Відомі вчені XIX—XX ст. (Г. Лебон, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, X. Арендт) присвятили свої твори аналізові політичної поведінки представників абстрактної маси. Так, X. Ортега-і-Гассет у праці «Повстання мас» дав детальну характеристику масової людини порівняно з індивідом-особистістю. Він вважав, що людина маси — це посередність, яка внаслідок економічного, технічного і соціального розвитку суспільства звільнилася від багатьох незгод і труднощів, пов'язаних із тяжкою фізичною працею, але не зуміла освоїти глибші шари культури, не навчилася дисциплінувати себе. Нездатність масової людини підкорити свої спонтанні суб'єктивні бажання інтересам суспільства викликає насилля і культ сили в сучасному суспільстві XX ст., котре само значною мірою є витвором мас. Він був упевнений, що реалізація справжньої демократії передбачає бажання кожної людини рахуватися з іншою. Неприпустимо, коли моральні норми, що формувалися впродовж довгих століть розвитку людства і згідно з якими найсуворіші моральні вимоги людина висуває насамперед до самої себе, втрачають силу свого впливу. Появу маси як суб'єкта влади X. Ортега безпосередньо пов'язував з утворенням і розвитком тоталітерних режимів XX ст.. — фашизму і сталінізму, за яких уперше з'явився тип людини, що не вважав за необхідне виправдовувати свої претензії та вчинки ні перед іншими, ні навіть перед самим собою; прагнув за будь-яку ціну досягти мети.
Протиставлення «маси» і «еліти» та інші концепції «масового суспільства», що з'явилися після другої світової війни, неприйнятні для деяких сучасних західних соціологів (найвідоміший із них Д. Белл), які вважають, що завдяки масовому виробництву і споживанню, впливові засобів масової комунікації розвивається економічна, політична і соціальна одноманітність суспільства, тобто формується середній клас. Він служить основою для соціального консенсусу в широкому розумінні цього слова і одночасно є гарантом стабільного політичного демократичного режиму.
Принципова відмінність у поглядах марксистів і немарксистів на конкретні форми реалізації влади полягає ось у чому: марксисти керуються класовий характером суспільства, тим, що діяльність та інтереси окремих індивідів підпорядковані інтересам певного класу; немарксисти не надають цій обставині істотного значення Марксистська концепція панівного класу спирається на визнання того, що політична влада — це тільки продовження економічної клади Іншими словами, власники засобів виробництва — економічно панівний клас — є й політично панівним класом, тобто суб'єктом політичної влади. Але на практиці цей зв'язок рідко реалізується так однозначно. Це визнають і самі марксисти. В розпорядженні економічно домінуючого класу може й не бути досить ефективного механізму реалізації влади і навпаки: клас, у розпорядження якого цей механізм потрапив, може виявитися нездатним здійснити вплив на процеси економічного розвитку. Це протиріччя — одне з основних джерел соціальних конфліктів.
Панівний клас— це соціальна група, яка посідає певні позиції не лише в системі економічних відносин, а й у політичній та соціальній сферах.
Та досить рідко трапляються ситуації, коли будь-яка соціальна група однаковою мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній та ідеологічній сферах Домінує той клас, який у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили; своєю чергою, застарілі політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (але й тут можливі варіанти). Марксистське трактування панівного класу не виключає, що такий клас — це соціальна група з цілком складною внутрішньою структурою, яка аж ніяк не є якимось соціальним монолітом: всередині одного панівного класу можуть бути диференційовані соціальні групи з різними, навіть протилежними, інтересами, що борються за політичну владу між собою. Коли в таких випадках влада переходить із рук однієї фракції до рук іншої, можливе навіть насилля, але в будь-якому випадку залишається в силі головна умова — панівний клас не повинен втрачати своїх політичних позицій. Західні політологи вважають, що у марксистів невірне уявлення про механізм реалізації влади, що вони нездатні визначити, хто саме володіє владою і як відбувається боротьба за владу всередині класу.
