Аналізуючи еліту як суб'єкт політичної влади, важливо з'ясувати елементи внутрішньої структури панівної еліти, їх взаємозв'язок і вплив системи селекції еліти на механізм взаємозв'язку елітарних груп і суспільства. Внутрішню структуру панівної еліти найчастіше характеризує поділ її на політичну, економічну, воєнну, комунікативну, бюрократичну.
Політична еліта (до неї входять особи, які володіють політичною владою відповідно до місць, котрі вони посідають у соціальній структурі, представники бюрократичного апарату, різні групи тиску) становить основне ядро еліти, яка реалізує політичну владу. На її практичну діяльність впливає багато чинників: соціальні протиріччя в суспільстві, співвідношення сил усередині самої панівної еліти і под. Найбільші можливості еліта має за тоталітарного режиму. В умовах демократії вплив еліти може зростати або падати залежно від функціонування партій (наприклад, в Італії цей вплив менш істотний, ніж у США, де політично значимі тільки дві партії). Володарі великих підприємств, директори, вищі чиновники, менеджери, які працюють в управлінському апараті приватних підприємств, формують економічну еліту. Вона часто функціонує як група тиску щодо політичної еліти, субсидуючи політичні партії або окремих кандидатів під час виборчих кампаній, впливаючи на діяльність парламенту з допомогою лобістів. Влада економічної еліти багато в чому нейтралізує діяльність інших елітарних груп, профспілок, різних демократичних рухів і партій. Істотний вплив на політичний процес має бюрократична еліта, яку нерідко розглядають як елемент еліти політичної. Участь бюрократичної еліти в процесі реалізації влади проявляється під час підготовки важливих загальнополітичних рішень, оскільки чиновники часто готують їх не лише як технічні виконавці. Крім того, апаратні працівники мають досить повноважень для винесення самостійних рішень у сфері своєї діяльності. Вплив військової еліти визначається рівнем розвитку збройних сил у державі У політичній сфері вона реалізує свої інтереси як своєрідна група тиску, в економічній — спираючись на тісні економічні зв'язки з виконавцями замовлень військового відомства. Комунікативна еліта бере участь у політичному житті й реалізує свої інтереси, впливаючи на громадську думку. Соціологи вказують на чотири основні способи формування еліти: делегування, призначення, протекцію та активність самого кандидата. Для глибокого розуміння механізму формування елітарних груп, їх функціонування і розвитку слід мати зважений аналіз взаємних відносин усіх панівних груп з урахуванням усіх чинників, які впливають на суспільство на певних етапах його розвитку.
Реформа політичної системи в Україні висуває в центр теоретичного осмислення питання яро народ як суб'єкт влади, про способи й можливості здійснення влади. Адже встановлені після 1917 р. політична система і механізм державної влади були спробою реалізувати теоретичні принципи марксизму— ленінізму, згідно з якими, за буржуазної демократії керує не весь народ, а дише економічно панівний клас — буржуазія. Після соціалістичної революції до процесу управління залучається весь народ, рівночасно, стаючи і тим, хто керує, і тим, ким керують. Тотальна участь народу в управлінні державою доводить до завершення демократію як форму державного управління і перетворює процес управління на самоуправління. Передбачався і механізм для реалізації соціалістичної демократ — ради. На ділі це призвело не до відмирання держави, а до небаченого її посилення та відчуження від народу, а народу— від влади. На початковому етапі становлення ради виглядали певною мірою як органи прямої демократи, де представники усіх класів через накази виборців виявляли волю народу, під час вирішення важливих: витань війни і миру, власності, землі, принципів організації політичної влади. Проте не було здійснено ні прямої демократії, ні системи представницької демократії, оскільки представника позбавили самостійності. Законодавча влада перетворилася на сферу непрофесійної діяльності, втративши функції та повноваження, а реальна влада опинилася повністю в руках виконавчих органів. Через механізм зростання господарських і партійних функцій влада перейшла до партійного апарату.
