правління стає недостатньо ефективним для вирішення економічних і політичних проблем. Чому це відбувається? Річ у тім, що жителі захоплених територій теж ставали підданими правителя, але вже не особистими, а політичними. Політичні підлеглі (на відміну від особистих) володіють певними традиційними правами (власність на землю, спадщину, укладання шлюбів, носіння зброї). Обов'язки політичних підлеглих обмежені існуючими в їхніх регіонах традиціями, тоді як обов'язки особистих цілком залежать від свавілля правителя. Конфлікт традицій та особистої волі має вирішальне значення для пояснення процесів децентралізації патрімоніальної влади. Патрімоніалізм і феодалізм— варіанти традиційної влади, які різняться способом управління. У першому випадку управління здійснюється з допомогою особистих слуг правителя, у другому— з допомогою місцевої знаті
Харизматична влада не пов'язана ні з формальними правами, ні з традицією. В основі її — незвичайна властивість: магічна сила, приписувана будь-якій особі Чистий тип харизматичного панування, на думку М. Вебера, реалізує пророк, воєнний герой, великий демагог, політичний вождь. Воно виникає за умов соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносно стабільних умов соціально-політичного розвитку. Харизматичне панування виникло там, де була поширена, віра в магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усі властиві їм функції харизматичиих лідерів: вони були ватажками, проводирями на полюванні та війні, жерцями, суддями і т. ін.. Потім економічні, владні та ідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе будь-яка систематизація керівних функцій неминуче веде до виникнення соціальних інститутів і занепаду особистої харизми, влади. Оскільки одна з найскладніших проблем у процесі реалізації харизматичного панування — це успадкування влади, то для того, щоб подолати кризу, яка виникає у відносинах між харизматичним володарем, його учнями і народом, з'явилися політичні організації, що функціонують безперервно.
Процес виникнення криз Вебер пояснював так; харизма, як магічна, унікальна сила індивіда, не є постійною. Але учні й послідовники харизматичного вождя, а також маси намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе й нащадків. Та само лише зародження такого бажання - поворотний пункт у харизматичному пануванні Сподвижники вождя вимагають для себе привілеїв, а потім -— посад жерців, чиновників, офіцерів, а також секретарів, редакторів, видавців. У будь-якому разі існує прагнення одержати матеріальні блага й постійний прибуток із рухів та інститутів, що виникли внаслідок діяльності харизматичного вождя. Харизматичний «заповіт» або інша сукупність текстів перетворюється в систему догматів, правових і моральних наказів. На цій основі всяке нове вчення перетворюється в ідеологію. Відносини між вождями та його послідовниками втрачають. опору та безпосередню віру в його могутність і місію та починають скріплятися вірою, яку, освячує традиція.
На думку М. Вебера, харизматичний момент мав місце в усі історичні епохи і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскільки вважалося, що видатні, незвичайні якості можуть передаватися через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що характерне для церкви), а не кровноспорідвеними зв'язками. З часом дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною та родовою харизмами. Остання мало впливає на функціонування організації, а інституціональна — навпаки. Вся історія Європи у тлумаченні М. Вебера — це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною (представленою церквою), в перебігові якої обидві сторони були змушені піти на компроміс.
