Політична влада (стр. 5 из 6)

Згідно з Конституцією, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Так, значним досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогативи судової влади, а саме: високої питомої ваги судово-юридичних установ у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду 6 призначаються з'їздом суддів; із 20 членів Вищої ради юстиції 14 представлені юридичними організаціями, 11 — призначені з'їздом суддів, адвокатів, працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного та Верховного Судів) обираються на їх пленарних засіданнях; конституційного контролю судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади; судово-правового контролю за діяльністю суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів; спеціалізації судів; наявності суддівського імунітету; проголошення демократичних засад судочинства; закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу; узаконення суду присяжних та мирових (місцевих) суддів.

Однак проголошені конституційні принципи судочинства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Насамперед вони мають стосуватися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного і соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень.

Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, а й для функціонування механізму стримування і противаги між ними, який виявляється в наступному: вето Президента на нормативні акти парламенту і право парламенту на подолання вето глави держави кваліфікованою більшістю (дві третіх голосів від конституційного складу); судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень Президента шляхом імпічменту; розпуск Президентом парламенту; спільне формування Президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади; підзвітність і підконтрольність уряду Президентові і парламентові; парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади і виконанням бюджету. Однак ці механізми стримування^і противаги виявилися не досить ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади у перехідний період. їхні недоліки зводяться до: складної, заздалегідь нездійсненної процедури імпічменту; недостатньо продуманого механізму розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом, у бюджетній політиці та виконанні урядової програми; дуалізму виконавчої влади, який не передбачає відповідальності Президента і парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику; здебільшого адміністративного, а не політичного статусу уряду і як наслідок цього слабких повноважень уряду у законодавчій сфері і прийнятті політичних рішень.

Результати загальноукраїнського референдуму за народною ініціативою певною мірою можуть позитивно вплинути на процес створення ефективного механізму стримування і противаги між органами державної влади. Це насамперед стосується права Президента розпускати парламент у таких випадках: 1) коли він протягом конституційного терміну не затвердить бюджет; 2) упродовж місяця не сформує парламентську більшість. Однак у процесі імплементації результатів референдуму виявилися спірні моменти щодо поняття "парламентська більшість", її місця і ролі у формуванні уряду та солідарної відповідальності за наслідки урядової діяльності. Найбільш оптимальний варіант цієї проблеми можливий в таких випадках: коли Президент буде призначати голову уряду і міністрів, попередньо узгодивши їхні кандидатури з партійними фракціями парламентської більшості; уряд матиме право ставити питання про довіру перед парламентом у зв'язку з прийняттям певного політичного рішення (урядової програми або законопроекту), наслідком якого може бути або відставка уряду, або розпуск парламенту главою держави.

Політична влада в Україні та її особливості

Сучасна політична обстановка в Україні пов'язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року. Проте зараз такої "погрози" із боку товариства ще немає.

Висновок

Влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою примусу, права, авторитету. Існує декілька підходів до розуміння влади: біхевіористський — розглядає владу як певний тип поведінки, здатній впливати на поведінку інших;(Телеологічний — як засіб досягнення суспільної мети; інструменталістський — як набір певних інструментівиву на суспільство (сила, багатство, знання);(структуралістський — як організаційна структура, яка визначає характер поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору покарання і винагороди.

Усяка влада як засіб панування (а в сучасну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здатність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори: особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу; середовище, що характеризується станом невизначеності, мінливості та складності і може негативно позначитися як на інституціональному, так і на груповому й особистому рівнях влади; процесуальні, пов'язані зі співвідношенням невдач та успіхів суб'єктів владних відносин.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. Політичною є державна, регіональна влада та місцеве самоврядування, влада партій і груп тиску, влада політичних лідерів і засобів масової інформації.

Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований примус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо. Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих у даному суспільстві цінностей і норм. Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.