Процес диференціації суспільства значною мірою вплинув на розвиток різних концепцій, згідно з якими в центрі реалізації політичної влади стають представники «нового класу» — менеджери, технократи, експерти. Вже від початку XX ст. вчені виявляли підвищений інтерес до групи як базису політичної активності Відтак виникла й набула розвитку теорія груп, яка нині має як завзятих прихильників, так і не менш переконаних критиків. Але думка про те, що соціалізація, комунікація людини багато в чому базується на відносинах у групі, одержала широке визнання. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, -це спільність індивідів, головна мета яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідно до групових інтересів.
Асоційовані групи — це високоорганізовані специфічні групи, які уособлюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, скажімо, серед членів Конгресу США на користь того спеціального інституту, який сам безпосередньо не може здійснити таку агітацію, наприклад, профспілки або комерційні асоціації.
Інституціональні групи — це підгрупи таких інститутів, як церква, армія, корпорація, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію на їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоби збуджувати інтерес аудиторії до різних проблем. Неасоційовані групи не мають певної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабоорганізованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи — спонтанні, короткотермінові, у складі яких неорганізовані індивіди, котрі виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і заворушень. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для досягнення своїх цілей насильницькі методи.
Вчені, аналізуючи групу як суб'єкт політичної влади, вважають, що включення людей у діяльність групи обумовлене трьома чинниками: матеріальною зацікавленістю; солідаризацією у спільних інтересах; боротьбою за досягнення будь-якої мети (захист прав людини, природи, інтересів покупців та ін). Щоби вплинути на уряд, групи користуються таким засобом, як лобізм. Цей засіб використовується в різних формах. Найбільшого успіху можна досягти, скажімо, жертвуючи гроші на виборчу кампанію якогось законодавця чи партії. Ефективний лобізм у наші дні полягає в готуванні матеріалів і документів, які могли б допомогти відповідному представникові уряду домогтися необхідної угоди з іншими членами уряду. В розпорядженні груп «за інтересами» є ще й інші методи: демонстрації, бойкоти, страйки, реклами і навіть видання книжок. Всі засоби використовуються для того, щоби привернути увагу мас та офіційних кіл до будь-якої актуальної проблеми. Групи, які досягають значних результатів, мають надійні контакти з працівниками апарату законодавчих органів.
Яке значення мають групи в політичному житті суспільства? Погляди політологів на це питання розходяться. Одні вважають, що весь політичний спектр формується внаслідок політичної боротьби між різними групами, обґрунтовуючи це тим, що групи можуть краще захищати інтереси індивідів, ніж вони самі Останнім часом у західній політології з'явилось і критичне ставлення до завищеної оцінки тієї ролі, яку відіграють групи «за інтересами» у політичному процесі Аналітики вказують на те, що багатьом заново створеним групам буває важко зміцніти через брак часу, енергії й тих переваг, які були у добре організованих груп, поки вони досягли нинішнього статусу. Існує думка, що участь у групах «за інтересами» не дає можливості результативно брати участь у політичному житті. Для цього необхідно приєднатися до котроїсь із політичних організацій.
Однією з соціальних груп, яка найкраще вивчена і претендує на роль суб'єкта політичної влади, є еліта, яка завжди перебувала в центрі уваги спеціалістів політичних наук. Сучасні теорії еліт «концентрують» свою увагу на структурі правлячих груп і ролі еліти в авторитарних державах, вивчають елітарні групи в процесі модернізації суспільства в країнах/ третього світу, а також еліту демократичного плюралістичного суспільства. Теорія еліт має багато шкіл і напрямів, але головна її мета — вивчення місця й ролі політичної влади. При цьому виходять із положення про те, що будь-який суспільний інститут — це така система влади, де одна група прямо чи опосередковано реалізує владу або контроль над суспільством більшою мірою, ніж інші.
Попри значне поширення теорії еліт, деякі західні політологи заперечують наявність яскраво вираженої елітарної моделі правління і визначають модель влади як плюралістичну. Згідно з цією концепцією, влада розсіяна поміж багатьма групами «за інтересами», які борються між собою за реалізацію політичної влади. Чимало теоретиків вважають, що насправді функціонують різні сплави елітарних і плюралістичних моделей. Представники цих теорій впевнені, що панівна елітарна група діє разом з іншими елітарними і навіть неелітарними групами, реалізуючи публічну владу в різних сферах. Політична влада в межах цієї теорії розглядається як основний елемент соціальних відносин. А відтак у центр цих відносин ставиться співвідношення панування й підкорення.