М. Вебер розглядав традиційне й харизматичне панування як тло для аналізу раціонально-правового панування, що існувало на той час у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки. Він вважав, що раціонально-легальна влада розвивалася протягом багатьох століть у процесі раціоналізації права. Немає, жодної значної вимоги моралі, що у будь-який історичний період або за будь-якої ситуації не функціонувала б як правова норма. Функціонування, як моральних, так і правових норм базується на можливому використанні психологічних або фізичних засобів примусу. Часто їх дотримувалися через особисту зацікавленість індивідів, а також боячись кари за непокору. В ранній період розвитку суспільства були поширені правові пророцтва. Припускали, що закон можна пізнати тільки відвертістю. З послабленням традицій кривавої помсти і розв'язанням правових суперечок із допомогою віщування зростала соціальна роль пророків, які проголошували закони і, формулюючи відповіді на запитання, задані Богом, оголошували вирок. Цей процес був пов'язаний з певним ритуалом. Спочатку роль пророків виконували жерці, згодом ці функції перейшли до нотаблів, із середовища яких з'явилися перші чиновники, обрані або призначені. Якщо їхньому родові приписувалася харизма, то судова посада ставала спадковою. Так правовий пророк перетворювався на чиновника. У той час вважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки про неї були справою спеціалістів. Доки правові норми створювались подібним чином, вони залишались ірраціональними. Наступний етап розвитку права як основи раціонально-легальної влади був пов'язаний з насаджуванням суспільству законів світською та релігійною владою.
Згідно з поглядами марксистів, родовому ладові була властива неполітична влада, яка поступово трансформувалася в політичну одночасно з утворенням і розвитком антагоністичних класів, спочатку не існувало приватної власності, члени суспільства не поділялися на управителів і тих, ким управляють, суб'єкт і об'єкт влади існували в одній особі. Навіть члени ради старійшин не були суб'єктами влади, а тільки представниками органів влади. Оскільки існувала єдність основних інтересів, воля органів влади реалізувалась як єдина воля всіх членів суспільства, і як таку її сприймав і кожний окремий індивід. Реалізацію влади гарантували мораль і традиції, що несли в собі соціально корисні норми поведінки. Вимога дотримуватися соціальних наказів збігалася з особистим переконанням кожного члена суспільства у процесі розвитку приватної власності, суб'єкт і об'єкт економічної влади конституювалися як класи. Усі частини ланцюга: приватна власність — клас — класові інтереси — держава — політична влада розвивалися паралельно протягом сотень і тисяч років.
2. Суб'єкти й носії політичної влади
Характеристика політичної влади буде неповною без розгляду питання про її суб'єкт. Під суб'єктом розуміється джерело активної, цілеспрямованої, предметно-практичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Марксисти вважають: оскільки політична влада є атрибутом приватної власності, то в антагоністичному класовому суспільстві суб'єктом політичної влади може бути тільки клас-власник засобів виробництва, а в соціалістичному — народні маси. Одним із найістотніших питань за такого трактування суб'єкта політичної влади є питання про необхідність диференціювати суб'єкт влади і його носія — ті державні політичні організації та установи, що утворені для забезпечення реалізації інтересів політично панівних класів. Одначе повноваження суб'єкта влади та її носія різняться. Існує думка, що суб'єкт у цьому разі не ділить влади з її носіями, а тільки користується організаціями влади як механізмом її реалізації.
Успішний розвиток суспільства на демократичній основі може здійснюватися лише за участі широких мас в управлінні, у схваленні важливих політичних рішень. Але водночас, якщо поставити питання про те, якою мірою народні маси є суб'єктом політичної дії та якою мірою політичні дії такого суспільства відображають інтереси мас та їхні потреби, то виявиться, що знайти відповідь не просто. Якщо маси є тільки об'єктом маніпуляцій якогось політичного угруповання, то функціонування реальної демократії бути не може. Навіть тоді, коли політичний режим підтримується широкими масами, він ще не гарантує наявності демократії; і авторитарний, і тоталітарний, і будь-який інший антидемократичні режими можуть успішно функціонувати, впливати на свідомість мас із допомогою витонченої демагогії. В такому разі йдеться (по суті справи) не про «народні маси» (в розумінні структурованої, диференційованої єдності, дії якої сприяють прогресивному розвиткові суспільства), а про маси як про численну спільність ізольованих, відчужених людських індивідів. Таку масу можна назвати абстрактною, тому що індивіди, стаючи частками маси, втрачають свої соціальні та професійні характеристики влади. Способи їхньої взаємодії виявляються зовсім іншими, ніж демократичної політики.