Чому так сталося? У будь-якому суспільстві наявні різні інтереси, які, певна річ, заважають формуванню спільної, єдиної народної волі. Щоб реалізувати марксистсько-ленінську політичну модель влади, необхідне було відчуження людей від усіх індивідуальних, групових та інших специфічних інтересів (пов'язаних із власністю, з належністю до етнічних груп, різних класів і прошарків). Тотальне відчуження народу від власності через одержавлення дозволило оголосити державу виразником знеособленого загального інтересу, суб'єктом волевиявлення різних соціальних, національних та інших груп. Маючи доступ до цінностей, розподіл яких ними (по суті) було монополізовано, вони легко знаходили можливості корумпувати не лише державну, а й партійну та правоохоронну владу. До того ж, існує анонімна власність, що криє в собі всю природу, частину відомчої та «посередницької» власності, тобто безгосподарська власність, яка руйнується, розкрадається, привласнюється, стаючи найбільш руйнівним видом власності як в економічному, так і в моральному аспектах. Сказане означає, що насправді не лише економічна, а й політична влада багато в чому концентрувалася в руках виробничо-торговельно-управлінської бюрократії, яка захищала свої корпоративні інтереси.
Одержавлення в політичній сфері призвело до того, що народним масам практично закрили доступ до управління суспільством. Вся влада в суспільстві виявилася зосередженою в руках партії Така ситуація в політичній системі оголошувалася вищою формою демократії. Було повністю ліквідовано сферу публічної влади, в ролі якої суто формально продовжували виступати ради.
За роки перебудови становище мало змінилося, оскільки місцеві ради були позбавлені грошей, можливостей контролювати великі підприємства всесоюзного підпорядкування, сферу розподілу. Аби перетворити місцеві органи в повновладні, ефективні, професійні органи законодавчої влади, необхідно, щоби вони були законодавчими, виконавчими і розпорядчими органами. Одержавлення, або етатизація духовної сфери, породила страх перед державою в особі будь-якого «начальника» і споживацтво щодо держави. Це, своєю чергою, сприяло громадянській пасивності, втраті ініціативи, усуненню від громадських справ і політичного життя. Докорінна зміна владних відносин як умови соціальних змін — в цьому суть подальшого історичного розвитку суспільства.
Систематизації та секуляризації права, з одного боку, сприяли війни і розвиток соціального антагонізму, а з іншого — прагнення носіїв влади одержати такий тип права і управління, який залишає їй повну свободу у вирішенні соціальних питань. Незважаючи на те, що свого часу церква досить успішно перейняла функції правового пророка, вона не спромоглася створити бездоганну систему регуляції відносин індивідів, істотно вплинути на громадянське й торговельне права М. Вебер вважав, що головним питанням для розвитку легальної влади було відокремлення церковного судочинства від світського. Таким же важливим чинником, що вплинув на процес раціоналізації права, був компроміс інтересів між феодальною аристократією та буржуазією. Остання вимагала чітко і ясно сформульованих правових наказів, які ліквідували б свавілля чиновників і привілеї. Там, де принципи правового порядку дотримуються й реалізуються з оперою на переконаність у їхній справедливості, де вони узгоджені з діяльністю уряду, який монополізував право на законотворчість і реалізацію влади, там можна говорити про раціонально-легальну владу. Таке бачення характерне для західної науки. Більшість західних політологів дотримується думки, що політична влада існувала вже за родового ладу, а всі суспільні відносини мали політичний характер.
Державна власність виявилася системою, яка легко піддавалася відчуженню від суспільства і виступала в кількох іпостасях: наприклад, відомча власність, яка немовби передавалась у розпорядження відомства, а фактично - в розпорядження його апарату; «посередницька» власність (матеріальні блага на шляху від виробника до споживача), якою розпоряджалися працівники сфери торгівлі, громадського харчування, побутових послуг.
1. Амелин В.Н. Власть как общественное явление.- Социально-политические науки, 1991
2. Амелин В.Н. Многомерная модель политической власти. - Общественные науки и современность, 1991
3. Власть и право. — М., 1990
4. Власть: Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989
5. Власть: философско-социологические аспекты, М.,;1989
6. Гайда А.В,, Китаев В.В. Человек и власгь, М., 1991
7. Драгунский Д.В. Длинные волны истории и динамика политической власти. Полис, 1992
8. Зуев В.И. Власть в системе политических категорий. - Государство и право, 1992
9. Иванов О.И. Общественное мнение и власть. Социально-политический журнал, І993
10. Каверин С.Б. Потребность власти. – М, 1991
11. Коваль Б.И., Ильин М.В. Власть versus политика. Полис, 1991
12. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади й можливість її досягнення. Політологічні читання, 1993
13. Красиков Б.И. Теория власти и властных отношений. Социально-политический журнал, 1994
14. Краснов Б.И. Власть как явление общественной жизни. Социально-политические науки, 1991
15. Налимов В.В. Власть и противостояние ей. Полис, 1992
16. Рассел Б., Власть новый социальный анализ. — К, 1996